Чорногорія між ЄС, Росією та президентом Джукановичем

Вступ Чорногорії до Європейського Союзу стане, мабуть, його найближчим розширенням. Але це не точно, і шлях до цієї фінішної прямої був складним, а щодо її довжини залишаються питання.

Розворот до ЄС

У 2006 році, за результатами референдуму, Чорногорія вийшла зі складу Союзної Республіки Югославія ( СРЮ) — залишку титівської СФРЮ, в якій перебувала у парі із Сербією. У 2008, вже незалежна, Чорногорія подала заявки на вступ до НАТО та ЄС. Угода про стабілізацію та асоціацію з ЄС набула чинності 1 травня 2010 року, переговори про членство стартували 29 червня 2012 року. в ЄС заплановано на 2025 рік, але проблеми ще є, і дату можна перенести на кілька років.

Деталі

Невелика, навіть за балканськими мірками, країна, з населенням 620 000 чоловік, Чорногорія буквально дивом звільнилася з липких обіймів задушливо-братської Сербії. На референдумі 2006 року за вихід із СРЮ проголосувало лише 55,5% учасників, при явці 86,49% та мінімальному порозі підтримки у 55%. Втім, це було очікувано, оскільки чорногорцями вважають себе лише 45% населення країни, а 28,7% ідентифікують себе як серби. Далі йдуть боснійці – 8,6% та албанці – 4,9%.

У такому складені суспільстві розворот від Росії до ЄС і НАТО не міг бути простим. Це і викликало тимчасові розриви між його етапами: 2006 рік – незалежність від Сербії, лише через два роки, у 2008 – курс на членство в НАТО і ЄС, і, далі: 2010, 2012, 2015, 2017… Разом з тим, завдяки такій глибокій внутрішній неоднорідності, протиріччя та союзи за інтересами всередині Чорногорії, а також усередині «балканської шістки» переважають глобальні розклади. У поєднанні з прагматичністю, характерною для малої країни, яка живе, здебільшого, за рахунок туризму, це забезпечує досить стійкий рух Чорногорії до НАТО та ЄС, геть від Росії, навіть у ситуаціях, коли зворотний розворот видається неминучим. Однак цей рух неминуче відбувається з неабиякими зигзагами та застереженнями.

До речі, про прагматичність: у Чорногорії немає власної валюти. Ще у складі СРЮ, де-факто з 1996 року, у її ролі виступала німецька марка, офіційно прийнята в цій якості у листопаді 1999 року. Марку замінили на євро 2002-го, без жодних заперечень на той момент з боку Європейського центрального банку. Щоправда, надалі і Єврокомісія, і ЄЦБ кілька разів висловлювали невдоволення одностороннім, без узгодження з ЄС рішенням Чорногорії, але цим все й обмежувалося.

Характерно, що жоден із чорногорських політиків, включаючи тих, кого вважають проросійськими та просербськими, ніколи не пропонував запровадити в Чорногорії як офіційну валюту сербський динар чи російський рубль. Цей факт найкраще демонструє стратегічну стійкість чорногорського вектора розвитку.

Між корупцією та Росією

У 2016 році, на десятиліття незалежності, у Чорногорії відбулися дві важливі події.

Першим за часом стала невдала спроба державного перевороту, з метою усунення від влади, а, можливо, і фізичного знищення Міло Джукановича — лідера Демократичної партії соціалістів (ДПСЧ) та практично незмінного, з 1991 року, хоч і на різних посадах, лідера Чорногорії. Вперше Джуканович став прем’єр-міністром у віці 29 років, і це була перша оплачувана посада у його житті.

Другою подією стало звільнення Джукановича з посади прем’єра Чорногорії, з натяком на можливий транзит влади. Втім, за цим, після паузи, було його повернення у владу в черговій новій ролі.

Переворот по-тихому придушили, арештувавши напередодні виборів групу з 20 громадян Сербії та Чорногорії, включаючи колишнього голову сербської жандармерії Братислава Дікіча. Частина змовників встигла розбігтися, частина сховалась у сербському посольстві. Але все пройшло тихо, без розголосу, тож вперше про спробу перевороту публічно повідомив наприкінці жовтня 2016 року прем’єр-міністр Сербії Олександр Вучич, який наголосив на ролі сербської Служби безпеки та розвідки у його запобіганні. За цим негайно відбувся незапланований візит до Белграда секретаря Радбезу РФ Миколи Патрушева; у листопаді Прокуратура Чорногорії офіційно назвала імена росіян, які підозрювалися у підготовці замаху на Джукановича та у спробі держперевороту; у лютому 2017 року спецпрокурор Чорногорії заявив, що слідство отримало докази причетності військової розвідки Росії до спроби перевороту та вбивства Джукановича. Нарешті, у травні 2017 року Джуканович та низка інших чорногорських політиків були включені до списку санкцій Росії.

За результатами виборів 2016 року, ДПСЧ, отримавши 36 з 81 мандата у Скупщині (парламенті) сформувала коаліційну більшість. Але Міло Джуканович не став висуватися на посаду прем’єра, поступившись його заступником голови ДПСЧ Душком Марковичем. При цьому, Джуканович заявив, що його рішення було «ретельно сплановане» і «не має нічого спільного з передбачуваним переворотом».

Це було правдою, причини відходу Джукановича не становили жодної таємниці. Його відставка була неофіційною, але ключовою умовою прийняття Чорногорії до НАТО. Беззмінний чорногорський лідер заробив славу гангстера, він звинувачувався в наркоторгівлі, створенні рекетирської мережі та зв’язках із чорногорськими та італійськими мафіозі. У 2008–2009 роках італійські прокурори намагалися розслідувати цю діяльність Джукановича, але справа розвалилася і була припинена. Проте непрямих доказів та неофіційних витоків про тіньове життя Джукановича було надто багато, щоб відмахнутися від них, списавши на підступи ворогів.

Після відходу Джукановича, який, втім, зберіг лідерство в ДПСЧ, але вже не обіймав державної посади, Чорногорію в 2017 році було прийнято до НАТО. А в 2018 році Джуканович виграв президентські вибори, і повернувся до влади, продовжуючи дратувати своєю фігурою керівництво ЄС.

Проблема була в тому, що Джуканович не мав конкурентів у ДПСЧ, а ДПСЧ, у свою чергу, була і залишається єдиною прозахідною силою в Чорногорії. Таким чином, ЄС опинився перед вибором: боротьба з корупцією, ціною ризику отримати в центрі Європи проросійську дірку, або поблажливе ставлення до витівок Джукановича та його оточення, і більш менш стійкий рух Чорногорії до ЄС — але з ризиком отримати в центрі Європи дірку вже кримінальну, в пару до проблемної Албанії.

Можливо, в ЄС обрали б друге, виходячи з того, що навіть незмінний Джуканович рано чи пізно зійде зі сцени, але чорногорський лідер виявився справжньою скринькою із сюрпризами. Одним із останніх за часом його проектів став китайський кредит на суму $1 млрд, взятий Чорногорією у 2014 році для будівництва 170-кілометрової дороги Бар-Боляре. До 2021 року з’ясувалося, що на 41 кілометр автобану витрачено $944 млн., добудовувати дорогу нема на що, і можливостей повернути кредит теж немає. Дефолт міг спричинити конфіскацію китайським державним банком інфраструктурних активів Чорногорії. Виручати невдах, або, навпаки, добре прорахували ситуацію, чорногорців, перекредитовуючи їх на пільгових умовах, довелося американським і французьким банкам. У результаті спробу економічного захоплення Китаєм держави-члена НАТО провалили, але неприємний осад залишився.

2020: Чорногорія між ЄС та «сербським світом»

«З нами покінчено, цієї країни вже не існує, тільки люди про це ще не знають», — так відгукнувся на результати парламентських виборів 30 серпня 2020 чорногорський письменник Андрій Ніколаїдіс. Що сталося?

Формальним переможцем знову стала ДПСЧ, але вона набрала лише 30 мандатів і не змогла сформувати коаліцію. Посаду прем’єра обійняв Здравко Кривокапіч — лідер просербського та проросійського блоку «За майбутнє Чорногорії», який отримав 27 місць.

Втім, похмурий прогноз Ніколаїдіса не справдився і різкого розвороту у бік Белграда та Москви не сталося. Чорногорія вже була в НАТО, з євро як валюта, а до правлячої коаліції увійшов проєвропейський рух «Чорно-білий», без голосів якого та не змогла б сформувати уряд. Проте, з двох важливих для Росії та Сербії питань, було зроблено поступки.

Першою стала корекція законопроекту про свободу віросповідання, розробленого попередньою владою. Початкова версія документа передбачала вилучення із ведення Сербської Православної церкви (СПЦ) та повернення у державну власність усіх монастирів та храмів, що належали Чорногорській державі до приєднання до Сербії у 1918 році. Це дозволило б розблокувати процес визнання Чорногорської православної церкви, яка проголосила незалежність від СПЦ у 1993 році, але не визнана поки що жодною з канонічних церков і існуючою з січня 2000 року як НУО. Цей пункт було вилучено, а закон ухвалено без нього.

Другою ж поступкою став розвал справи про державний переворот 2006 року, за яким у травні 2019 року Верховний суд Чорногорії виніс обвинувальний вирок. Судді дійшли висновку, що зловмисники створили злочинну організацію з метою повалення конституційного ладу Чорногорії для запобігання її вступу НАТО. Лідери чорногорського «Демократичного фронту» Андрій Мандич та Мілан Кнежевич отримали по п’ять років, але зуміли апеляціями зайняти набуття чинності вироку; Дикічу дали вісім, і він, єдиний із усіх, реально сів; три роки отримала громадянка Сербії Плівка Міліч, яка зникла в посольстві Сербії в Підгориці, а росіяни Едуард Шишмак (Широков) та Володимир Попов (Моїсеєв) були заочно засуджені до 15 та 12 років в’язниці.

За нової ж влади, Апеляційний суд Чорногорії скасував на початку лютого 2021 року цей вирок, і направив справу на повторний розгляд Верховним судом, з повністю оновленим складом. З урахуванням всіх обставин і термінів давності, це означало, що справа просто похована.

2022 року умовно-проросійська коаліція в чорногорському парламенті розвалилася. На знак незгоди з її антизахідною політикою «Чорно-біле» вийшло з неї своїми чотирма мандатами. Розвал передувала боротьба за приєднання до антиросійських санкцій, яке Кривокапіч саботував, а віце-прем’єр, лідер «Чорно-білого» Дрітан Абазович, президент Джуканович та фракція ДПСЧ у парламенті, як могли, продавлювали. Незважаючи на їхні зусилля, чорногорські санкції мали швидше символічний характер. Так, навіть внесення Чорногорії до списку ворожих Росії держав за приєднання до санкцій ЄС, яке відбулося 7 березня, було схоже на спробу Москви підтримати імідж Кривокапіча в очах ЄС та чорногорських проєвропейців.

Сам Кривокапіч, у всіх виступах, незмінно наголошував на прагненні Чорногорії вступити до ЄС «зайнявши там місце Великобританії», і навіть називав термін: 2024 рік. Перед самим відходом він встиг заборонити на території Чорногорії російські ЗМІ: Russia Today і Sputnik, підтримавши санкції ЄС, раніше введені проти них.

28 квітня, внаслідок чергових коаліційних переговорів, було сформовано новий уряд на чолі з Дританом Абазовичем. Його підтримала у парламенті та ДПСЧ, не претендуючи на участь у ньому. Але й цей уряд діяв швидше ситуативно-прагматично, ніж послідовно-проєвропейськи.

У свою чергу, прагматика впиралася в економіку. У 2021 році Росія, за обсягом інвестицій у Чорногорію, займала третє місце серед інших країн (25,8 млн євро ), а в 2022 році вийшла вже на перше. За перші чотири місяці 2022 року до Чорногорії надійшло 41,6 млн євро російських інвестицій, з яких 20 млн припало на купівлю нерухомості. З 1 лютого по 9 червня росіяни започаткували в Чорногорії 1100 компаній, в основному, в IT-сфері.

На друге місце після Росії за обсягами інвестицій вийшла ОАЕ, з 40,64 млн. євро, на третє – Туреччина з 27,9 млн. У чорногорську нерухомість інвестори з ОАЕ та Туреччини вклали 798 тис. та 8,3 млн євро відповідно. Для порівняння: з України до Чорногорії надійшло 5,37 млн. євро, з них на купівлю нерухомості – 4,6 млн. євро.

Всього ж росіяни скупили приблизно 40% нерухомості в маленькій країні. Такому інвестору важко вказати на двері, але масштаби російських вкладень, і, саме в нерухомість, наводять на думку про небезпеку економічного поглинання, з урахуванням реальної ситуації у світі — недружнього.

Але в Чорногорії, як уже сказано, превалюють місцеві інтереси і прагматичні підходи, і тому про межі для росіян носять символічний характер. Громадянам Росії не потрібна віза для відвідування Чорногорії на строк до 30 днів, а під обмеження та заморожування майна підпадають одиниці з них, що потрапили під персональні санкції ЄС, на кшталт «голови Ради міністрів ЛНР» Марата Баширова. У травні Абазович пообіцяв закрити програму економічного громадянства до 31 грудня 2022; 12 серпня російського посла Владислава Масленікова оголосили персоною нон грата без пояснення причин; з лютого було заморожено 34 об’єкти нерухомості, що належать підсанкційним росіянам і припинено пряме повітряне сполучення з Росією. І, загалом, це все…

З одного боку, туристична Чорногорія не має змоги зробити щось більше. З іншого, будучи в НАТО і прагнучи в ЄС, вона все більше схожа на де-факто російський анклав.

Черговий період невизначеності

Уряд Абазовича проіснував недовго — він пішов у відставку 20 серпня. У провину йому було поставлено втрачений шанс вступити до ЄС 2025 року. Угода про формування уряду містила пункт «розблокування процесу європейської інтеграції Чорногорії», в рамках якого мали здійснити низку кроків з правової реформи, і цей пункт не був виконаний. Крім того, Абазович закріпив раніше ухвалений закон про свободу віросповідання, підписавши від імені уряду договір із СПЦ, незважаючи на застереження з боку послів країн ЄС та заклики президента Джукановича провести експертну оцінку договору та перевірити його відповідність чорногорській конституції.

Проігнорувавши всі зауваження та заперечення експертів, політиків та НКО, Абазович підписав 3 серпня договір із патріархом Сербським Порфирієм. В урядову резиденцію в Подгориці Порфирія доставили на гелікоптері МВС Сербії, без попереднього оголошення, без присутності ЗМІ, і без відома деяких урядовців. Наступного дня 36 депутатів ініціювали вотум недовіри кабінету Абазовича, і в ніч на 20 серпня він був відправлений у відставку 50 голосами з 81. Сам Абазович, коментуючи свої дії, заявив, що договір став «ключом до примирення між консерваторами, які виступають за тісніші зв’язки із Сербією та Росією, та партіями, що виступають за ЄС».

То чи вступить Чорногорія до ЄС до 2025 року?

Перспектива формування третього коаліційного уряду видається малоймовірною. Це означає дострокові парламентські вибори, але новий парламент буде таким же клаптиковим, як і нинішній, оскільки проблема полягає у розбіжностях усередині чорногорського суспільства. У той же час, не менше 75–80% громадян Чорногорії підтримують вступ до ЄС, щоправда, здебільшого з міркувань суто прагматичних. Зближення з ЄС не означає більшості чорногорських партій відмовитися від тісних зв’язків із Росією. Як наслідок, Євросоюз разом із НАТО ризикують отримати в центрі Балкан «неофіційний Калінінград», з російською власністю та російською п’ятою колоною. Чи складатиметься ця колона здебільшого з «поганих росіян», що підтримують війну в Україні, або «хороших росіян», які покладають відповідальність на Путіна і виступають за виведення Росії з-під санкцій в обмін на один тільки його відхід, не так вже й важливо. Обидва варіанти однаково погані.

З чорногорських партій послідовно проєвропейської, готової на реальні обмеження російського присутності країни, є лише ДПСЧ. Але її незмінний лідер із поганою репутацією ускладнює для ЄС співпрацю з нею, і, що ще гірше, знижує підтримку ДПСЧ усередині Чорногорії до хиткого рівня: близько третини виборців для самої ДПСЧ, і близько половини для Джукановича особисто.

Проте частина експертів вважає, що Чорногорія ще не втратила шансів потрапити до ЄС до 2025 року. Для цього їй необхідно виконати три умови: швидко сформувати перехідний технічний уряд, оперативно вжити заходів щодо правової реформи і призначити дострокові парламентські вибори. У тільки результати цих виборів навряд чи покладуть край «стійкій нестійкості», що склалася в Чорногорії.

Щодо висновків для України на прикладі Чорногорії, то їх проглядається три. Перше: ЄС потребує розширення з багатьох причин, у тому числі й для подолання внутрішніх розбіжностей за рахунок фокусування уваги на зовнішніх проблемах. Це добре видно і на прикладі України.

Друге: Брюссель не має чіткої програми дій щодо кандидатів. І Україні слід користуватися цим вакуумом, пропонуючи свої ідеї та рішення.

Третє. Кандидатський статус — поняття розтяжне в часі, і в будь-якому випадку довготривале. Нам потрібно отримувати з нього максимум вигод тут і зараз — див. другий пункт, оскільки вступ до ЄС якщо і відбудеться, то не скоро, а ЄС — ось він поруч. З ним можна і потрібно працювати у будь-якому статусі.

Ексклюзив

Сергій Ільченко, для Newssky