Доки триватиме війна? Про роль інтелектуалів

Ексклюзив. На днях прочитала заочну полеміку Сергія Дацюка з Ярославом Грицаком. Розстроїлася. Відчула себе селянкою з товстими п’ятами, в якої не приживається мислення. Порюмсала. Потім згадала, що натомість в селян все Ok зі здоровим глуздом. Трохи заспокоїлася. Прочитала ще раз. Ну і маю кілька ремарок.

Ще одна критика чистого розуму

На початку статті Сергій Аркадійович пише: «Якщо Україні для того, щоб виграти війну, критично потрібні чужі байрактари, хаймарси, патріоти, F-16 і т.д., то це значить, що Україна не являє собою окрему суть, тобто Україна як народ є частиною чогось іншого, що власне і забезпечує її виживання». Егеж, — каже мій селянський здоровий глузд. Україна була частиною глобального світу і сподівалася на гарантії, прописані в Будапештському меморандумі і дієвість глобальних безпекових інституцій. Більше того, як і інші європейські країни, уявити собі не могла та Україна війни такого масштабу у 21-му столітті. Нахабної агресії з боку найближчого сусіда, з яким була пов’язана тисячами різнорівневих зв’язків, та ще й партнера по перемозі у війні над фашизмом…

У якому випадку Україна могла б мати власні байрактари, хаймарси і патріоти? Та лише у тому, якби почала інтенсивно озброюватися, показуючи при цьому пальцем на потенційного ворога. І не лише показуючи, а обґрунтовуючи усьому світу, чому вона має справу із нелюдами і терористами. Чи можемо ми собі таке уявити хоча б гіпотетично? На тлі суперпопулярності путіна на Заході? На тлі дешевих вуглеводнів, які охоче купувала Європа? Тотального домінування московської пропаганди? Корумпування єврочиновників і повсюдної інвазії московської агентури?

Лише зараз, ціною шалених втрат, Україна виборола право претендувати на реальну, а не паперову безпеку.

Але ж і для неї самої впродовж 30 років справедливим був увесь наведений вище перелік. До того ж провідні українські інтелектуали страшенно ментально дружили із провідними імперськими ідеологами і не бачили у тому небезпеки. А завербований ФСБ ще в нульових Валерій Вакарюк взагалі люб’язно збирав цих інтелектуалів просто під мікроскоп кураторів, щоб ті були в курсі, що за ідеї генеруються в Україні.
Єдиною групою в українському суспільстві, яка називала речі своїми іменами, були націоналісти. Які, наче Касандра, по нотах прогнозували те, що сталося зараз. Але де ж? Навіть мислячі освічені люди настільки були загрузли у ньютонівській рідині сумарної сугестії (що кацапської, що європейської), що ставили співи солодкоголосих сирен вище, ніж факти з об’єктивної реальності. Вище, ніж інстинкт самозбереження. Тому націоналістів усіляко шельмували і маргіналізували. А ті терпіли, зціпивши зуби (цю стратегію Сергій Дацюк страшенно ганить).

Далі в статті, замість визнати ці прикрі факти, ідеться (нічого несподіваного) про те, що це ж націоналісти в усьому і винні. Захворіли з подачі Шевченка на страшний ресентимент і, типу, спровокували вторгнення іншої ресентиментальної спільноти. Хоча здоровий глузд говорить про те, що коли твій сусід серійний геноцидний вбивця, гвалтівник, злодій і канібал — потрібно не просто про це кричати, а і робити усе можливе, щоб відбитися від падлюки в разі чергового психопатичного загострення. Гранично — так, знищити або ізолювати. А не ганяти із ним чаї на веранді, сподіваючись, що спільні чаювання в періоди його «охолодження» завадять йому кинутися на вас із сокирою, коли ви в його уяві перетворитеся на зеленого чорта. Ресентимент і інстинкт самозбереження — дуже різні речі.

Зрештою автор робить спробу зашкварити не лише націоналістів, але і їх «основанія». Починає стрілянину з Великої Берти по Шевченку, Франку, Лесі Українці. Також насмикує цитат з віршів інших українських поетів та народних пісень і на їхньому прикладі доводить, що стратегії українського народу геть сміховинні.

Ну наприклад: «В світі Шевченка у мене зовсім нема свободи, бо кожен українець приречений на нещастя. В цьому світі безліч поколінь українців змушені ціною ресентименту і великої кількості своїх жертв зруйнувати російську імперію. І для цієї мети — Бог в заручниках, мислення знехтуване, віра спаплюжена, патія збочена, воля однобоко напружена». Здоровий глузд тут підказує, що в світі Шевченка ДІЙСНО не було свободи, бо він, чорт забирай, був кріпаком! Якого могли продати, як ту худобу і взагалі зробити із ним що завгодно. Як і з більшістю інших українців. Із колись вільним народом. Його фрустрація і спричинена тим, що в тодішній поневоленій Україні «Бог в заручниках, мислення знехтуване, віра спаплюжена, патія збочена». Я зараз дивлюся на слова і дії московитів і постійно думаю: «а що ж Бог? Невже не бачить сатанинського злочину? Невже усе написане в метатексті може бути настільки безкарно знехтуване, аж до перемоги популяції, яка живе за Антидекалогом і тим пишається»? А вони ж століттями насаджували все це поневоленим народам і видавали за Істину.

Ні, я ще б зрозуміла, якби настільки емоційно національну самосвідомість ганив якийсь імперський ідеолог. Бо ясно, що національно-визвольні рухи передують розпаду імперій. Але подібна аберація в провідного національного філософа мене щиро дивує. Особливо в розпал страшної війни, у якій ворог не гребує нічим у намаганні фізично винищити українців, доводячи (вкотре!) що він — нелюдь.

Кілька слів про цивілізаційні перспективи

Рішуче зруйнувавши у власній уяві «весь світ насильства» в особі націоналістів, Сергій Аркадійович пропонує, на його думку, позитивну перспективу. Мовляв, Україна має стати чимось більшим, ніж просто нація чи імперія. Вона повинна стати цивілізацією для себе і для людства. Лише у цьому випадку їй гарантована реальна незалежність. Але потрібно припинити виживати і фактично відмовитися від традицій, себто — денаціоналізуватися.

Цитую: «Україна в перспективі — це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого.

Така Україна має позитивну перспективу змін від себе, а не від ззовні. Україна — це екзистенційне і транзистенційне. Україна — це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і т.д. В такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, дрес-код і т.п. не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

На тлі такої амбіції варто було б поглянути на спільноти та країни, які реально стали стартерами нових цивілізацій. Реально, а не в мріях, як у рускомірцев, які століттями товкмачать, що вони — альтернативна «гнилому Заходу» цивілізація. Паразитуючи при цьому на досягненнях «гнилого Заходу» і не наводячи жодного факту, який би свідчив не те що про їхню окремішню цивілізованість, а навіть — просто про окремішність.

Не буду лізти у період неолітичної революції, бо там складніше прослідкувати причинно-наслідкові зв’язки через брак фактів. А от перехід до індустріального укладу добре задокументований. Про непростий шлях Англії я вже писала у статті «Як трікстер відкрив Новий час». Ви будете просто здивовані подібністю сьогоднішньої української ситуації і тодішньої англійської. Та сама національно-визвольна боротьба від «католицького світу», розтягнута на довгі роки. Та сама серія реформацій і революцій, покликана знести усі паразитарні «нашльопки», які гальмували розвиток країни. До речі, я не здивуюся, якщо і Україна зрештою прийде до скасування посади голови держави у її нинішній формі…

Але не менш цікава історія із ще одним «застрільщиком» — Голандією. Пропоную прослідкувати, звідки що в них взялося на прикладі будівництва гребель і розвитку судноплавства.

Голландці почали зводити перші греблі за 300 років до н.е. Бо тодішні люди постійно наступали на граблі повторюваних «мальтузіанських катастроф». Коли пасовища і рілля були обмежені, а народжуваність — ні. І от коли людей ставало більше, ніж треба, траплялися: голод, епідемії, війни. Після яких все треба було починати не з нуля, а з мінуса. Вже бачимо, чому.

Тому для племен, які мешкали на території сучасних Нідерландів, було критично збільшити площу земель. Вони їх відвойовували в моря і лісу.

Греблі будувалися і за часів Римської імперії, і в середньовіччі. Не буду тут довго розводитися про всю історію голландських ГТС, бо це ж не реферат. Скажу лише, що споруди весь час ускладнювалися. До самих гребель додавалися вітряки, за допомогою яких відкачувалася вода. В якийсь момент в Нідерландах навіть закінчилося каміння і його довелося завозити з Норвегії.

Ясно, що обмеженість ріллі і пасовищ все ще могла спричиняти голод. Тому екстра-важливою галуззю економіки була риболовля. І, відповідно, суднобудування і судноплавство. Там теж все починалося з якихось «довбанок», але з часом зросла номенклатура тих кораблів і самі вони, ясно, ускладнилися. Що дозволило переміщуватися на великі відстані і займатися вже не лише промислами, а і торгівлею. Читай — підприємництвом.

І от торговельний флот Нідерландів вже нараховує 34 тисячі кораблів, що дорівнює сумі флотів інших країн. Голландці конкурують з іспанцями, португальцями, англійцями і французами. Їхні кораблі ходять по усіх морях і океанах. Вони відкривають Австралію (спочатку материк називався Новою Голландією) і Нову Зеландію. Скуповують надприбуткові прянощі в Індії, торгують з Японією і Китаєм. Засновують на Гудзоні місто Новий Амстердам, відоме нам сьогодні як Нью-Йорк. Ну, крутезні.

Були у голландців і періоди серйозних проблем. Австралію вони відкрили, але привезли з неї якогось деревоїдного хробака, настільки ненажерного, що він поїв усі дерев’яні елементи гребель. Так що голландцям довелося реалізувати гігантський проект перебудови усіх ГТС країни. До того ж, католицький світ ніяк не хотів вгомонитися, тому постійно вів проти Голландії реально ресентиментальні колоніальні війни. Які вимагали таких величезних ресурсів, що влада вводила податки на все, хіба що окрім повітря. Але і ці проблеми голландці подолали за допомогою прикладного мислення.

І що я подумала. Що на цій історії цілком можна прослідкувати генезу мислення і знань. Для будівництва гребель і вітряків потрібне інженерне мислення. Для будівництва кораблів — тим більше. Для судноплавства потрібні складні прилади і, знову ж таки, знання. Та ще й знання, як ті знання передавати іншим. Плюс, я упевнена, народ чітко розумів, що робиться і для чого воно робиться. Там не було розриву ані з народною культурою, ані з повсякденними практиками вирішення проблем.

Завважте: і в Англії і в Голландії усе робилося саме з засад виживання народу і поступового покращення рівня його життя і подальшого зміцнення позицій країни. Розмови про свободу носили не абстрактний, а прикладний характер. Якщо король вирішив наступати на свободи громадян і погіршувати умови їхнього життя і діяльності — громадяни наділяють себе правом скинути короля, а потім і стратити. І взагалі скасувати, а потім відновити королівську посаду у дуже послабленому вигляді.

Ніде в цих історіях ви не знайдете мегаломанських ідей «а давайте побудуємо нову цивілізацію, бо стара вже задовбала». Хіба Томас Мор написав «Утопію», але пізніше зламався на визнанні супрематії короля і був страчений. Люди жили, працювали, стикалися із проблемами і викликами, долали їх, знаходили вікна можливостей і з тисяч цих резонуючих мікроісторій народжувався Новий світ. Як колись казав мій один дуже недурний знайомий «Формула проста. Виживання — розвиток — лідерство». А не фантазії про те, як має виглядати система в гомеостазі з кривавого сьогодні, коли навіть задача виживання не вирішена.

Що не так з постімперською інтелігенцією?

Зрештою до Нідерландів приперся Пьотр Романов. Побачив те все і вирішив скопіювати собі Голландію у готовому вигляді. Усе і всіх переробити під цей проект з метою досягнення Вялічія. Очевидно, що московити взагалі не розуміли, навіщо їм те все і усіляко опиралися вестернізації. І хоча за вимогою Петра був таки згенерований «освічений клас», той клас був московитам чужий, незрозумілий і ворожий. І досі так є.

Ніби як свої, але ні, не свої. Колоніальна еліта, вихована в чужих культурних реаліях, яка зневажає пролів і покликана їх «переробити». Як схотілося колись Пітру Вілікому.

Я думаю, що саме з цієї практики в московської інтелігенції народилася манера генерувати одразу гігантські готові «проекти майбутнього» замість вирішувати поточні проблеми. Соціальне їхні ідеї не сприймало і саботувало, зате Замовник міг звернути увагу і протиснути вподобану концепцію за допомогою насильства. Це зробив Пьотр, потім більшовики, зараз це намагається робити путін. От звідси ростуть ноги в усіх цих нескінчених обговорень на тему «як нам обустроїть расію», так, ніби реальної расії немає і можна в цій порожнечі реалізовувати різну фантастику. Інтелектуали добре знають, що не їм ті ідеї впроваджувати, тому можуть фантазувати що завгодно.

За відсутності подібного Замовника руськомірська інтелігенція просто зачиняється у власній «бульці» і продовжує плодити фантазії, як так і залишаються фантазіями через повну відірваність авторів від об’єктивної реальності. Про що з великим сумом писав нобелевський лауреат, фізіолог Іван Павлов у своїй роботі «О русском уме».

Лише декілька цитат. «Вы видите, до чего русский ум не привязан к фактам. Он больше любит слова и ими оперирует. Что мы действительно живем словами, это доказывают такие факты. Физиология — как наука — опирается на другие научные дисциплины. Физиологу на каждом шагу приходится обращаться к элементам физики, химии. И, представьте себе, мой долгий преподавательский опыт показал мне, что молодые люди, приступающие к изучению физиологии, т.е. прошедшие среднюю школу, реального представления о самих элементах физики, химии не имеют».

«Таким образом, господа, вы видите, что русская мысль совершенно не применяет критики метода, т.е. нисколько не проверяет смысла слов, не идет за кулисы слова, не любит смотреть на подлинную действительность. Мы занимаемся коллекционированием слов, а не изучением жизни. Я вам приводил примеры относительно студентов и докторов. Но почему эти примеры относить только к студентам, докторам? Ведь это общая, характерная черта русского ума. Если ум пишет разные алгебраические формулы и не умеет их приложить к жизни, не понимает их значения, то почему вы думаете, что он говорит слова и понимает их».

«Возьмите вы русскую публику, бывающую на прениях. Это обычная вещь, что одинаково страстно хлопают и говорящему „за“, и говорящему „против“. Разве это говорит о понимании? Ведь истина одна, ведь действительность не может быть в одно и то же время и белой, и черной. Я припоминаю одно врачебное собрание, на котором председательствовал покойный Сергей Петрович Боткин. Выступили два докладчика, возражая друг другу; оба хорошо говорили, оба были хлесткие, и публика аплодировала и тому, и другому. И я помню, что председатель тогда сказал: „Я вижу, что публика еще не дозрела до решения этого вопроса, и потому я снимаю его с очереди“. Ведь ясно, что действительность одна. Что же вы одобряете и в том, и в другом случае? Красивую словесную гимнастику, фейерверк слов».

Я б радила почитати роботу Павлова повністю, щоб зрозуміти, чого саме потрібно позбавлятися Україні. Тому що очевидно ж, що і українська інтелігенція запаршивіла тією ж паршею.

Візьмемо хоча б оті нескінчені розмови «про розвиток». Ну просто через слово. В мене є версія, звідкіля що взялося. Підозрюю, в якийсь момент радянська влада не могла не помітити, що весь її мегаломанський індустріальний проект не витримує жодної конкуренції з «капстранами». Воно і не дивно. В капстранах тисячі підприємців пропонували вільному ринку тисячі інновацій щороку. Якісь з них відкидалися, якісь — «злітали» і просували усе суспільство на кілька міліметрів вперед. Там еволюція котилася на роликах тих самих «мікроісторій», не завжди, до речі, просто і безболісно. Бувало і таке, що суспільства переживали ураження вкрай небезпечними «вірусами», як то вільний продаж пігулок від кашлю з героїном чи сумнозвісна історія препарату Талідомід. Але проблеми вирішувалися, нові покоління підприємців змінювали попередні, сам капіталізм трансформувався через раппорт з суспільством і множинні фідбеки від нього. СРСР замість цього навалився на суспільство бетонною плитою тоталітаризму і намагався вивести новий вид людини. А коли не вийшло і відставання від лідерів стало кричущим, доручив інтелектуалам побудувати штучну «машину розвитку». З чим в інтелектуалів вийшли чергові феєричні «обосратушки». Бо еволюцію неможливо ані спланувати, ані відтворити. This game has no name. It will never be the same, ібо.

Потім СРСР закономірно розвалився, залізна завіса впала і знесилений комуністіцкими експериментами радянський народ почав одночасно хворіти усіма вірусами, які капстрани переживали по черзі. Як ото родина Ликових у своєму тайожному тупику при контакті з сучасними людьми. Зрозуміло, що винними були визнані носії вірусів, а не кремлівські мрійники, які силоміць видерли кілька сотень мільйонів людей з глобального світу і загнали в штучну химеру.

Потім руськомірська інтелігенція смікнула, що на шляху наздоганяючої модернізації ловити нічого (вже кілька разів ходили по цих граблях)і взялася кастрюлити нову історію. Під назвою «а як би так стати піонерами нового цивілізаційного прориву, як ото колись Англія і Голландія»? Щоб тепер расія була лідером, а всі її наздоганяли?

І хоча, скоріше за все, і ці фантазії неможливо втілити в рамках якогось проекту, будь-які міркування інших спільнот на цю ж тему викликають шалені ревнощі. Не націоналістів бояться росімперці в Україні, а того, що Україна таки спроможеться створити або доладну імперію, або нову цивілізацію. Я була присутня на грі з мабутнього України, де з’явилася подібна ідея. У присутніх імперських ідеологів сталася форменна істерика. А Пєрєслєгін з гиденькою посмішкою повідомив: «ні, ми не дамо вам цього зробити, бо імперці і новоцивілізатори — це ми». І зарядив свою лекцію про різні типи війни. Через кілька місяців був анексований Крим.

А тому війна закінчиться тоді, коли українські інтелектуальні еліти припинять генерувати нездійснені проекти вілічія і займуться пошуком ідей для вирішення кричущих проблем рідної країни. Спочатку — для виживання. А далі — поле покаже.

Катерина Гладкевич, візіонерка Newssky, Фонд Вільяма Д. Донована за міжнародний мир