Антоні Вольдемар Генріхович (1886–1974)

Ексклюзив. Український інтелігент-анархіст, засновник Союзу незаможних селян.

У провінційному Нікополі на початку 70-х років минулого століття доживав віку останній гуляйпільський анархіст. Довготелесий, худий дід в окулярах ходив з плетеною торбою у магазин, читав газети на лавці і отримував листи на ім’я Григорія Андрійовича Ляпунова. Справжнього імені діда у містечку практично ніхто не знав. Йому «рекомендували» не користуватися ним. Він доживав іншою людиною в обмін на спокійну напівзлиденну старість і благополуччя сімей його синів та сестри.

Насправді старого звали Вольдемар Генріхович Антоні. Колись це ім’я кидало в холодний піт «господарів життя» початку XX століття: поміщиків та підприємців, власників магазинів та шинків, не оминаючи і середньої ланки працівників кримінальних органів. «Вольдемар Антоні — отаман ватаги анархістів-комуністів, розбійників і паліїв». За нього влада колись обіцяла великі гроші. Колись він займався революційною діяльністю у семи країнах світу. Але як це було давно!

Старі європейські імперії, підвалини яких так безкомпромісно руйнували анархісти, зникли безвісти, разом з тим з’явилися інші, ще ненаситніші. Взагалі цілком змінилася вся політична карта світу. Відгриміла спочатку Перша, а потім Друга світові війни. Людство вийшло в морок космосу і спустилося в морок Маріанської западини.

Зі звичного для молодого В. Антоні світу не залишилося майже нічого. Навіть Дніпро, яким він його пам’ятав із молодості, був чимось зовсім іншим, ніж те, що можна було спостерігати з Нікопольської набережної. Усі його старі товариші померли, молодші товариші та підлеглі теж загинули. Після того як у 1964 році помер Аба Гордін, зі старої плеяди анархістських революціонерів Європи та імперії Романових не залишилося більше нікого. Єдиний релікт епохи «героїчного анархізму», коли динамітний дим часом поглинав половину Європи, повернувшись із півстолітнього латиноамериканського відрядження, тихо доживав віку у Нікополі. Ця людина справді залишила в історії свій слід, окрім цього, багато чого пам’ятала, але мовчала.

Його батько був представником останньої хвилі іноземних колоністів, що накотилася на південноукраїнські степи у 60-х роках XIX ст., а мати —німкенею на ім’я Сусанна Яківна Бонеліс.

Вольдемар Антоні народився 4 квітня 1886 р., саме того року, коли Гуляйполе відвідав знаменитий історик та археолог Д. Яворницький, який і залишив його опис.

Тихий характером, блідий, короткозорий, в окулярах хлопчик почав працювати на заводі вже з тринадцятирічного віку.

Навесні 1906 р. за допомогою В. Антоні анархізм був занесений до Гуляйполя. Привітний, товариський, просто, але чисто вдягнений дев’ятнадцятирічний хлопець розшукав своїх шкільних товаришів, відновив приспані часом дружні стосунки і згодом здивував їх своїми переконаннями. Володя Антоні виявився анархістом, і не простим, а анархістом-пропагандистом, загартованим страйками, в’язницею, жандармськими стусанами, організатором 1904 р. анархістського гуртка в Родах, а тепер був не проти зробити це і вдома. І почалося. За кілька місяців рахунок членів гуляйпільських анархістів пішов на десятки, а прихильників — на сотні. Подібних до цього прецедентів для сільської місцевості в анархістському русі досі не було.

В. Антоні створив серед селянської та міщанської молоді Гуляйполя підпільну анархістську організацію, яка назвалася «Союзом бідних хліборобів»– і стала першою масовою селянською анархістською організацією, яка витримала випробування часом і репресіями.

Саме В. Антоні став тією людиною, що запалила багаття «махновщини». І саме це наприкінці життя стало його найбільшою таємницею, про яку не знали ні місцева нікопольська влада, ні компетентні органи. А якби вони дізналися про це, то дід Ляпунов сидів би не на нікопольських лавках, а десь зовсім в іншому місці, навіть з огляду на «ліберальні» брежнєвські часи, бо саме старий Антоні був ідейним учителем і натхненником Нестора Махна, принаймні так думав останній.

У статті «Гуляйполе в російській революції» (1929 р.) Махно зокрема писав: «На мою долю випало щастя підпасти ще підлітком під ідейний вплив анархіста-революціонера Володимира Антоні (відомого у революційних колах під ім’ям Заратустра). Завдяки впливу цього революціонера […] я швидко зайняв не останнє місце в бойовій групі анархістів і вперто боровся з царсько-поміщицьким порядком».

Коли наприкінці 20-х років XX століття в Парижі сім’я хронічно хворого Н. Махна не могла звести кінці з кінцями, допоміг йому саме В. Антоні. Невгамовний Н. Махно через анархістські канали знайшов свого вчителя в його уругвайській юдолі і надіслав до нього на рецензію дві свої книжки.

У 1910 р. В. Антоні був переправлений приятелями-анархістами в Париж, де йому було запропоновано емігрувати до Латинської Америки, заздалегідь виправивши собі фальшиві документи на ім’я Григорія Ляпунова. Думав він, що їде ненадовго —змінити обстановку і забути минулі невдачі та проблеми. Вийшло майже назавжди.

А Нікополь жив на свій лад, радів тимчасовим успіхам місцевої футбольної команди «Колос», працював на своїх заводах, і нікому не було справи до діда, який жив у будинку 10-Б на проспекті Леніна (Проспект Трубників). Хто б міг здогадатися, що цей дідусь побував у трьох різних частинах світу, двічі перетинав Атлантичний океан, бачив простори чотирьох європейських та чотирьох південноамериканських країн, Відень та Женеву, Париж та Буенос-Айрес. Ні сном ні духом не відаючи про «великого комбінатора», Антоні-Ляпунов здійснив його мрію — потрапив у Ріо-де-Жанейро, де побачив півмільйона чоловіків у білих штанях. Він будував залізницю в Бразилії і складав снопи на полях аргентинської пампи, ганяв сельвою диких кабанів у компанії російських сектантів, бачив відроги Анд, мандрував територіями, які колись належали знаменитим єзуїтським колоніям-комунам. За іронією долі, їхній внутрішній уклад був дуже схожий на ідеал анархо-комуністів. Зрештою В. Антоні зупинився на острові посеред каламутної річки Уругвай, куди перевіз на човні бджіл зі своєї пасіки. Вулики, оточені звідусіль водою, та вісім синів, які підростали й регулярно хотіли їсти, загальмували його рух глобусом на 50 років.

Загибель пасіки під час повені спричинила повернення В. Антоні до «царства соціалізму», про яке так гарно писали в комуністичних газетах, що приходили з радянського консульства до Монтевідео. Як можна було не повернутися додому, де старому революціонеру дадуть можливість спокійно жити і відпочивати?

Так і не зумівши загітувати дружину на подібну авантюру, В. Антоні 1962 р. подався до Радянського Союзу з трьома синами, невісткою та двома онуками. За допомогою радянського посольства в Монтевідео вдалося сісти на один із кораблів китобійної флотилії «Слава», який прямував на північ. Уже на борту можна було зрозуміти, що з радянською системою щось не так, порівняно з повідомленнями її газет. Старший син В. Антоні А. Ляпунов згадував, що під час цього рейсу їм удалося навіть трохи заробити грошей, допомагаючи радянським матросам розтягувати китові туші на кораблі-матці.

Але повертатись було вже пізно. Ще в Уругваї, видаючи себе за полум’яного комуніста, В. Антоні у спробах набити собі ціну необережно попросив посольство направити його після прибуття до Радянського Союзу туди, де важче. Радянським чиновникам тільки цього й треба було. Адже старий В. Антоні створював дуже неприємний прецедент. З одного боку, він був старим революціонером, борцем з царським режимом; з іншого —ті політичні сили, до яких він належав, виявилися відчайдушними ворогами комуністів і були засуджені як контрреволюціонери, а члени їх поголовно репресовані. Але старий пропустив повз себе всі визначальні події радянської історії від Жовтневої революції до святкування її 45-річчя і формально нічим перед радянською владою не завинив. У результаті було ухвалено рішення, як В. Антоні і просив, запроторити його в таку далечінь звідки він, можливо, вже ніколи і не з’явиться.

Транзитом через Одесу сімейство Антоні відправили до Казахстану, у колгосп «Пахта-Арал», який спеціалізувався на вирощуванні шовковика. Тут репатріанти і зрозуміли, в які тарапати вони потрапили через свого революційного діда. Колгосп виявився колишнім спецпоселенням для «ворогів народу», де уругвайських ентузіастів комуністичного будівництва одразу почали всі ненавидіти і навіть бити. Жити довелося вісьмом у кибитці, ніби середньовічним дикунам-кочівникам, без жодних натяків на побутові зручності. Далі —гірше: замість очікуваної пенсії 77-річний Г. Ляпунов отримав лише десятикарбованцеву «допомогу» і змушений був іти збирати в полі бавовняні коробочки, щоб заробити собі на хліб. Старі п’яниці та молоді злиденні жінки, які становили невід’ємну частину навколишнього пейзажу, радісного настрою теж не викликали. Це точно було не Ріо-де-Жанейро, це було щось набагато гірше. Коротше кажучи, із цього розвиненого соціалістичного суспільства треба було кудись тікати. Але як? І куди?

Порятунок прийшов звідти, звідки приходив уже не вперше. Колись, 1908 р., сестра Юзе́фа виручила В. Антоні з-під арешту, скориставшись протиріччями між губернською судовою владою та жандармерією; тепер вона витягла своїх родичів із казахстанського заслання. На щастя, Ю. Нефьодова виявилася комуністкою ленінського призову та жінкою вбитого 1919 р. червоного полкового комісара, і з цих позицій вона могла висувати вимоги. У Дніпропетровську (Дніпро), щоправда, жити не дозволили; довелося зупинитись у Нікополі. Але то вже було щось. Вольдемар Антоні таки повернувся додому, він знову ступив на землю українського півдня.

Але пенсії так і не давали. В. Антоні намагався домогтися її, знайшовши дані про своє народження та перше місце роботи в архівах гуляйпільського РАЦСу. Саме через цей запит В. Антоні і знайшли місцеві краєзнавці. Він був здивований. «Навіщо вам історія Гуляйполя?». Дід уже дещо зрозумів і зовсім не хотів назад у Пахта-Арал. Від бавовняних коробочок боліла спина. Написання «Спогадів гуляйпільського революціонера» стало для В. Антоні своєрідною даниною пам’яті Ф. Кущу — працівнику районної газети «Зоря комунізму», який незабаром захворів і помер. Невдовзі після закінчення написання мемуарів, на 88-му році життя не стало і В. Антоні.

Вдалося з’ясувати, що у 70-х В. Г. Антоні двічі намагався зав’язати розмову з краєзнавцем П. М. Богушем, проте розмова не склалася. Як згадує Павло Михайлович, він взагалі побоювався накликати на свою голову неприємності:у його житті їх і так вистачало.

Автором книги неодноразово здійснювалися спроби роздобути матеріали про життя В. Антоні в Нікополі з офіційних джерел, але все виявилося марним. Майже всі матеріали про перебування його у Нікополі виявилися вилучені, а саме:

1. Рішення Нікопольського міського суду про зміну прізвища, імені, по батькові, року та місця народження.
2. Виконання рішення Нікопольського міського суду про зміну прізвища, імені, по батькові, року та місця народження Нікопольським РАЦСом.
3. Призначення пенсії Нікопольським соцзабез.
4. Адреса та паспортні дані у Нікопольському паспортному столі.

Користуючись зворотною адресою В. Г. Антоні у листуванні з Ф. Кущем, автор відвідав домоволодіння у смт. Північному за вул. Кірова (Журавлина) №8. господиня будинку, яка мешкає там з 1962 р., Антоні не пам’ятає; в домовій книзі, що збереглася, він не прописаний. Відвідавши його останнє місцепроживання за адресою пр. Леніна (нині Трубників) №10-Б, вдалося встановити, що похорон Антоні відбувся із квартири сина Аркадія Ляпунова за адресою пр. Леніна (нині Трубників) №12. Сусіди Аркадія розповіли, що у 1995 р. вся родина В. Антоні виїхала до Уругваю, згодом один з його онуків, перебуваючи на службі в Збройних Силах Уругваю, загинув у локальному військовому конфлікті.

Могила В. Антоні розташована на старому міському цвинтарі.

Текст Павла Макарова («Исторические личности на Никопольщине»)

Переклад Тетяни Макарової