Церковна діяльність гетьмана Івана Мазепи

Ексклюзив. Іван Мазепа – постать потужна, магнетична, захоплююча, її присутність пульсує в українських історії, культурі, церкві, в усьому, що плекає українську душу.

20 березня 1639 року народився Іван Мазепа – український військовий, політичний і державний діяч. Іван Мазепа походив із шляхетного православного роду Мазеп-Калединських, відомих із першої половини ХVI століття. Попри те, що він навчався на Заході та мав широку європейську освіту, попри блискуче положення, яке займав при дворі польського короля Яна -Казимира в католицькому оточенні, він твердо тримався Православ’я.
Іван Мазепа не просто сповідував православ’я — він постійно турбувався церковним життям, освітою, храмобудівництвом, вкладаючи у цю святу справу свою неабияку енергію, знання та великі власні кошти.

Зазвичай чесне ім’я Івана Мазепи паплюжать вигадками про його молодість.
Під час служби припольскому дворі Іван Мазепа мав персональний конфлікт зі шляхтичем Яном-Хризостомом Пасеком, що ледве не закінчився дуеллю в королівських палатах. Коханкою Мазепи була дружина визначного магната Речі Посполитої; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїм служникам зловити винуватця, прив’язати голого до дикого коня та пустити степом. Мазепа втратив прихильність короля, змушений був повернутися до України. Ян-Хризостом Пасек згадував у своїх «Споминах» історію, яка стала популярною, хоча насправді, як більшість поетичних образів, дуже далека від правди.

Після обрання гетьманом Іван Мазепа намагався відновити авторитет гетьманства в Україні. Зробив великий внесок до економічно-культурного розвитку Лівобережжя. Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об’єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Мазепа – державний діяч і талановитий дипломат, єдиний гетьман, під чиєю булавою українські землі перебували поспіль 22 роки. Знавець мов (вільно говорив вісьмома), прекрасно освічений (вивчав у Києво-Могилянському колегіумі риторику та латину, затим — серед трьох найталановитіших юнаків – стажувався в університетах Італії, Франції, Німеччини).

Постать гетьмана – багатогранна, історики досі відкривають все нові й нові риси в його образі. Мазепа був одним з найбагатших людей свого часу.. У його руках було зосереджено колосальну земельну власність – найцінніший ресурс того часу. Крім того, як керівник держави, гетьман мав можливість розпоряджатись вільними та спірними землями. На відміну від керманичів нинішніх часів, Мазепа не зосереджував всі ці землі у своїх руках. Прагнучи створити собі опору серед козацької старшини, Мазепа щедрою рукою наділяв своїх соратників землями та маєтностями. Це було не що інше, як спроба виростити українську аристократію, котра повинна була стати його опорою в боротьбі за Українську державу. Варто додати, що гетьман при цьому не нехтував інтересами простих козаків і селян, розуміючи, що дрібних землевласників потрібно захищати від посягань великих, аби уникнути суспільного конфлікту. За Мазепи призупинився процес закріпачення.

Мазепа був добрим господарем: за його гетьманування успішно розвивалися економіка, промислове виробництво, торгівля. Дбаючи про оборонну міць України, побудував на південних теренах фортеці — Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на ріці Самарі. Гетьман далекоглядно розмислив, що Московія становить найбільшу загрозу існуванню України. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Шведською імперією, проте 1708 року перейшов на бік шведів.

Після того як Мазепа переконався в тому, що цар нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною для розв’язання державницьких проблем іншим шляхом. Цар порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків, що було основою угоди 1654 року, український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. Це не було спонтанним чи вузько тактичним рішенням: політичний проект мав на меті позбутися московського протекторату, розбудувати на українських землях незалежну Українську державу.

Іваном Мазепою була намічена важлива лінія у церковній та державній політиці, скерована на зміцнення української митрополії як державної церкви Гетьманщини. Не випадково у подальшому саме ця єпархія (Переяславсько-Баришпольська) буде контролювати всі православні парафії на Правобережній Україні. В ідеалі Мазепа тяжів до відродження Київської митрополії в кордонах 1448 р. (після розколу старої Київської митрополії на власне Київську і Московську), на що вказує його увага до західноукраїнських та білоруських православних церков і монастирів, включно з віленськими, матеріальна їм допомога.

Слід врахувати, що в певному розумінні міжнародне становище України доби Мазепи мало чим відрізнялося від попередньої (з ХV ст.). З моменту падіння Кафи у 1475 р. Україна опинилася на передньому краю оборони християнської Європи від агресії Османської Порти, від агресії якої тяжко потерпала. Виходячи з цих реалій, Мазепа, як колись Сагайдачний, був ревним прихильником створення антиосманської християнської ліги, котра б мала убезпечити південні кордони України, повернути їй втрачений вихід до Чорного моря. Тому він неодноразово звертався у цій справі до Москви, брав активну участь із своїм військом у переможних Азово-Дніпровських походах, вживав заходів, щоб залучити до боротьби донських козаків, балканські народи.

Природними союзниками Мазепи у цій справі були православні патріархи, які мріяли про нову Візантійську імперію. Тому вони підтримували Мазепу. У цей контекст добре вписуються заходи Мазепи щодо зміцнення зв’язків української церкви з матір’ю-Церквою (Константинопольським патріархатом), із Святою землею, з Афоном, Молдавією, балканськими країнами.

Можна вказати зокрема на перебування в Батурині у 1701 р. єрусалимського патріарха Хрисанфа, котрий дістав від Мазепи щедрі дари, в т.ч. срібний вівтар для Гроба Господня з іменем гетьмана, який і понині там зберігається. В Алеппо 1708 р. коштом Мазепи було видано євангеліє арабською мовою, причому антиохійський патріярх Афанасій написав до цього видання глорифікаційну передмову на честь Мазепи. Можна вказати й на цінні подарунки гетьмана храмам та монастирям Близького Сходу (плащаниці, євангелія, чаші і т.д.). До того ж Мазепа висилав своїх дипломатів до Молдавії, щедро підтримував паломницькі місії українського духовенства на Святу землю та Афон, місії балканського та близькосхідного духовенства в Україну.

Щодо гетьмана Івана Мазепи, то тільки невіглас може заперечувати його величезну роль в духовному відродженні України. Стратегічна лінія його церковної політики була в принципі тією ж, хоча цьому гетьманові доводилося діяти в умовах уже значно обмеженої державної автономії Гетьманщини. Водночас найтриваліша в історії України гетьманська каденція Мазепи (22 роки!) припала на період стабілізації економічного життя, на відносно мирний час. Це у поєднанні з ефективною внутрішньою та зовнішньою політикою Мазепи, дало блискучі наслідки: швидкий економічний та культурний розвиток України за гетьманату Мазепи став незаперечним фактом. Саме Мазепа чи не найбільше з усіх гетьманів України після Богдана Хмельницького прислужився українській церкві, зробив найбільший внесок у справу її матеріальної та моральної підтримки.

Слід підкреслити, що на момент приходу Мазепи до влади ситуація в українському православ’ї зазнала суттєвих негативних змін. Ще за гетьманату Івана Самойловича у порушення церковних канонів статус української церкви було змінено. Якщо раніше (з 862 р.) вона перебувала під омофором Константинопольського (Вселенського) Патріарха, то у 1685-1686 рр. вона опинилася у залежності від Патріарха Московського. Внаслідок колоніальної політики Москви та Петербургу йшов потужний наступ на автономію української церкви, яка швидко танула в порушення попередніх договорів та домовленостей. Отже стрижневою лінією церковної політики Мазепи, яка звучала в унісон з його загальнодержавною політикою, було прагнення зберегти наскільки це було можливим автономію української церкви і навіть розширити її. Мазепа прагнув і до повернення церкви під омофор Вселенського Патріарха. Безпосередніх доказів цього поки що не виявлено. (Слід врахувати, що відкрито добиватися цього в умовах васального статусу Гетьманщини, Мазепа не міг). Однак поява відповідного пункту (ще й як головного!) в конституції Пилипа Орлика не була випадковою (“жебы едина віра Православная…под послушенством Святійшого Апостольського трону Константинопольського вічне утверджена была…”). Листи гетьмана свідчать, що Мазепа активно цікавився церковним життям, особливо кадровою політикою української церкви, під час виборів не тільки її вищих ієрархів, але й представників її середньої ланки, прагнув підтримати саме тих кандидатів, які були його однодумцями

Мазепа зробив церковну та благодійну діяльність однією з важливих складових свого гетьманства. Дослідники з’ясували, що з ініціативи та власними коштами гетьмана побудовано 28 соборів та церков.Почнімо цей перелік саме з Києво-Печерської лаври та інших святинь столиці.

Києво-Печерська лавра: південно-західна башта; південна; північна; східна (1698—1701); Церква Різдва Богородиці (1696). Інші святині:Микільська лікарняна церква (кінець 1690-х); Трапезна Покрови Богородиці (кінець1690-х); Вознесенська церква (1701—1705); Богоявленський собор (1693); дзвіниця Пустинно-Миколаївського монастиря (друга половина 1690-х); церква Живоначальної Трійці у Батурині (1692); церква Св. Миколи у Батурині; Воскресенська церква в Батурині; церква Покрови Богородиці в Батурині; собор Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря; Успенська церква Глухівського монастиря (1692); трапезна та дзвіниця Глухівського монастиря; церква Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря (1696); церква Петра і Павла в с. Іванівському (початок 1700-х); церква Покрови Пресвятої Богородиці на Січі (1693); дерев’яний храм Св. Іоана Предтечі Кам’янського Успенського монастиря; церква Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря (початок 1700-х); трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря; дерев’яний храм в ім’я Воскресіння Христового в Любечі; мурована Воскресенська церква в Любечі; собор Св. Миколая Макошинського Миколаївського монастиря; церква в с. Мохнатин (1692), де є іконостас з гербом І. Мазепи; церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку (1688); дерев’яна церква в с. Прачі; дерев’яна церква Св. Іоана Хрестителя; Петропавлівська церква в Рудні (закладна дошка від 10 травня 1698 р.); церква Св. Іоана Євангеліста з вівтарем у Чернігові; П’ятницька церква в Чернігові; церква Іоана Предтечі в Чернігові; трапезна з двобанним храмом Усіх Святих у Чернігові; Микільська церква у Білій Церкві (1706); Братський Богоявленський монастир.

У Переяславі — Свято-Вознесенський собор; у Батурині – Троїцький собор, церква Покрова Пресвятої Богородиці, Воскресенська церква; в Чернігові – церква святителя Івана Предтечі та дзвіниця в Борисоглібському монастирі, церква святителя Івана Євангеліста.

У часи гетьманства Мазепи усталюється новий – національний- архітектурний стиль, який дістав назву козацького, або ж мазепинського, бароко – величний і водночас життєрадісний і життєствердний. Будівлі прикрашаються державницькими декоративними елементами – тризубами, вензелями, гербами, давніми українськими орнаментами.

Гетьман Мазепа подарував Церкві Пересопницьке Євангеліє — те саме, на якому нині присягають українські президенти. Розуміючи величезну історичну й духовну цінність унікальної книги, Мазепа доручив зробити нову палітуру та прикрасити її коштовним камінням. Зберігся дарчий напис (подаємо сучасною мовою):«Це Євангеліє справлялося коштом і накладом Його царської пресвітлої величності Війська Запорозького гетьмана і славного чину Святого Апостола Андрія Кавалера Івана Мазепи. Року 1701 червня в 1 день. Робив іноземець Георгій Фрибург ваги срібла дванадцять фунтів, проби чотирнадцятої».

Іван Мазепа щедро фінансував видання богослужебних книг. За його підтримки було видано книгу «Вінець Христовий», у якій містяться тексти, що славлять Христа, Богородицю, та дають приклади їхнього життя. Також – «Псалтир», «Октоїх», кілька видань Євангелія, коментар Григорія Двоєслова на книгу Йова та багато інших. Гетьман Мазепа приділяв велику увагу розвитку шкіл, які діяли при церквах. Як видно з його універсалу № 385 від 8 лютого 1704 року, на території Новгород-Сіверської сотні існували школи.

У 1700 році, на прохання Лазаря Барановича, гетьман Мазепа своїм коштом будує будинок Чернігівського колегіуму. На думку Олександра Коваленка, «чернігівський колегіум, створений за зразком Києво-Могилянської академії, давав своїм вихованцям досить широку гуманітарну освіту енциклопедичного характеру. Чимало його випускників залишили помітний слід у розвитку української культури, знайшли своє покликання на освітянській ниві».

Велику роль відіграв Іван Мазепа в становленні Києво-Братської школи, а потім колегії, заснованої київським митрополитом Петром Могилою. Саме за допомогою Мазепи цей навчальний заклад набув статусу академії і увійшов в історію як Києво-Могилянська академія. Архієпископ Феофан (Прокопович), професор і ректор Києво-Могилянської академії, присвятив Іванові Мазепі свою працю «Володимир», де називає гетьмана наступником рівноапостольного князя Володимира.

Інші представники російської церкви не оцінили заслуг гетьмана для Українського Православ’я. Під тиском царської влади вони піддали його анафемі, яку урочисто проголосили 12 листопада 1708 року в Троїцькому соборі Глухова у присутності царя Петра та його свити. Ні для кого не секрет, що це був суто політичний крок. Московська Церква оголосила цю анафему на вимогу Петра І, розлюченого тим, що гетьман уклав союз зі Швецією задля відновлення державності України. Але чи були хоч які підстави для покарання церковного? Чи порушив, чи «зрадив» Мазепа церковні канони, чи відступився від віри православної — віри свого народу, своїх предків? Ні. У цьому випадку від канонів відступила саме російська православна церква, бо рішення про анафему Івана Мазепи приймав не Вселенський і навіть не Помісний собор православної церкви, згідно з усталеним віками звичаєм, а світська особа — цар Петро. Ще митрополит Київський і Галицький Антоній Храповицький на початку XX століття казав, що гетьман Мазепа був підданий анафемі з політичних мотивів.

Вселенський патріархат не визнавав канонічною анафему, яка була накладена на українського гетьмана Івана Мазепу російською православною церквою. Не зважаючи на накладення російською церквою на гетьмана Мазепу неканонічної анафеми, представники Вселенського патріархату її не визнавали, адже вона була накладена з політичних мотивів, як засіб політико-ідеологічних репресій і не мала жодних віросповідних, богословських або канонічних причин. А після першого руйнування російськими військами Запорізької Січі в 1709 році українське козацтво, яке перейшло під протекторат кримського хана, повернулося під юрисдикцію Константинопольського патріархату, і Мазепа разом із Пилипом Орликом були одними з перших, хто це зробив.

Втікаючи після поразки від переслідування московської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдовському князівстві, що належало Османській імперії. В еміграції до самої смерті (22 вересня 1709 року) в м. Бендери Іван Мазепа вільно сповідався у православних священиків Вселенського патріархату. Саме вони напутствували його на смертному одрі та відпустили від гріхів, а потім і відспівували. Його тіло було покладене в православній церкві містечка Варниці, яка перебувала в юрисдикції Вселенського патріархату, а згодом його перепоховали в місті Галац на Дунаї, де в центральному соборі Свято-Георгіївського монастиря місцевий митрополит відслужив заупокійну службу за спочилим гетьманом. Цей митрополит був ієрархом Вселенського патріархату. Отже, можемо говорити, що Іван Мазепа помер як вірний Матері-Церкви Вселенського патріархату.

Іван Верстянюк, оглядач