Щодо витоків секретної інформації

«Кінець Світу настане тоді, коли сторожу знадобиться сторож».

Так говорив вуйко Дезьо

Ексклюзив. У країнах, які володіють ядерною зброєю, завжди були покоління, за яких ця зброя створювалась. Населення цих країн задавало собі питання морально-етичного характеру, приймало участь у обговоренні різних аспектів, що при цьому виникали. Кожен, врешті-решт, знаходив якийсь рівноважний стан між викликами, породженими ЯЗ, та власним сумлінням, а головне – відчував відповідальність за існуюче положення.

Ілюстративне фото

Для нових поколінь ядерна зброя була вже чимось звичним, що не потребувало якогось окремого впровадження у моральний світ, не вимагало додаткових зусиль у спробі збалансувати виклики і сподівання.

Це індукувало інфантильне ставлення до цієї грізної обставини життя: «Ядерна зброя – окремо, а я – окремо». Відсутність необхідних питань і пошуку відповідей на них сформували моральну дистрофію суспільних настанов, яку було спроектовано у вимогу гіпертрофованого особистого суверенітету. Власне – безвідповідальність за існуюче положення.

Виникла парадоксальна ситуація: ЯЗ є, а для чого вона створювалася – чіткого уявлення немає, окрім загальних пацифістських гасел, які не працюють в цьому випадку, бо на них ніхто і ніколи ядерної зброї не створив би. Це подібне до того, коли в сюжет вставляють репліки з іншої п’єси. Дія стає незрозумілою і втрачає зміст.

Як наслідок, ми отримали порушення системи міжнародних договорів, бо втратилося розуміння суті, що лежала в основі їх укладення.

Метафорично це можна описати так: з’явилося покоління, яке впевнене, що сир береться з пирогів, а необхідність годувати корову воно сприймає, як питання, що його не стосується.

Свого часу Римська імперія винайшла надзвичайно потужний механізм своєї експансії і стійкості – це експорт громадянства. Але, цей драйвер згодом і став причиною її занепаду, коли серед населення сформувалася критична маса громадян, які перестали розуміти, для чого будувати дороги, акведуки тощо, не кажучи вже про те, як їх будувати?

Постмодернізм, трансформувавши життя цивілізації на карнавал, перетворив драматичні сюжети на експромти та мініатюри. Знання причинно-наслідкових зв’язків перестало бути запитаним, а багатюща містерія унікальної людської долі обернулася на масові кліпи в соціальній мережі. Щоб стати героєм вже не потрібно здійснити подвиг, варто тільки здивувати. Тобто, новому «герою» треба лише з простору суспільних стереотипів перейти в простір фізіологічних рефлексій. А в цьому просторі відсутнє поняття відповідальності, тому що воно формується на суспільних стереотипах, які нівельовані наративами карнавалу.

Тому мене не дивують деталі про джерело витоку секретної інформації, який зараз жваво обговорюється в світі.

Дивно, що це не сталося раніше.

Аналогії з відомими шпигунськими скандалами в інформаційному просторі у даному випадку є некоректними. Тому що попередні виконавці, і Сноуден, і Ассандж, добре розуміли те, що роблять, і те, яку несуть відповідальність. Як відомо, історія повторюється двічі: вперше – у вигляді трагедії, а вдруге – у вигляді фарсу.

Та нині ми маємо справу з більш загрозливим явищем. Це не «казус виконавця», це нова етика нової соціалізації через Мережу. Власне, соціалізації у класичному вигляді вже немає. Натомість приходить інстаграмізація, ТікТокізація тощо, які генерують абсолютно інакшу, а не нову, етику, в якій сформоване ще незбагненне дегенеративне почуття відповідальності та й інших моральних чеснот, визначити і назвати які ще доведеться, бо існуючий глосарій ще не містить таких понять.

Я не хочу бути «Кассандрою», але не здивуюся, якщо ми згодом побачимо цілий парад нових «зливів інформації». При цьому, інформація, що потрапить у Мережу, може бути найрізноманітнішою.

Єдине, що може тішити, це те, що дуже скоро сама Мережа позбавить нас усіх приватності і таємниці. Відтак, як і у випадку з Римською імперією, зникне сам предмет «геройства».

Ось тут і виникає екзистенціальне питання: «А, чи існує карнавал без героїв?» Вочевидь, що ні. Він перетворюється на кордебалет, а згодом – на балаган, в якому ігноруються і автори, і сюжет, і актори, і глядачі. Дія стає пустою.

Відтак, з’являється обережний оптимізм щодо вимушеного, індукованого Ноосферою нового народження правдивої етики реальності. Власне, щось подібне і сталося в супровід розпаду Римської імперії.

«Вихід завжди є там, де був Вхід», – так говорив вуйко Дезьо.

Валентин Ткач