Фашизм і його спадщина: український погляд крізь сторіччя

У вирі героїчних і водночас трагічних подій, що нині розгортаються в Україні в ході її війни з лютим і підступним російським агресором, практично непомітною для всієї Європи лишилася одна річниця (до того ж, «кругла»), яка припадає на останній день жовтня. А згадати про неї варто, особливо зважаючи на аналогії із сьогоденням. Ідеться про сторіччя «Marcia su Roma» — «походу на Рим» італійських фашистів — та наступного їх приходу до влади, яку очолив «дуче» — вождь — Національної фашистської партії Беніто Амількаре Андреа Муссоліні.

Здавалося б, що ще можна говорити про фашистів — «злісних ворогів проґресивного людства»? Проте, бодай побіжного неупередженого ознайомлення з питанням вистачає, щоб стверджувати, що не все так однозначно. Відповідно, виникає потреба в аналізі та розвінчанні низки міфів, на яких густо намішана риторика про фашизм.

Міф перший — про те, що гітлерівці були фашистами

Гітлер і його послідовники були націонал-соціалістами (скорочено — нацистами) і ніколи фашистами себе не називали. Ярлик фашистів був причеплений нацистам товаріщем Сталіним, із «легкої» (в дійсності — важкої) руки якого фашистами стали в СРСР називати всіх, кого заманеться.

Ця плутанина понять жива дотепер (наприклад, «ukr.net» днями повідомляв про чергову річницю визволення України від «фашистів»). Хоча справжні, автентичні фашисти були в Італії, більше того, це значною мірою суто національна італійська ідеологія, певним чином пов’язана з давнім римським принципатом. Символом фашистів були фасції («fasci» — італійською читається «фáші» — «пучки»), тобто перетягнуті або пов’язані пучки з березового або в’язового пруття зі встромленою сокирою, які у Стародавньому Римі, як знаки влади, носили ліктори — державні службовці. У Новий час зображення фасцій практикувалося в геральдиці (загальнодержавній або місцевій) багатьох країн, зокрема Німеччини, США, Франції, Швейцарії.

Водночас відомо, що сучасна Італія вважається спадкоємницею Римської Імперії, але ж італійці не називають себе римлянами, добре розуміючи, що такої імперії дуже давно не існує, а з нею — і відповідної нації. А от росіяни, називаючи себе «русскімі», цього ніяк зрозуміти й досі не можуть, доводячи цим самим світові свою дурість.

Порівнюють зараз сучасну РФ з райхом, але у райху влада, принаймні, дбала про добробут жителів країни. Коли країна на підйомі, у людей налагоджений побут, будуються дороги та ін., ще можна зрозуміти любов до фюрера та віру в його пропаганду. Але у РФ стан умів «ширнармасс» нічого, крім крайнього здивування, не викликає. Для живих істот взагалі-то протиприродно любити вождів, які не лише не забезпечують добробут і безпеку зграї, а, навпаки, все це знищують. Сталіна теж багато хто любив, хоча жили погано. І Івана Грозного теж. Уже не знаємо — може, цей міф, — але писали, що народ плакав та просив повернутися, коли він до себе в Олександрівську слободу пішов. На Кубі теж свого Кастро любили (не всі, звичайно, але, схоже, більшість), а що цей Кастро людям хорошого зробив? Американців вигнав, і всі раді.

А що стосується росіян, то вони люблять, щоб «хан» був «сильний». Тобто шкуродер, але зате — за їхню батьківщину, та ще й ніби справедливий (ніби так і треба про народ піклуватися). І ось, судячи з опитувань, підтримка у Путіна все ще є. Подивимося матеріали про чмобиків та їхніх родичів. Наприклад, загинуло майже 500 воронежців. Дружини, що залишилися, вимагають не повернення їх, або припинення війни, а щоб чмобиків забезпечили необхідним — нехай, мовляв, захищають територію РФ, як їм обіцяли. У підсумку вони можуть боятися ще й виступати з формальних приводів. Хоча чого вже тепер боятися, коли йдеться про власне життя, — не знаю.

Складно осягнути, збагнути це явище: йти на вірну смерть, знаючи вже, скільки загинуло, та не боятися, а боятися відмовитися йти, хоча, здається, нікого й не посадили, хто відмовився. Або просто мовчать про це.

У нульові добробут цілком собі ріс. Не завдяки Путіну, а завдяки реформам 90-х, але простому народу така аналітика не під силу, тому причинно-наслідковий зв’язок був обраний з вождистським ухилом, бо такий варіант краще гріє примітивні інстинкти. А зараз «винним у різкому погіршенні економіки» буде, звичайно, злий колективний Захід. А Путін, значить,усе правильно говорив, що Захід будує підступні плани і хоче руйнування Росії. А потім у всьому будуть винні Захід і Україна; у росіян вічно винні всі, крім них самих. І з радянською-то жахливою спадщиною не розібралися, не викрили, нікого не покарали, а тепер ще й сьогоднішні гріхи…

Тому віриться нам у «федералізацію». Реально помінятися кардинальним чином все це зможе тільки після розпаду на кілька нових держав. А поки опозиціонери слину розмазують і міркують про «м’яку силу» тощо, влада в результаті дістанеться тим, у кого в годину Х виявиться груба сила, тобто Пригожину, Патрушеву, Гіркину та їм подібним. І тоді реально відбудеться остаточна трансформація рашизму в новий тип нацизму. А передумови є не тільки в сучасності, але і в тому хваленому радянському минулому.

Тоді комуністи не проголошували, як нацисти, верховенство нації; вони визнавали пріоритет класових інтересів, зокрема диктатуру пролетаріату. Але деякі протонацистські тенденції мали своє місце. В СРСР створювалася людина нового типу — «совєтскій чєлавєк». Цей «совєтскій чєлавек» послідовно знищував свою віру, мову, культуру. З таких типажів створювався ніби новий народ — «совєтскій», а за тим — і совєтська держава.

По суті, йшло до того, що міг виникнути особливий «совєтскій нацизм», тобто фактично прото-нацизм, подібний релятивістській механіці, загальній та універсальній, а гітлерівський нацизм можна порівняти з механікою Ньютона — окремим випадком загальної механіки. Творячи «совєтскава чєлавєка», більшовики за основу взяли не якийсь існуючий етнос (як гітлерівці), а почали створювати новий, з нуля. У цьому сенсі «совєтскій чєлавєк» подібний до «істинного арійця». Гітлерівці творили своєрідну етнічну химеру (за визначанням Л.М. Ґумільова). Із цих «совєтських чєловєков» почали створювати «совєтський народ» («арійська раса»?).

Сталін, відповідно до своєї теорії, викладеної у творі «Марксізм і національний вопрос», множив національності на нуль і з манкуртів — Homosovieticus’ів створював «націю» — цей самий «совєтський народ». Ми ще добре пам’ятаємо заяву партійного керівництва СРСР про створення такої «новой исторической общности людей» замість етнічних народів. Ще можна навести багато аналогій. Це — і виховання зневажливого ставлення до оточуючих народів (у гітлерівців — «унтерменші»; а сучасні москвичі за таких вважають усіх, хто живе у Замкадьї, тобто за окружною дорогою столиці; росіяни всіх «нерусских» обзивають чурками, або чурко-бісами), і бажання гегемонії над усім світом (що в СРСР навіть на гербі відображено було), історичні комплекси та реваншизм, пропагандистське накачування населення, тотальна мілітаризація всього і вся… Якщо за радянських часів з умовною часткою генералізації можна було побачити лише деякі протоформи, деякі тенденції, які могли б закінчитися нічим, то тепер ми бачимо реінкарнацію нацизму у вигляді рашизму.

Та й багато ще чого спільного, перераховувати тут — не формат. До речі, те, що починалося в СРСР, у нинішній РФ нікуди не поділося, а навпаки — розквітло. Просто змінилися назви. «Білява бестія» = «гомосовєтікус» = «руській человєк», всі ті ж історичні комплекси, мілітаризація, ідеологічне накачування, зневажливе ставлення до оточуючих народів і т. д. Путлерівске: «Межі росії ніде не закінчуються» — це пряма цитата з «Майн Кампф»… Отже, рфія — нацистська держава, проводження ганебного СССР, точніше його, сподіваємось, фінальна деградація.

Міф другий — про тиранію та жорстокість фашистів

Беніто Муссоліні прийшов до влади в результаті згаданого вище багатотисячного «походу на Рим», який завершився тим, що італійський король Віктор Еммануїл ІІІ призначив його на посаду прем’єр-міністра. Хоча «чорносорочечники» — учасники походу — й були озброєні, захоплення фашистами влади відбулося переважно мирно, без кровопролитних боїв у Римі та інших містах Італії. А впродовж двадцяти років фашистського правління — попри очевидну диктаторську сутність цієї влади — було засуджено до смерті аж десять осіб, при цьому дев’ять смертних вироків виконано, один засуджений був помилуваний. Чи можна порівняти таку статистику з каральною практикою нацистської Німеччини чи більшовицького СРСР? Варто додати, що, за свідченнями очевидців, під час Другої світової війни на звільнених від більшовизму територіях там, де стояли італійці, окупаційний режим був досить м’яким. Щоправда, вже за доби так званої Італійської соціальної республіки (1943–1945 рр.) правління Муссоліні справді набуло рис деспотії.

Міф третій — про засудження фашизму Нюрнберзьким трибуналом

Постаті на лаві підсудних Нюрнберзького трибуналу загальновідомі. Але чи були серед них фашисти? Правильно, їх там не було, сам фашизм Нюрнберзьким трибуналом не був засуджений, оскільки, на відміну від тоталітарного гітлерівського націонал-соціалізму (і, безумовно, ленінсько-сталінського більшовизму), він був, по суті, авторитарним режимом, тобто «пом’якшеним тоталітаризмом» або «контрольованою демократією». Засадничо не були властиві фашизмові антисемітизм і ксенофобія взагалі (лише 1938 року за вказівкою Гітлера, фактичним васалом якого став тоді Муссоліні, були прийняті дискримінаційні закони, але набагато м’якші, ніж у нацистській Німеччині; до того часу євреї навіть перебували на відповідальних посадах у фашистській партії).

До речі, фашизму немає й серед ідеологій, пропаганда яких заборонена Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» від 9 квітня 2015 року за №317-VІІІ. Теж невипадково. Накреслимо кілька тез у зв’язку з непересічною датою, значущою не лише для Італії, а й для всієї Європи.

По-перше, досвід італійського фашизму, як і багатьох інших ідейно споріднених із ним правих рухів, засвідчує закономірну еволюцію політичного режиму — від піднесення й творчого потенціалу до занепаду й виродження. Фашизм зародився на межі 1910–20-х рр. ХХ ст. на тлі протистояння комуністичній небезпеці, якій ледве давала раду демократична влада. Прийшовши до влади, фашисти розпочали із заходів, спрямованих на консолідацію нації, зокрема формування системи корпоративних об’єднань роботодавців і найманих працівників, здатних забезпечити єдність італійців та класовий мир. Крім того, фашисти успішно боролися з мафією, геть вигнавши її з країни. Викликає повагу й налагодження стосунків Італійського королівства зі Святим Престолом через укладення в 1929 р. Беніто Муссоліні з Папою Пієм ХІ Латеранських угод, які ґарантували існування Держави-міста Ватикан.

Закономірно, що така політика, скеровувана в дусі консерватизму й традиціоналізму, була прикладом для націоналістів багатьох європейських країн, зокрема українців. Ідеологічні документи ОУН, складені до Другої світової війни, враховували деякі позитивні риси досвіду фашистського правління, але містили і його критику (зокрема, в тому контексті, що фашизм є ідеологією для нації з міцною державністю, тоді як українцям ще належало здобути свою державу). Варто зауважити, що Беніто Муссоліні попервах негативно ставився до німецького нацизму та особисто Адольфа Гітлера (це виявилося, зокрема, в італійсько-німецькому протистоянні 1934–35 років, пов’язаному з убивством німцями австрійського лідера Енґельберта Дольфуса, підтримуваного Муссоліні).

Проте, політичним режимам із плином часу властиві втрата динамізму й поява рис застою, що призводить до корумпованості, переродження й, кінець-кінцем, самознищення. Не оминула така доля й італійський фашизм.

Очевидно, найбільше згубило Муссоліні прагнення до зовнішньої експансії задля примарної перспективи відродження Римської імперії. На цьому ґрунті дуче поступово зійшовся з фюрером, і Італія виявилася втягнутою у Другу світову війну, до якої геть не була готова. Муссоліні ще міг зберегти власне обличчя (чи вловлюєте аналогію із сьогоденням?!), бувши усунутим Великою фашистською радою від керівництва партією й державою в 1943 р., якби після цього відійшов від політики. Але своєю згодою остаточно стати гітлерівською маріонеткою й очолити згадану вище т. зв. Італійську соціальну республіку він зруйнував власний образ борця за національну єдність Італії.

По-друге, надто помітними є паралелі між подіями в Італії 1922 р. та 2022 р., адже сьогодення цієї країни позначене приходом до влади (внаслідок цілком демократичних виборів) коаліції на чолі з правою партією «Брати Італії». Її лідерці, а тепер — і прем’єр-міністерці держави Джорджії Мелоні закидають неофашизм і прихильне ставлення до постаті Б. Муссоліні. Проте, сучасний правий рух не може не відрізнятися від фашизму сторічної давнини, бо змінюється світ.

Доречно навести думку італійського правого політика другої половини ХХ ст. Джорджо Альміранте, який стверджував, що фашистом міг бути лише італієць, який жив у часі між двома світовими війнами. І Джорджія Мелоні не є в політиці прямою спадкоємницею Беніто Муссоліні. В умовах швидкоплинної ґлобалізації сучасного світу, а ще — піднесенням ролі в ньому України, яка гідно протистоїть «другій армії світу», подаючи приклад творчим силам усієї Європи, праві дедалі виразніше підтримуватимуть політику євроатлантичної інтеґрації, а також ізоляції Росії, що стала, по суті, ворогом усього людства. Тому для Джорджі Мелоні нині вкрай важливо марґіналізувати своїх «молодших» партнерів у коаліції — нібито колишніх путінських прибічників С. Берлусконі та М. Сальвіні. До того ж, ці двоє останніх не є настільки ідеологічно виразними, як Дж. Мелоні; більше того, під час кількаразового в минулому прем’єрства Берлусконі ніхто не волав через його ніби радикальні погляди, як тепер кричать на Мелоні напередодні й на початку її урядування. Можна думати, колишній тричі прем’єр Італії влаштовував лібералів-космополітів — апологетів «Європи реґіонів». Джорджа Мелоні — ні.

По-третє, важливо усвідомити ставлення до України та її прагнень до відновлення та зміцнення державності з боку італійських правих — від Б. Муссоліні до Дж. Мелоні. У 1919 р., ще до свого приходу до влади, Муссоліні писав про визволення Українською Галицькою армією Києва від більшовиків: «…це епохальна подія. Ще ніколи ніякий народ не боровся за свою свободу з більшою вірою. Ще ніколи жоден народ не боронив свого права на незалежність у складніших умовах… поборюваний прихильниками «єдиної і неподільної», без зброї, сам один, під байдужими поглядами всієї Європи, український народ звільняє свою територію від більшовицької чуми і знову здобуває свою столицю… Київ… нарешті вільний від азійської орди».

Чим не про сьогодення! Прикметно, що слова Муссоліні про Україну, присвячені звільненню Києва Галицькою армією, прозвучали так, наче були сказані не у 1919 р., а у 2022 р. Слова, сказані про Україну 100 років тому, не втратили своєї актуальності і тепер. Хоча це і прикро, адже як сто років тому, так і тепер українці позбавлені мирного життя і змушені воювати, захищаючи себе від загарбників.

Муссоліні, як людина та індивід, у відриві від того, що він робив, викликає захоплення. Чого вартує його вміння описувати прості речі, як от рідний край, в автобіографії. Можна смакувати кожне слово. Досі багато італійців поважають дуче і бачать його в Берлусконі… Але це велика помилка.

Прихильним до національно-визвольних прагнень українців дуче залишався практично до кінця свого правління. Зокрема, в Італії жили й працювали деякі визначні діячі ОУН, зокрема Євген Онацький, який ґрунтовно дослідив фашизм, виявивши його сильні та слабкі сторони. У 30-х рр. він був одним із найбільш прихильних до італійського фашизму діячів ОУН та найактивнішим його пропагандистом. Проте, на ототожнення українських націоналістів із фашизмом панівним був інший погляд — Онацький ще напередодні створення ОУН вказував на істотну відмінність між українським націоналізмом і фашизмом. Він писав: «…між українським націоналізмом й італійським фашизмом лежить неперехідна поки що прирва…Фашизм є націоналізмом нації державної, ворожої будь-яким ірідентам, готової всіх і вся принести в жертву культові своєї вже створеної держави. Український націоналізм є, навпаки, націоналізмом нації недержавної, що тільки живе ірідентизмом і готовий принести всіх і вся в жертву для зруйновання культу тих держав, що не дають йому жити».

Ось як про цей період у його житті пише історик Любомир Винар: «Український організований націоналізм у 1920 роках народився, як реакція на втрату української державності, що творилася під егідою різних соціалістичних партій. Онацький був співучасником і свідком цих подій і бачив багато помилок різних соціалістичних діячів, різних соціалістичних партій. ОУН він вважав за реальну, політичну силу в новому етапі боротьби за українську державність. Проте Є. Онацький ніколи не був політичним догматиком, або партійним доктринером… Євген Онацький був глибоко моральною людиною і заразом політиком-реалістом, який усю свою діяльність розглядав під кутом інтересів і добра української нації».

Саме в Римі в 1939 р. проведено ІІ Великий Збір ОУН, на якому новим Провідником Організації замість загиблого від рук НКВД Євгена Коновальця було обрано Андрія Мельника. Твердий намір підтримувати Україну та її боротьбу за вільну Європу в наш час, судячи зі своїх недвозначних заяв, має й новий прем’єр-міністр Італії, представниця «правих» Джорджа Мелоні.

Як і будь-яке суспільне явище, європейський (у тому числі італійський, український і т. д.) правий рух закономірно еволюціонує, мусячи пристосовуватися до нових реалій. Незмінними залишаються базові принципи — нація, родина, християнські цінності.

Ексклюзив

Юрко Луганський, оглядач