Еманюель Макрон та лаври Наполеона Бонапарта

Ексклюзив. Без сумніву, найбільш резонансною подією березня в Європі стала заява Президента Французької Республіки Емманюеля Макрона про можливість відправлення до України військових країн НАТО. Заява, відверто кажучи, більш ніж несподівана, враховуючи не лише проблеми останнього часу з надсиланням для ЗСУ із Заходу хоча би зброї та боєприпасів, а й загалом донедавна далеку від лідерства позицію Франції щодо військової допомоги нашій державі.

Еманюель Макрон

То ж що насправді може стояти за такою заявою мсьє Макрона? Варіантів є декілька, й автор не претендує на безапеляційність і безпомильність у своїх міркуваннях.

Найперше, що спало на думку, – головною темою саміту на підтримку України 26 лютого 2024 року було надання Україні далекобійної зброї; отже, метою безпрецедентної заяви Е. Макрона могло бути перемкнути увагу, передовсім, Кремля від реальної істотної загрози. Справді, наступну добу чи дві інформаційний простір був суцільно заповнений реакцією різних країн (у тому числі Росії) на слова Макрона (переважно неґативною й навіть різко неґативною), тоді як темі надання Україні ракет вагомого значення не надавалося. А такі поставки, ясна річ, мають здійснюватися в тиші.

Інша версія в голові автора визріла після того, як майже всі європейські держави визначилися зі своєю позицією щодо скерування до України натівських військ. Як відомо, найбільшу готовність до цього висловили країни Балтії, а також Канада та Нідерланди. Тобто, фактично було вибудувано рейтинґ підтримки України (принаймні, за одним важливим показником) й водночас – небоязні Росії. Це – nota bene і для українців, і для москалів, і для всіх європейців.

Може здатися неймовірним, але не варто відкидати й такий варіант, що насправді заява Е. Макрона була узгоджена з більшістю європейських лідерів, якою б не була їхня наступна публічна реакція. Французький президент жодною мірою не збирався протиставляти себе абсолютній більшості очільників держав Заходу, просто йому могла бути відведена роль спікера в українському питанні. У подальшому ж президенти й голови урядів Європи наче переосмислять свої позиції, і згадуваний Макроном консенсус стане реальністю.

Ще одним варіантом справжнього сенсу заяви Е. Макрона є поступове зростання готовності європейських держав до дієвої допомоги Україні (на цій поступовості автор наголошував у попередніх дописах). Не важливо, що наразі не йдеться про участь військовиків НАТО безпосередньо в бойових діях. Усьому має прийти свій час. І натівські вояки в жодному разі не опиняться в Україні вже завтра-післязавтра. Суттєвою є сама постановка питання, чого раніше не було й близько. І мсьє Макрон узявся за його розробку з небаченим ще завзяттям.

Не може не заслуговувати на увагу версія, що проукраїнська заява Е. Макрона виголошена в контексті ймовірної нової загальноєвропейської стратегії формування системи колективної безпеки незалежно від США, чиї внутрішні політичні процеси спонукають країни Старого Світу до орієнтації на власні сили. В такому разі зрозумілою стає провідна роль Франції, яка ще від часів Шарля де Ґолля намагалася дистанціюватися від американських партнерів, зокрема, вийшовши в 1966 р. з військових структур НАТО. Отже, слова Макрона прозвучали як рішучий голос Європи на тлі незвичної інертності США.

І останній варіант. Емманюель Макрон, уперше обійнявши президентську посаду в 2017 р. досить молодим і ще невправним у міжнародній політиці, поступово набував знань і досвіду, водночас наповнюючись амбіціями стати лідером не лише своєї держави, а й усієї Європи. Тривалий час не мавши послідовності в закордонних справах, зокрема в частині взаємин з Україною та Росією (з останньою Франція понад двісті років традиційно підтримувала приязні стосунки), чи таки не перейнявся Е. Макрон наполеонівською ідеєю поширення французького впливу (в наш час, звісно, м’якого) на Старий Світ? Якщо це так (хоча доказів тому ще небагато), то для України такий варіант був би найкращим. Крім того, наступні президентські вибори у Франції – аж через три роки, притому що Макрону на них уже не переобиратися (він у своєму другому терміні), тому руки в нього вільні. А от руки французького (у спілці з чеським) ВПК, який відроджується на очах, створюючи сотні тисяч висококваліфікованих робочих місць – тепер переповнені українськими оборонними замовленнями…

…Одна з історичних бід українського народу полягала в тому, що в 1812 р., під час походу Наполеона І на Москву, він перебував чи не на найнижчому щаблі пасіонарності (перехід у меморіальну фазу, тобто самоусвідомлення в минулому, яка тривала між зруйнуванням Катериною ІІ Запорозької Січі та появою величної постаті Т. Шевченка). Отже, в тогочасній Україні практично не знайшлося впливових осіб, які б, підтримавши Наполеона, підняли антиросійське повстання. І хоча сам Наполеон І не планував створення власне Української держави (йшлося про кілька профранцузьких державних утворень на її теренах, незалежних від Росії, на кшталт Герцоґства Варшавського), все ж українські політики мали б можливість бодай частково переконати імператора французів, у свою чергу, підтримати українців. Але таких політиків, як і національно-визвольного руху в Україні загалом, тоді просто не існувало…

Все ж, який мотив не керував би президентом Макроном при виголошенні ним згадуваної вище проукраїнської заяви, і які б конкретні наслідки в найближчому чи більш віддаленому майбутньому вона не мала, ця подія має безумовно позитивне значення в контексті перспектив України у війні – спочатку в моральному аспекті, а в подальшому – треба думати – й більш дієвому.

Яків Ясинський, політичний оглядач Newssky