Албанська автокефалія і важке повернення до Європи

Історія християнства в Албанії налічує майже дві тисячі років. Найдавніше населення території Албанії — іллірійці було підпорядковане Римом ще до I століття до Р.Х. Тоді територія Албанії поділялася між 2 римськими провінціями: Ілліріком та Македонією. Християнські громади стали складатися тут незабаром після початку апостольської проповіді. Апостол Павло, який в 55–57 рр. по Р. X. з Коринфа пише послання римлянам, зауважує, що він «розповсюдив Євангелію Христову від Єрусалиму й околиць аж до Ілірику» (Рим 15. 19). Наступні слова: «вважаючи, однак, за честь не проповідувати Євангелії там, де Христове ім’я було вже відоме, щоб не будувати на чужій основі» — дають можливість припустити, що апостол Павло особисто, або через своїх найближчих помічників, першим насаджував насіння Євангелія на території Албанії. Його перебування в Нікополі (Греція) незаперечне (Тит 3. 12), як і апостольська діяльність його найближчого співробітника Тита на Далмації (2 Тим 4. 10). Давне передання вважає апостолом цього регіону святого Кесарія — одного з 70 апостолів.

Перший період (від апостолів до 731 року). За іншими переказами, саме апостол Павло поставив Кесарія першим єпископом Діррахія (суч. Дуррес). Більш ясне свідчення про наявність церковної громади в Діррахії дає історія мучеництва єпископа Астія в 98 р. по Р. X. (пам. 4 червня). В епоху пізньої Римської імперії Іллірік та Греція входили в самоврядний Фессалонікійський вікаріат, підпорядкований Риму. З 9 єпископів Вікаріату митрополит Діррахія займав 5-е місце. На території сучасної Південної Албанії з 429 р. існувала Дріінопольська єпископія.

З кінця VI століття в ході просування слов’янських племен на Балканський півострів відбувалися значні зміни у складі населення на території сучасної Албанії. Одночасно через військові та політичні обставини греко-римські міста переживали занепад і багато єпископських кафедр були перенесені в інші міста, або скасовані. Додаткові свідчення про життя християн на території Албанії дають імена ранньохристиянських святих єпископів і археологічні знахідки. У різних районах Албанії знайдені християнські базиліки V–VI ст. 

Другий період (731 до поч. XI ст.) починається з приєднання Східного Ілліріка візантійським імператором Левом III Ісавром до Константинопольського Патріархату.

Третій період (поч. ХІ в. – 1767 р.). У кінці IX-початку XI ст. Албанія входила в Болгарське царство Самуїла. У 1018 р., після завоювання Візантією Болгарського царства, імператор Василь II для управління Церквою на приєднаних до імперії болгарських землях створив Охридську архієпископію, включивши в її юрисдикцію 32 церковні єпархії на території сучасних держав Болгарії, Північній Македонії, Сербії та Албанії. Диррахійська митрополія в ХІ-ХІП ст., як і раніше, входила в юрисдикцію Константинопольського Патріархату.

Захоплення Візантійської імперії хрестоносцями (1204 р.) призвело до того, що в регіоні сучасної Албанії, особливо в Північному районі, був сильним вплив Римо-католицької Церкви. У 1273 р., після загибелі під час землетрусу православного митрополита, на Діррахійську кафедру був поставлений католицький єпископ.

Виникнення першого державного об’єднання — Арберійського князівства, або принципату, — належить до кінця XII ст. А надалі частини території Албанії у різний час входили до складу Епірського деспотату, Візантії, Болгарського та Сербського царств.

У 1335 р візантійський імператор Андронік III здійснив похід з Константинополя і досяг Діррахія, відновлюючи візантійське панування на території Албанії, але імперія втратила контроль над цими територіями вже в 40-х рр. XІV ст. На початку XV ст. більшість районів Албанії були підкорені турецьким султаном, або визнали васальну залежність від нього. Протягом майже всього XV ст. Албанія чинила опір турецькому завоюванню.

Цей опір пов’язаний з ім’ям національного героя Албанії Георгія Кастріоті, прозваного Скандербегом. У 1443 р. він вигнав турків зі своїх родових володінь та поставив під свій контроль значні території сучасної Албанії, створивши союз (лігу) місцевих князів. Він успішно відбив каральні походи 2 турецьких султанів, заручився підтримкою Неаполітанського королівства та папства. Після смерті Скандербега в 1468 р. його наступники продовжували чинити опір османським завойовникам. Тільки в 1479 р., після падіння Шкодера і Дурреса, османам вдалося встановити своє панування над усією територією Албанії.

У період османського панування найсерйознішим випробуванням для Церкви Албанії було масове прийняття ісламу албанцями. Ісламізації населення сприяла і відсутність християнської літератури рідною мовою. Водночас у Приморському регіоні Хімари діяли різні Римо-католицькі місії.

Православне населення підтримували клірики. У багатьох місцях Албанії з будівництвом храмів та організацією шкіл опір ісламу посилювався. У числі найбільш важливих центрів був Мосхополь, побудований у важкодоступній гористій місцевості. Велике позитивне значення мала відсутність у місті військової Османської адміністрації. У XVIII ст. це місто мало приблизно 60 тис. жителів. Населення його було досить однорідне в релігійному і соціальному відношенні — це були православні купці та ремісники. Економічний добробут і міське самоврядування визначили і високий культурний рівень життя в місті. Велику славу здобула «Нова Академія» Мосхополя (1744), її бібліотека та друкарня. У місті було 20 храмів. Його занепад почався після розграбування, якому він в умовах феодальної анархії тричі піддався в 60–80-х рр. XVIII ст.

Щоб уникнути ісламізації і зберегти свою віру, окремі групи християн в період османського завоювання воліли ставати «крипто-християнами». Вони мали імена та зовнішню поведінку мусульман, проте в сімейному житті зберігали православні традиції. Найбільш типовим випадком крипто-християнства в Албанії є Тоскидон (Спафія) гірський район у південій Албанії. Це явище тривало з кінця XVII до кінця XIX ст. У цьому регіоні були і новомученики, зокрема прп. Никодим (+ 1722; пам. 11 липня)

Четвертий період (1767–1937) тривав від скасування автокефалії Охридської архієпископії до канонічного обдарування автокефалії албанської Православної Церкви. У цей період реорганізуються митрополії та єпископії, будуються нові храми та робляться систематичні зусилля по духовному пробудженню православних. Видатною особистістю цієї епохи є св. Рівноапостольний Косма Етолійський, який з 1775 р. трудився в Албанії, завершивши свою місіонерську діяльність мучеництвом у 1779 р.

У 1878–1881 рр. виник та отримав розвиток найбільший загальнонаціональний рух за автономію і територіальну цілісність Албанії, відомий під назвою Албанська ліга, яка домоглася фактичної автономії Північної Албанії і Косова. Ліга була розгромлена Туреччиною. Спроба відродити рух у 1899–1900 рр. також закінчилася невдачею. Тільки в результаті народних повстань 1909–1912 рр. стало можливим завоювання Албанією незалежності. 28 листопада 1912 р.у м. Вльора була проголошена незалежність Албанії і утворено уряд на чолі з Ісмаїлом Кемалі; цей день відзначається як національне свято. Великі держави визнали незалежність Албанії тільки через 2 роки.

З моменту створення в 1912 році незалежної Албанської держави починається новий період історії Православної Церкви в Албанії. У цей момент виникає нагальна необхідність самостійності албанських релігійних громад. Перше проголошення автокефалії албанської православної Церкви відбулося на Бератському Соборі 10–12 вересня 1922 р. Але лише у 1937 р. автокефалія Албанської Православної Церкви була визнана Константинопольським Патріархатом.

У грудні 1924 р.в Албанії відбувся державний переворот і в країні встановився диктаторський режим полковника Ахмета Зогу, який прихистив у себе багатьох російських білогвардійців; в 1925 р. Зогу став президентом республіки, а в 1928 р. — «королем всіх албанців».

П’ятий період (1939–1991). Друга Світова війна, комуністичний режим.

Після окупації в 1939 р. Албанія, була включена до складу Італії. Після звільнення Албанії від загарбників, до влади в країні прийшли комуністи та почалися релігійні переслідування. Протягом перших двадцяти трьох років переслідування прийняли ту ж класичну форму, що і в Росії, і на Балканах. У січні 1946 р. була проголошена Народна Республіка Албанія на чолі з Генеральним секретарем Комуністичної партії Албанії Е. Ходжею (1908–1985). Почалися політичні репресії, переслідування вірян.

Декретом від 22 листопада 1967 року Албанія офіційно проголосила себе атеїстичною державою — єдиною у своєму роді у світі та в історії. Конституція містила статті про невизнання релігії державою (ст. 36) і про заборону релігійних організацій, релігійної діяльності та пропаганди (ст. 54). Відповідно, всі форми релігійного самовираження були заборонені Конституцією. Сотні церков було знесено, а багато інших перетворені в механічні майстерні, склади, стайні, кінотеатри, або клуби. Практично всі монастирі були зруйновані або перетворені в армійські казарми. Духовенство було позбавлене сану; багато з них були кинуті у в’язницю або відправлені на заслання, а деякі пішли на мученицьку смерть. Під час цього тоталітарного переслідування як переслідувачі, так і переслідувані традиційно належали до всіх суб-етнічних та релігійних громад Албанії. У листопаді 1990 року Албанський уряд, поступившись міжнародним перебудовам, вирішив пом’якшити свої заходи проти релігії.

Шостий період (1991–2022). Відновлення церковного життя.

Навесні 1991 р. впав комуністичний режим, а в Албанії встановилася багатопартійна система. Відкрилися храми. Почалося відновлення Православної Церкви та всього релігійного життя в країні. Прогрес Албанії в напрямку демократичних реформ дозволив їй стати членом наради з безпеки та співробітництва в Європі (нині «Організація з безпеки та співробітництва в Європі»), що формально поклало край її ізоляції. Зусилля по створенню ринкової економіки викликали серйозні потрясіння, але вони також відкрили Албанії шлях до отримання великих сум допомоги від розвинених країн. Таким чином, Албанія почала інтегрувати свою політику та інститути з Заходом, який албанці історично вважали своїм культурним та географічним домом.

Ініціатива реорганізації Православної автокефальної Церкви Албанії була втілена Вселенським Патріархатом низкою рішучих дій. У січні 1991 року Вселенський Патріарх Димитрій та Священний Синод призначили професора Афінського університету Анастасія, єпископа Андруського, патріаршим екзархом з місією відправитися в Албанію для зустрічі з православним народом і владою країни. Албанська держава заперечувала протягом багатьох місяців, але врешті-решт 17 липня 1991 року Патріарший екзарх прибув до Тирани. Об’їжджаючи країну, він міг своїми очима побачити страшне запустіння, викликане нещадними гоніннями: було зруйновано 1608 церков та монастирів.

Для відновлення церковної структури патріарший екзарх скликав Генеральну Асамблею духовенства і мирян 1–2 серпня 1991 року. Тоді були вивчені умови і перспективи після комуністичного режиму. Після закінчення Асамблеї були обрані чотири радники і Генеральна рада духовенства і мирян у складі 13 членів. Представники Албанської православної Церкви вперше після гонінь відвідали Вселенський Патріархат і зажадали обрання Патріаршого Екзарха предстоятелем Албанської Православної Церкви.

Синод Вселенського Патріархату, з ініціативи Вселенського Патріарха Варфоломія з відновлення православної автокефальної албанської Церкви, одноголосно обрав 24 червня 1992 р. митрополита Андруського Анастасія архієпископом тиранським і всієї Албанії.

24 листопада 2008 р. православна автокефальна церква Албанії і Рада міністрів підписали угоду, згідно з Конституцією Албанії, про врегулювання їх взаємних відносин. Угода була ратифікована парламентом Албанії і стала Законом.

Православна Церква Албанії за цей період по сьогоднішній день, незважаючи на втрати, суспільно-політичні потрясіння та руйнування економіки країни, була відновлена. Були висвячені понад 200 священнослужителів, всі вони громадяни Албанії, які закінчили православну духовну академію» «Воскресіння Христове» в Дурресі з 1992 року. За цей час також були підготовлені нові кадри для катехизації та служб у різних церковних заходах. Тим часом інші студенти були направлені для подальшого навчання у відомі богословські університети за кордоном.

Православна церква підтримала ряд соціальних та екологічних програм, у тому числі проекти розвитку в гірських районах, для розвитку сільського господарства і тваринництва, будівництва доріг і водопостачання, програм охорони здоров’я та соціалізації для жінок в сільській місцевості, програми санітарної освіти дітей та будівництво санаторіїв у селах, допомога школам, дитячим будинкам, лікарням, допомога установам для інвалідів, притулкам, для ув’язнених. Під час різних криз, що охоплювали країну (1992, 1994, 1997, 1999 рр.), а також в умовах труднощів та соціальних проблем, Албанська Православна Церква розгорнула широку громадську та гуманітарну діяльність, надавши та роздавши тисячі тон харчових продуктів, одягу, медикаментів та т. д., матеріальну, економічну, соціальну і духовну підтримку, між ними була організована широка програма допомоги в 1999 році на суму понад 12 мільйонів доларів, надавши допомогу понад 33 тисяч албанців-косоварів.

У 2014 році Албанії було надано статус кандидата на вступ до ЄС, але просування країни до повноправного членства залежало від проведення значних політичних та економічних реформ. Унаслідок релігійного чинника будь-яких сумнівів щодо членства Албанії в ЄС не виникне. Албанія є світською країною, в якій держава повністю відокремлена від релігії. Крім цього, Конституція країни передбачає повну рівність між представниками різних конфесій і свободу права вибору громадян щодо релігії. За дискримінацію за релігійною ознакою всередині країни передбачено покарання.

За даними перепису населення близько 70% всіх місцевих жителів є мусульманами. При цьому, цю релігію сповідують не тільки албанці, але емігранти з інших країн. Практично повного панування Іслам досяг в північних та центральних регіонах країни. На території Албанії проживає менш як 30% християн, переважна частина з них є прихильниками католицизму, близько 7% вважають себе православними. Зосереджені християни в основному в найтепліших регіонах південного узбережжя. Існує невелике зібрання протестантів, яке складається з 20 тисяч вірян.

Але дана рівноправність релігій може привести до інших небажаних наслідків: зростання мусульманського населення з наслідками, що випливають звідси, а також до того, Албанська православна церква, яка залишається в меншості у власній країні, вірогідно, вибирає не тих союзників.

Отже, перший офіційний візит товариша Гундяєва до Албанської Православної Церкви відбувся з 28 по 30 квітня 2018 року. У ході візиту його супроводжував митрополит Волоколамський Іларіон, тодішній голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ) Московської Патріархії; швидше за все, вони лобіювали проти визнання української автокефалії. І не дивно, що через кілька місяців (після цього візиту і дарування Томоса ПЦУ) Священний Синод Албанської Православної Церкви не визнав Українську церкву, назвавши всі її хіротонії «безблагодатними». Синод Албанської Церкви прийняв таке рішення 4 січня 2019 року і висловив його в листі, направленому Патріарху Варфоломію 14 січня того ж року.

Але процес євроінтеграції в Албанії не зупинити. Італія, бувши безумовним кумиром в албанців, несе свою культуру: в побуті, в їжі, в моді. На вулицях повно молодих дівчат в міні-юбках, відкритих декольте, хлопців в шортах. Релігійне свято Куйрам-Байрам хоч і є вихідним днем, але публічної бійні тварин ви в Албанії не побачите. Храми і мечеті не бувають повними навіть в релігійні свята. У 2009 році була спроба легалізувати одностатеві шлюби, але вона зазнала невдачі. У 2013 році чиновники внесли поправки до Кримінального кодексу, передбачивши кримінальну відповідальність за злочини на ґрунті ненависті проти гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації. В Албанії є всі шанси стати стандартною європейською країною, але для того треба відмовитися від пережитків комунізму та будь-якої проросійської орієнтації як на церковному, так і на державному рівні.

Ексклюзив

 Іван Верстянюк, оглядач