Вірус неспроможності системи

30.03.2020 0 Редакция NS.Writer

Куди поділася золота середина, що блокує національну консолідацію і хто завершить революцію Гідності — нагадує консультант з публічної соціології, автор практичного посібника з драматичної соціології «Презумпція гідності: людина і влада» (2002 р.) Олександр Тертичний.

ВІРУСНА ХРОНІКА 21 БЕРЕЗНЯ

«9000 людей з постраждалих регіонів приїхали — їх ніхто не перевіряв. З телевізора оголосили близько 20 осіб у трамваї та трамваї — в постанову КМУ підписали 10, зрівняли автобуси „гармонія“ з маршрутками. У прес-релізі 10 днів тому писали про заборону на вивезення масок та захисних костюмів — жодного нормативного-правового акту не прийняли. Закрили всі маленькі крамниці — дозволили супермаркету підняти ціни на продукти вдвічі.

Нафта падає удвічі — бензин стоїть. Земельний податок відрізали для великих супермаркетів — але все одно дозволили підняти ціни на все двічі, починаючи з копійчаної цибулі та капусти до цукру. Хоча податок пішов до місцевих бюджетів, які їм вдалося урізати на мільярди.»

Голова Дніпра Філатов : «„Податкові пільги“ Кабмін вилучив з бюджетів міст (які й без того несуть основні видатки на боротьбу проти епідемії) на користь олігархів: Київ — мінус мільярд, Дніпро — мінус 300 мільйонів, Кривий Ріг — мінус 250 мільйонів… Неможливо лише адміністративними заходами вирішити проблему. Це так не працює! Економіку не можна регулювати кримінальними справами і штрафами!!!

Ще тиждень, і нас чекає колапс!»

Хто, як і навіщо береже згубну Систему

Вся ціна пандемії короновірусу визначиться ще не скоро, але вже сьогодні бачимо неспроможність Системи, яка становить пряму загрозу мільйонам українців і національній безпеці. Інакше й бути не могло, бо ще 2016 року перший віце-президент НАН України, директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін визнав: «Вона виявилася неспроможною витримати потужний зовнішній удар, завданий російською агресією. Докорінна перебудова цієї системи є першою передумовою остаточної перемоги над агресором та відновлення територіальної цілісності й державного суверенітету».

Вірус завдав потужного удару, слідом за нападом Росії, поставив олігархізовану країну на грань керованості, на грань втрати незалежності. Якщо 14 року державу втримали добробатівці і волонтери, хто її втримає зараз? Нічого несподіваного не відбулося, бо попередник академіка на посаді директора НІСД Андрій Єрмолаєв ще раніше констатував: «Державний механізм виявився розібраним на окремі інститути, кожен з яких був приватизований у приватний спосіб. Сьогодні ми маємо країну, якою з допомогою державних інститутів керує корпорація. Це вже не корпоративна держава, а щось інше. У чому це проявляється? Жоден інститут не працює так, як його закладено, — як елемент державної машини. Прості громадяни приходять у суди і не знаходять справедливого захисту своїх прав. Вони сподіваються на захист міліції, а наражаються на корупцію і жорстокість. Громадяни обирають парламент, але у відповідальні періоди він працює як телевізійне шоу, а не законодавчий орган країни».

Після визнання Проблеми на вищому дослідницькому рівні пішов п’ятий рік, але представники наукової спільноти і досі воліють не згадувати про небезпеку олігархату. Бо одразу постане запитання: яким чином треба «перебудувати» цю систему? Науковці не мають відповіді, соціологи вже три десятиліття не отримують коштів на стратегічні дослідження.

«Варіативність нинішньої соціології та її фінансування західними спонсорами роблять неможливим проведення багаторічних досліджень. Результати потрібні швидко, не кажучи вже про ексклюзивність. Але короткострокові обстеження не дають змоги розібратися в складних проблемах сучасності — таких, наприклад, як проблема перерозподілу власності та влади, механізми міжнаціональних та міжрелігійних чи міжконфесійних конфліктів тощо».

Не дивно, що Україна не має визнаного інтелектуального напряму з вирішення ключової ПРИЧИНИ перманентної кризи, і всі списи в дебатах ламаються навколо НАСЛІДКІВ. Мас-медіа, своєю чергою, мовчать, бо не мають СТАЛИХ інтелектуальних джерел з постановки проблеми і її вирішення. В епоху ж tv-democracy проблеми не існує, поки про неї не покажуть «в телевізорі». Якщо її «не існує», немає й суспільного інтересу до пропозицій на «перебудову» системи чи то її заміну.

Природними ініціаторами, активізаторами і носіями концепцій оновлення країни мали би стати спільноти громадських активістів. Але й тут склалася схоже ситуація: подрібнення громадянського активізму. Успішні прояви природної самоорганізації швидко отримують пряник від спонсорів, які аж ніяк не зацікавлені у зміні системи. Солодке додає авторитету лідеру спільноти, заохочує його найближчих друзів, які не підпускають до керівництва «чужих». Доступ до організації припиняється, надалі вона вариться у власному соку, що, в більшості випадків приводить до поступової деградації.

Найбільш енергійні (з числа обраних ДОНОРАМИ) з часом отримують депутатські мандати та/або синекурні посади: наприклад у спостережних радах корпорацій. Тисячі фактично вже покійних або ще живих корумпованих структур всотали величезний потенціал природного громадянського активізму.

Як і в економічній сфері, в більшості випадків перемагають, не найсильніші, а найспритніші, не в чесному змаганні, а в позалаштункових домовленостях. Коли народжуються наступні ініціативи, вони не можуть доєднатися до вже наявних структур (аби посилити потенціал), і створюють інші. Якщо нова спільнота піднімається, тут же заходить реєстровий активіст: гайда за мною, зроблю вам грант на проект! Як бачимо, громадянську консолідацію душить система «стимулювання», де кожен учасник грає свою роль, перебуваючи одночасно і суб’єктом, і об’єктом маніпуляції.

Таким чином, політики не хочуть зміни системи, інтелектуали не знають і не можуть, активісти щиро помиляються (або цинічно імітують) боротьбу за демократію. Бо всі вони годуються від чинного «порядку з обмеженим доступом»: де гроші на дослідження та неурядові структури мають лише закордонні донори та крупний капітал.

Куди поділася золота середина, або хто врятує Україну?

Разом з тим, цей «порядок» суттєво струсонув Майдан, який кардинально змінив суспільство. Чисельність громадських активістів збільшилася СТРИБКОМ, що розірвало «зачароване коло» ПОСТУПОВОГО перемелення активної частини суспільства під потреби системи. «Нові» активісти принесли НОВУ якість Спільноти, і Майдан визначали за історичними аналогами: Віче, Січ, Військо…

Згадаймо, ЧОМУ нове явище збудило сподівання західних інтелектуалів. «Ця Європа наче скам’яніла під час Майдану, ця Європа, яка не наважується підняти тон, підняти голос на Путіна — це Європа, яка залякана, боїться. Це Європа, яка вже не вірить сама в себе — звичайно, така Європа розчаровує. Отже існує ідея Європи, яку тепер несе в собі Україна…» — зазначав знаний французький філософ Бернар-Анрі Леві. Десятки представників світової академічної спільноти відзначили, що «український Майдан представляє Європу в найкращому вигляді — у такому, який багато мислителів минулого і сьогодення визначали фундаментальними європейськими цінностями».

Цінності мешканців Майдану зафіксувало і дослідження українських соціологів: «Безпека, незалежність у думках і діях, традиції — важливість таких цінностей для протестувальників більше схожа на показники європейських країн. Більш за те, не в усіх із них відкритість середніх громадян до змін дотягує до Євромайдану… Особиста влада й багатство ціняться, навіть, менше ніж громадянами просунутих європейських країн, за виключенням скандинавів».

Якщо змінити БАЧЕННЯ проблеми, цілком логічно постає питання: яку соціальну спільноту поєднує гідність і волелюбність, що так привабили інтелектуалів?

Класичним уособленням цих чеснот на Заході здавна вважався середній клас. Зокрема, професор Мелвін Л.Кон в 60-80-х роках провів масові дослідження в кількох країнах, які довели, що умови праці білокомірцевих найманих працівників, роботодавців та менеджерів сприяють гнучкості мислення, незалежності орієнтацій. Шкала їх прихильностей свідчить, що прагнення особистої свободи у них ПЕРЕВАЖАЄ прагнення багатства і влади, що і є їх спільною ознакою.

То ж, не дивно, що головним сподіванням на демократичні трансформації в Україні досі залишається середній клас. За матеріальними ознаками до нього відносять тих, хто працює переважно на транснаціональні компанії чи на крупний український бізнес і на посадах, пов’язаних із фінансовим та інформаційним секторами. За оцінками маркетингових компаній, які зацікавлені у підрахунку того, скільки може витрачати цей середній клас, купуючи квартири, машини, холодильники, наш середній клас становить від 5% до 15% мешканців країни.

Разом з тим, деякі експерти вважають, що представники середнього класу в Україні не відповідають критеріям демократичних держав взагалі і з матеріальних ознак зокрема. Дослідження Центру Разумкова 2015 року визначило наступні соціально-класові групи: вищий клас — 1%; середній клас — 14%; периферія середнього класу — 35%; нижчий клас — 31%.

Виходить, що наш СЕРЕДНІЙ клас посідає незвичну позицію ВИЩОГО класу. Серединну позицію (наступні 35% після 14% формально середнього) посідають люди, яких дослідники визначили як периферію класу: за їх методикою матеріальний статок, якість освіти і культури та реальний статус у суспільстві цієї спільноти не сягають показників «кондиційного» європейського середнього класу. Експерти (за інерцією?) прийшли думки, що середній клас становить соціальну ОСНОВУ громадянського суспільства, і МАЄ БУТИ суспільним суб’єктом ЗАПИТУ на демократичні цінності і стандарти, їх головним носієм і захисником.

Як бачимо, характеристика сучасного середнього класу в Україні специфічна, як мінімум, у двох аспектах. По-перше, він НЕ є носієм і захисником демократії, а лише МАЄ БУТИ. По-друге, він відіграє роль соціального стабілізатора, але НЕ МАЄ ознак ВОЛЕЛЮБСТВА. Автори мали погодитися з тими дослідниками, які вважають, що середній клас далеко не завжди відігравав роль «демократизатора», а в Україні провідна соціальна роль, володіння моральними і громадянськими чеснотами йому лише ПРИПИСУЄТЬСЯ в уявленнях громадян.

Дискусії щодо класів в Україні тривали, коли розпочалася революція Гідності, а потім — визвольна війна на Донбасі. Ці події надали потужний поштовх соціально-психологічній ТРАНСФОРМАЦІЇ суспільства. За висновком групи Спільний Проект Майдан та війна породили новий соціальний прошарок — ВІДПОВІДАЛЬНИЙ. За традицією цю спільноту, що наразі ще формується, дослідники визначили як клас. Його унікальність полягає в тому, що осердя становлять суто українські соціальні спільноти: майданівці, добровольці та волонтери. Вони зупинили ворога дорогою ціною, довели всьому світові, що здатні дати відповідь на сучасні історичні виклики, які постали також перед Заходом. Інтереси цього класу збігаються з вектором розвитку світового суспільства.

На специфічну характеристику суттєвої частини спільноти звернув увагу військовий психолог Олександр Ткаченко: «Зараз стало великою проблемою, що люди, які повертаються з війни, особливо активно воювали на передовій, потрапляють у звичайне життя практично іншими. І найбільша помилка нашої традиційної психології, та й самого близького оточення цих людей, — у тому, що їх намагаються повернути в те життя, проти якого вони, фактично, боролися на війні. Адже в тому, старому житті фактично нічого не змінилося — та ж корупція, злодійство, соціальна несправедливість тощо. З тим старим життям більшість тих, хто повернувся з війни, вже ніколи не змириться…»

Значну частину майданівців становили ті, хто незабаром пішов на фронт добровольцями та волонтерами. Таким чином, є досить підстав припустити, що суб’єктом деолігархізації, отже і оновлення країни, виступає відповідальний клас. Важливо взяти до уваги, що волелюбний клас ще перебуває на стадії формування і самоусвідомлення. Саме зараз інтелектуалам доведеться відіграти «інженерну» функцію його формування — відповідно до переходу від стану «класу в собі» до стану «класу для себе». Такий перехід відбувається під впливом ідеології, яка сприяє усвідомленню специфічних інтересів, протилежностей чи збігу з інтересами інших соціальних прошарків і структур. Основні диспозиції щодо деолігархізації можна звести до трьох.

— Чинний політикум, який є одночасно творцем і утворенням Системи, береже її основи, а перерозподіл активів та косметичні зміни видає за оновлення.

— Системні ліберали (позиція більшості середнього класу) прагнуть «покращення» через мас-медіа, антикорупційні розслідування і точкову модернізацією органів управління: сподіваються, що сукупність локальних і галузевих реформ поступово переросте в Іншу систему. Ця позиція викликає суттєвий скепсис відповідального класу, оскільки ні донори реформаторів, ні самі виконавці не бажають і не передбачають ключової умови оновлення: ДЕОЛІГАРХІЗАЦІЇ і ПОТОЧНОЇ відповідальності правлячого класу.

— Прихильники завершення Революції Гідності (дійсна середина з числа 35 наступних відсотків) вважають, що повільне і поступове реформування є способом ЗБЕРЕЖЕННЯ Системи, яка і довела Україну до самого краю.

Перша і друга позиції фактично домінують в мас-медіа, потужно фінансують своє бачення в середовищі громадянського суспільства. У прихильників третьої позиції на порядок менше і коштів, і часу на ТБ: вони мають в основному ПОТЕНЦІЙНІ ресурси. Разом з тим, ці «сплячі» ресурси на порядок могутніші: прагнення свободи і справедливості з боку мільйонів українців.

Наразі прихильники зміни Системи топчуться перед запитанням: яким чином перевести величезний ПОТЕНЦІЙНИЙ ресурс в динамічну потугу?

Який рух потрібен українцям

Чому намагання створити організаційний суб’єкт оновлення України залишаються безуспішними?

Перша серія невдач пояснюється тим, що ініціатори починали з творення партій, хоча вже двадцять років до ВРУ жодна партія не може потрапити без підтримки мінімум одного з олігархів. Навіть до місцевих рад партія пройти без великих грошей практично не може. Тим не менше, партієтворення триває, що веде до розпорошення громадянського активізму, як і в громадському секторі. І хтось їм за це платить. Мабуть, колись все про це стане відомим.

І ось, за два десятиліття деякі ініціатори збагнули, що перспективу може отримати лише ПОЗАпартійний рух. По-перше, це довів досвід Майдану, по-друге, активісти почали вмикати елементарну ЛОГІКУ, яка складається в очевидний ланцюжок:

1. Україна потребує кардинальної модернізації (оновлення) — Який організаційний суб’єкт здатен реалізувати проект такого масштабу?

2. Масова позапартійна платформа (рух): масова тому, що масштаб вимагає; позапартійна тому, що партії розривають будь-який блок.

2015 року були ініційовані одразу кілька рухів: Рух Маломужа, Рух Саакашвілі, Рух Яроша, Рух Наливайченка, Українска бизнес-іниціатива, «Новий суспільний договір», «Республіка», «Конституційна асамблея», Рух за суверенну Україну і т.д. Проте, направду це була імітація ПОЗАпартійних організацій, бо сили спрямували не на консолідацію суспільства, а на розкол, як завжди.

На запитання навіщо Україні десяток рухів, Спільний Проект отримав таку відповідь: «це абсолютно природній шлях реагування суспільства на наявну загрозу. А саме: активні люди, які знають один одного за попереднім життям, починають об’єднуватися. Вони запрошують до цих об’єднань тих, кого вважають спеціалістами, тобто, хто за публікаціями та виступами начебто розбирається у справі. Це перший етап, без якого — нікуди. Так, кипіння води починається у багатьох точках одночасно. І якщо вогонь не прибрати, поодинокі бульбашки більшають та починають зливатися. Тобто, спочатку багато точок кипіння. Потім пошуки спільних підходів — це другий етап, якій зараз розпочинається. Але неминуче серед 20-ти схожих проектів на поверхні залишаться 2-3, не більше, які зможуть переконати суспільство, що саме вони — те, що треба. Тоді саме вони отримають і довіру, і ресурси. Інші змушені будуть приєднуватися до переможців на умовах переможців, це — третій етап. І саме у цій дарвиновій боротьбі з’являться національні лідери, які відповідають викликам часу. Інакше не буває».

Але ж, це пояснення — очевидне лукавство для публіки, або щирий самообман ініціаторів. Бо в житті «бульбашки НЕ починають зливатися», тому що кожна щойно сформована спільнота («бульбашка») отримує своїх лідерів і свій актив, які свідомо чи ПІДсвідомо НЕ ХОЧУТЬ поступатися своїми лідерськими позиціями. Це реальний неспростовний досвід: клінічний факт багаторічних спроб об’єднати ГОТОВІ спільноти.

Адже, логічний ланцюжок не завершується, бо треба знайти відповіді і на наступні запитання:

— Чим можна залучити масу СВІДОМИХ громадян на підтримку Руху?

3. Прийнятною і привабливою програмою, яка принесе моральне задоволення і матеріальні вигоди більшій частині українців.

— Які підвалини має містити така програма?

4. Демонополізація економіки, політики, мас-медіа, створення чистої судової системи, підконтрольних суспільству правоохоронних і силових структур.

Всі 4 названі умови оновлення не мають принципових заперечень у спільнот демократичних спрямувань. Наразі не має згоди наступна умова № 5, відповідь на запитання: — Яка суспільна структура (процес) може забезпечити реалізацію такої програми-мінімум? Тут перша і головна розвилка різних бачень майбутнього.

Які саме Візії пропонують дослідники, то велика тема, що потребує окремого розгляду. Загальний же огляд Спільний Проект зробив вже давно, і основні висновки не змінилися. Якщо дуже стисло: більшість наявних пропозицій залишаються незавершеними (отже некондиційними), бо не пропонують методів РЕАЛІЗАЦІЇ своїх Візій та/або соціального і організаційного суб’єктів.

Логічним продовженням зазначених недоліків стало НЕВІДАННЯ НЕГАЙНОЇ потреби кондиційної Візії: для планування вже ПЕРШИХ об’єднавчих кроків. Адже, НАЯВНІ громадські і політичні структури фактично сприяють збереженню НАЯВНОЇ олігархічної системи. Інакше і не може бути, оскільки система є ФРАКТАЛЬНОЮ: її складові відбивають (відображають) спрямування, методи і аморальність Системи в цілому.

Отже, морально-етичні засади і форми функціонування АНТИолігархічного руху мають бути принципово ІНШИМИ, відмінними від наявних.

Якою ж має бути кондиційна Візія і — яким має бути антиолігархічний Рух?

Відповіді на ці запитання пропонує позасистемна міждисциплінарна група дослідників Спільний Проект.

Олександр ТЕРТИЧНИЙ,
консультант з питань публічної соціології,
редактор інформаційного бюлетеню «Демократичний вибір» (1990-94р.р.)


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: