Навіщо Путін краде українських дітей

Ексклюзив. Відкриті зусилля Росії щодо «усиновлення» українських дітей та виховання їх росіянами вже йдуть повним ходом, що є одним з найбільш вибухонебезпечних питань війни. Росія, ймовірно, винна у великій кількості воєнних злочинів в минулому і зараз, але ось один з них заслуговує більшої уваги: злочин з викрадення дітей в промислових масштабах. За деякими даними, кількість українських дітей, насильно вивезених до Росії, перевищує 200 тисяч. Але є й інші дані.

Головний радник президента України з питань прав дітей та реабілітації заявила 17 січня 2022 року, що майже 14 000 дітей були викрадені російськими військами та депортовані до Росії. Мабуть, різночитання в даних викликано тим, що тільки незначна частина дітей була задокументована. З них тільки 125 повернуті в Україну. Багато були відправлені в нові сім’ї в Росію. Дар’я Герасимчук додала, що російські військові вбили 456 дітей і поранили близько 900 дітей з початку агресивної війни майже рік тому.  «Нам вдалося виявити і перевірити дані як мінімум 13 899 дітей, які були викрадені і депортовані російською армією, і, на жаль, ми можемо сказати, що тільки 125 (з них) нам вдалося повернутися додому», – сказала Герасимчук. Але що може бути далі?  Що з ними станеться в Швабростані? Чи є способи їх повернути в Україну? Розглянемо цю тему детальніше.

У травні 2022 року Путін видав указ, що полегшує росіянам усиновлення українських дітей, і цю політику активно проводить уповноважена з прав дитини в Росії Марія Львова-Бєлова, яка відкрито виступає за позбавлення дітей їх української ідентичності та вчити їх любити Росію. А діти, вивезені до Росії, спочатку образили б російського лідера, виконавши український національний гімн, сказала журналістам товариш Львова-Бєлова, але потім це переросло б у любов до Росії.

Швабростан стверджує, що депортовані діти-сироти. Але згідно з міжнародним правом, навіть якщо батьки мертві, їхні діти повинні бути усиновлені в Україні, а не депортовані до Росії. А російські чиновники насправді депортували дітей без згоди, брехали їм, що вони не потрібні їхнім батькам, і використовували їх для пропаганди.

Отже, перед нами одна з форм геноциду (тут мова йде не тільки про масові страти і тортури, а й про інші аспекти «денаціоналізації»). Згідно з класичним визначенням, геноцид (від грец. γένος – рід, плем’я та лат. caedo – вбиваю) – цілеспрямовані дії з метою повного або часткового знищення груп населення чи народів за національними, етнічними, расовими, корисливими або релігійними мотивами. До таких дій належать також насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Це спеціально заборонено Конвенцією ООН 1948 року «Про запобігання та покарання за злочин геноциду». Війна хаотична, незрозуміла і руйнівна для дітей, що опинилися в ній залученими. Але війна не привід викрадати дітей у батьків та свого народу, як це зараз робить Росія в Україні, намагаючись стерти саму ідентичність української нації. Вивезення українських дітей до Росії – і спроби промити їм мізки, позбавивши їх мови і культури – це злочин геноциду, який вимагає судового переслідування.

З історії пам’ятаємо про мамлюків та яничарів, їх набирали з підкорених народів. Але порівнюючи умови утримання майбутніх мамлюків і яничарів та «страітелей свєтлага будущага», то радянські дитбудинки це гірше середньовічного  «зіндана», кам’яного мішка виритого в землі, де турки чи єгиптяни утримували полонених.

Турки протягом багатьох століть забирали українських (та у цілому слов’янських) дітей у яничари, які зрештою ставали більш кращими вояками, ніж самі турки, бо виховати з дітей, які не пам’ятають свого роду і яких ніщо не прив’язує до конкретної землі, відчайдушних вояків було набагато простіше.

Під час Другої світової війни німці, для поповнення свого генофонду, вивозили дітей, які розмірами черепа і кісток скелета підходили до арійських мірками. Їх селили в німецькі сім’ї, діти швидко освоювали мову, забуваючи рідну. Після перемоги слов’янські матері їздили до Німеччини, шукали своїх дітей. Повернулися одиниці! Людиною без коренів управляти значно легше, вона залежна від того, хто протягне кірку хліба.

Що до думки – це звалося манкуртами, – раби без мозку, позбавлені уподобань (на момент розпаду Союзу дуже популярний твір Чингіза Айтматова «Бураний полустанок», алегорія саме на це явище) – практикувалося, і викликало бурхливі протести у  мислездатних людей, і в Росії, в тому числі.

Наведу одне свідчення від мого земляка: «мого дідуся, Степана Свириденко, після смерті його батьків, примусово забрали у дитячий будинок у віці 11-12 років і до 17. Це при тому, що у нього були старші брати, яким вже виповнилось 17-18 років. Їм не дозволили забрати брата до себе. За ці 5-6 років в совковому дитбудинку з мого дідуся зробили 100% манкурта, «руськогаварящего», фанатичного громадянина СРСР. Вгадайте, яку професію він вибрав? – Вгадали! – Мусора! Служив на залізниці на заході України (Львівська, Івано-Франківська області), ловив безхатьок, до самої смерті говорив московитською, українську не знав так, ніби ніколи не чув. При чому його брати (які таки знайшли його пізніше) все своє життя проговорили українською і чітко ідентифікували себе як українці. Це справжня історія».

Бачив я  колись ролик, де сидить така собі доросла жінка, колишня українка, років 70-ти та каже, от така собі дуже вдячна ботоксу та радянському режиму за турботу та  «щасливе дитинство». Бо після депортації та загибелі батьків  в Україні від Голодомору  її вивезли на Урал, де вона потрапила до дитячого будинку. Там її годували, давали прихисток. Потім «хороша росія» дала їй можливість закінчити школу та піти на завод. На заводі вона отримала аж цілу кімнату у гуртожитку, де зараз і мешкає.  У людини «щастя», що після загибелі батьків її не лишили на вулиці померти з голоду. Вона мазохистськи «щаслива» від факту депортації та факту дитячого будинку. Це все, що нам треба знати про садистів з триколорами.

Подібного роду явища ми спостерігаємо і сьогодні. У серпні минулого року в Маріуполі, в Швабростані заявили, що заяви про викрадення були «добровільною евакуацією» дітей, які були відправлені Росією з Маріуполя в Тюмень, Іркутськ, Кемерово та Алтайський край.

Мені нещодавно попався ролик у Ютубі, розповідала жінка, яку силоміць вивезли з Донецька. Їй та її дітям заборонили навіть розмовляти українською мовою, вивезли до Хабаровського якогось села.  Жінка була у розпачі. Бо їм казали, що їх захищають. Вона досі не може зрозуміти від кого її та дітей захищали, якщо з ними зараз поводяться як з заарештованими. Каже тільки й того, що нема біля хати колючого дроту. Зв’язку з рідними, які залишили в Україні немає, дозволяють тільки гуляти біля хати.

А починалося все так: дітей України забирали у матерів, коли їх вивезли з Маріуполя в фільтраційні  намети, посадили дітей в автобус та увезли, мами нічого не могли зробити, бо солдати були з  автоматами. Тепер мами шукають дітей, пишуть у мирові суди і т. д. А тим часом у Маріуполі вже повним ходом функціонують піонерські табори. А там проводять заняття з «патріотичного виховання» і навіть працює гаряча лінія для об’єднання російських сімей з дітьми з Донбасу.

Це, до речі, нагадує гітлерівську програму «германізації» та «аріїзації» польських дітей, які вважалися «расово гідними», особливо блондинів з блакитними очима. Нацисти викрали десятки тисяч з них. Лише деякі повернулися до своїх сімей після Другої світової війни. Деякі все ще живі і не знають своєї первісної особистості. Цілком зрозуміло, що для українців ці дії означають не тільки особисте горе: вони підривають майбутнє своєї країни. Існує незліченна кількість причин, щоб переконатися, що Росія не виграє війну в Україні. Серед них українці заслуговують на повернення своїх дітей. А винні мають постати перед Міжнародним трибуналом.

У цілому у Швабростані мало змінилося з часів Золотої Орди. Як передавався «трон» у спадок, або шляхом всяких переворотів і інтриг, так і передається. Як призначалися підлеглі» володарем», так і призначаються. Як знищувалися непокірні народи, так і знищуються. І головне, як було рабство, так і залишилося. Методи тільки стали набагато витонченіше. Набирали собі рабів шляхом набігів на сусідні держави. Якщо не виходило поневолити, тероризували постійними набігами та розореннями. І постійно брехали та крали. Росія пряма спадкоємиця Орди.   Золота Орда – середньовічна багатонаціональна держава на землях центральної Євразії, яка об’єднала у своєму складі безліч різних племен, народів і країн.   РФ – сучасна багатонаціональна держава на землях центральної Євразії. Формально Федеративна. Але при цьому вона є спадкоємницею не тільки Золотий Орді, а й Третього Райху.

Повстає питання: а що треба робити, щоб повернути українських дітей? Звісно, це вже буде після Нашої Перемоги. Куди потрібно звертатися, які петиції підписувати, та на що сподіватися? Чи допоможе у цьому Червоний Хрест, миротворці ООН,  або ж усі надія на українських партизанів? Чесно кажучи, навряд чи с Росією можливі хоча б якісь документальні згоди (наприклад в акті капітуляції вони можуть згодитися повернути вкрадених дітей, але ніщо не завадить сказати «ой, документы потерялись, ничо не знаем, помочь не можем, очень соболезнуем, это всё хутин»). Тому така шалена різниця в цифрах що кількості депортованих в Швабростан дітей.

А як би не було  наших дітей та всіх українців потрібно виривати з лап московитів. Мало хто в Україні  зараз вірить женевським конвенціям, тому що поки оті конвенції розгукаються, поки почнуть щось робити то буде пізно.  А при думці що зараз мусять терпіти діти в полоні окупантів стає погано.

Весь Захід спостерігає, висловлює заклопотаність, глибоку стурбованість, від якої вже просто нудить, і в вус не дме. Заявлена допомога, для відмивання шалених грошей на війні, яка їм вигідна як довгограючий процес. Чим довше війна, тим вагоміше збагачення. Їх нічим не пройняти і не розбередити, не геноцидом народу в найбільшій країні Європи, не крадіжкою тисячею українських дітей, не їх смертей. Для Заходу нічого особистого, а тільки бізнес. Бізнес на нашій крові. І до тих пір поки ця війна не прийде в їх будинок, вони не заворушаться. А у російського упиря апетит тільки розгорається і з’являється манечка вседозволеності. І далі більше. Настане момент, коли до байдужого до чужого горя Заходу дійде який шанс вони втратили, як можливість упустили, не задушивши в колисці тотальне зло рашистського тероризму.

Не думаю, що це можливо, повернути наших громадян, особливо дітей. Зараз як ніколи розумієш вислів: «Не той українець у кого батьки українці, а той українець у кого діти українці».

Бережемо один одного, нашу мову та нашу культуру і все буде Україна.

Але попри усім жахам, ми всі хочемо вірити в краще, але розуміємо, наскільки небезпечно їм перебувати в країні, де вони позбавлені будь-яких прав і захисту від будь-якого насильства, де їх життя не має ніякої цінності. Зараз йде війна і ми безсилі, як це не важко, поки що щось змінити в цій ситуації. Але вже зараз потрібно створювати державну програму з виявлення та повернення українських дітей на батьківщину, в Україну!

Навіщо їм українські діти? Тому що їм потрібен ген українця, бо українець – це розум, адекватність, працелюбність,  відважність. Ще їх Петро l говорив про українців, що «сей народ зело умен, дает российскому государству лучший мед умственный».

У Путіна є непереборний мотив тримати цих дітей в Росії. Росія стикається з екзистенційною проблемою через скорочення населення. Адже в 1991 році в Росії проживало 148 мільйонів жителів. За брехливою статистикою ці роки населення скоротилося до 146 мільйонів. Попри хвастощі Путіна, йому не вдалося повернути назад спадну спіраль. За деякими оцінками, до 2050 року населення скоротиться до 136 мільйонів. Насправді ж населення РФ уже сьогодні ледь сягає 130 мільйонів, з них близька 20 мільйонів є вихідці з країн Центральної Азії, які отримали громадянство в останні 20 років у контексті цілеспрямованої політики режиму Путіна щодо пригнічення небезпечного націоналізму слов’янського населення…

Для досягнення стійкого стану популяції відправною точкою є те, що жінки повинні народити в середньому 2,1 дитини протягом свого життя. У Росії на кожну жінку припадає 1,5 дитини, що набагато нижче рівня відтворення.

Крім того, Росія також страждає від незвично низької тривалості життя. Москві потрібна свіжа кров. Середній російський громадянин сьогодні – це розлучена 45-річна жінка…

Ще однією зловісною причиною демографічної проблеми Росії є еміграція. З початку війни свою батьківщину покинули десятки тисяч росіян. Називають цифру у 2 мільйони. Часто це молоді, добре освічені фахівці. Викрадення українських дітей може бути корисно Росії в її зусиллях по новому заселенню її здичавілих територій. Адже українські діти «етнічно» схожі і часто говорять по-російськи.

Серед решти причин, Московія вчергове прагне оновити генофонд. Прикро, зараз гинуть кращі Українські Люди, а зі сторони мокшів хто – «вершки» суспільства. Путін просто-запросто утилізує своє власне біосміття.

Думаю, що вивозять дітей  і для того, щоб було більше слов’янських облич, тому що Швабростан зараз став азіатським за зовнішнім виглядом. Подивіться на обличчя расейських солдатів, кожен другий з виродженим обличчям, кожен має щонайменше десять поколінь алкоголіків. А українські дітки ясноокі, розумні, красиві.

Частково це пов’язано з тим, що на території Швабростану  не жили древні слов’яни, тому росіянам потрібно завозити туди слов’ян. Щоб вкрасти історію Русі вони в першу чергу хочуть заселити свою країну слов’янами й в майбутньому коли будуть робити ДНК , то в ДНК «угро-фінів» там буде частина слов’ян.  Наступна причина:  це те що втрати в війні й втрати смертей росіян від алкоголізму та різних коронавірусів можна підмінити жителями з окупованих територій, які туди завезені добровільно-примусово. І ще не потрібно забувати що рашистам потрібне м’ясо для майбутніх війн, вони знають що українці сильні воїни тому їм потрібні наші діти. Отже, вони  латають власну демографічну яму,  поглиблюють нашу та ще й залякують окуповані території, змушуючи батьків,  чи тих хто опікується співпрацювати з ними.

Ми повинні зробити все можливе для того, щоб жодна дитина не залишилася в Мордорі. Нема різниці чи вони сироти, чи їх вивезли силоміць з батьками, але вони повинні бути на своїй землі, на своїй  батьківщині, а не у пазурах цих потвор. Наші діти повинні зростати у вільній державі, на своїй батьківщині. Наша влада повинна зробити все можливе,  щоб повернути цих діточок. Але ж наша влада повинна бути прозора та піклуватися,  давати всім дітям можливість жити у здоровому суспільстві.

 Михайло Горбенко, оглядач