Напередодні Радониці, або як ми можемо допомогти нашим покійним знайти вічну радість

Ексклюзив. Православна церква вже святкує Світле Христове Воскресіння, проте, аж до вівторка другого тижня після самої Пасхи ще не здійснює заупокійних служб, поминаючи покійних тільки на таємній молитві під час літургії. У будні дні Великого посту можливість поминання покійних була неабияк скорочена, а з Великого Четверга Страсного тижня всі заупокійні служби були та зовсім скасовані. Внаслідок цього, за минулий період набралася чимала кількість днів пам’яті покійних, яких необхідно вшанувати повним чином заупокійних служб. Вівторок Фоміного тижня, частіше іменований Радоницею, якраз і є тим днем, коли за статутом Церкви вперше починають проводити такі служби.

Свято Радониці — це не особливий день поминання покійних, як вселенські батьківські суботи, але перший день після Великодня, коли можливо здійснювати їх церковне поминання. Тому і богослужіння цього дня не має будь-яких відмінних рис заупокійних служб, навпаки, Великодня радість зберігається при служінні панахид і за померлими. Про це важливо пам’ятати, оскільки сьогодні радість про Воскреслого Христа не повинна змінюватися на траур за покійними. Це не відповідало б не тільки статуту богослужіння, а й вченню Православної Церкви, не тільки букві, а й духу християнства.

Втім, сама по собі назва свята — Радониця, вказує на наявність у християнина у цей день почуття радості. У цей день, за традицією, після відвідин храму йдуть до могил своїм покійних, куди повинні принести не горілку з ковбасою і навіть не паски з яйцями, а Великоднє вітання: «Христос Воскрес!». Так, для багатьох це стане дивним, інші вважатимуть християн божевільними, але сьогодні і на кладовищі ми повинні прийти як на свято. І це не просто незвичайна традиція, але фундаментальний момент християнського вчення, який ми повинні нагадати як нашим покійним братам і сестрам, так і собі самим.

Дане богослужіння спирається на віровчальне положення про те, що, після смерті на Хресті, Господь наш Ісус Христос зійшов душею в пекло та оголосив нудилися там душі своїм благовістям (1 Пет.3:18-19). Серед його слухачів були та душі тих грішників, які відчували Боже довготерпіння ще від днів Ноя, ще перед Всесвітнім потопом. Ті душі, що сприйняли проповідь Спасителя належним чином, усвідомлено і вільно, були виведені ним з пекельних безодень. Маючи це на увазі, стверджуємо, що Христос спустошив пекло. При цьому наголошуємо: нам достеменно невідомо, скільки саме душ було виведено з пекла.

І саме богослужіння у вівторок другого тижня після Великодня продовжує торжествувати про Воскреслого Христа, і ось цю радісну звістку ми вперше донесли до наших покійних братів і сестер. Служби, що проводяться в день Радониці, не втрачають своєї пасхальної радості, хоч і відбуваються вони за покійними, та й самі ми, попри те, що приходимо на цвинтар, але поспішаємо туди з радісною звісткою: «Христос Воскрес!».

Таким чином, для нас свято Радониці є зразком правильного ставлення до спочилих з боку рідних, яке ґрунтується на знанні про їхнє майбутнє воскресіння. Це ставлення та народжувані ним почуття пасхальної радості повинні супроводжувати християн не тільки в цей день, але і протягом усього життя.

Далі в даній проповіді я дам кілька практичних порад, як ми можемо допомогти знайти вічну радість нашим покійним, не тільки родичам і друзям, але і всім тим, хто був нам доріг.

Почну з того, що вкрай необхідним є проведення відспівування. І ось одне з таких свідчень, розказане мені ще у підліткові роки одним благочестивим священиком: «випадок цей стався в 1980 році, коли я був настоятелем храму в одному з міст радянської Центральної Азії. Підійшла якось до мене одна літня парафіянка і каже: Батюшка, допоможіть. Син зовсім замучив, сил більше немає.

Знаючи, що живе вона одна, я здивувався і запитав:

— Який син?

— Та загинув який у 1943 році на фронті під Сталінградом. Сниться мені майже щоночі, та сни одні й ті ж: ніби сидить він посеред бруду, а його серцевого б’ють палицями з усіх боків, та цим брудом закидають. А син дивиться на мене жалібно, начебто просить про що.

— Відспіваний син-то ваш? — запитуваю.

— Та Бог звістка. Може, і відспівували їх на фронті, а може, і ні.

Записав я ім’я убієнного воїна та зробив покладений чин відспівування. Буквально на наступний день вдається до мене радісна парафіянка і повідомляє:

— Син-то знову приснився, та по-іншому — ніби йде він по твердій дорозі, радісний весь і папір в руках тримає, а мені каже: „Гарно дякую, тобі, мамо, що пропуск мені виклопотала. З цим пропуском мені скрізь відкрита дорога“.

Показав я їй дозвільний лист, що читається при чині відспівування:

— Цей папір був при сині?

— Так, батюшка, цей».

Дивовижний випадок цей повинен напоумити нас подбати про відспівування наших покійних близьких. Якщо ж ви не знаєте, відспіваний ваш родич чи ні, і є сумніви, то потрібно звернутися до священика за благословенням. Якщо ви дізналися, що ваш покійний родич не був відспіваний, то, незалежно від того, коли він помер, потрібно обов’язково замовити відспівування. Можна також замовити церковне поминання на 40 днів, або довше до року. Монастирі ж можуть прийняти прохання поминання на більш довгі терміни. Численні свідчення підтверджують, як важливий обряд церковного відспівування для душ покійних.

Допомагає душі покійного християнина поминання на Літургії (особливо на проскомидії, на сорокоусті/ах) та на панахидах, дуже молитва ближніх та милостиня за померлого. Постарайтеся швидше роздати речі померлого, це теж форма милостині. Корисно дарувати в пам’ять про покійного духовні книги та журнали. На згадку про покійного можна потрудитися для Церкви, наприклад, в храмі, або у монастирі.

Відразу після смерті заведено замовляти в церкві/ах сорокоусти. Після сорока днів можна замовити річне поминання, а потім щороку його відновлювати. Є благочестивий звичай — замовляти поминання в декількох монастирях та храмах. Все добре, що робиться в пам’ять за покійного, приносить розраду його душі у потойбічному житті.

Молитовне поминання в храмі незрівнянно важливіше для покійних, ніж відвідування могили, проте перше не виключає другого. Важливо дотримати ієрархію: богослужіння в першу чергу, поїздка на цвинтар —в другу.

Християни вірять у воскресіння мертвих, тому для нас немає правил дотримання великого жалю за покійними. Ми їх так і називаємо — покійними, від слова заснули. Вони не померли, не зникли для Бога.

Тому ми лише носимо траур, але і допомагаємо душі покійного. Це можливо тільки через молитву, а не дотримання зовнішніх ритуалів, тим більше пов’язаних з забобонами. Добре б в перші сорок днів читати Псалтир з поминанням покійного й «Акафіст за єдиноумершого» (він до речі існує вже і в українському перекладі). На 9 і 40-ий день замовити поминання на літургії та панахиду у найближчому храмі.

Якщо дозволяють можливості, необхідно подати на поминання на весь рік. У міру можливостей можна подавати милостиню за покійного, в тому числі їжу, одяг для нужденних. А зараз, під час війни, коли багато переселенців досі перебуває, м’яко кажучи, не в кращому стані, це стає ще більш актуальним.

Яким способом ми можемо найкраще вшанувати покійних близьких наших? Ми бачимо часто прагнення родичів померлого якомога багатше провести похорон та влаштувати могилу. Великі кошти витрачаються іноді на розкішні пам’ятники. Багато грошей витрачають родичі та знайомі на вінки та квіти, причому останні доводиться виймати з труни ще до його закриття, щоб вони не прискорювали розкладання тіла.

Інші хочуть оголошеннями у ЗМІ, інтернеті тощо, у яких намагаються висловити свою повагу померлому та своє співчуття його родичам, хоча самий такий спосіб виявлення своїх почуттів показує їх неглибокість, а часом і брехливість, через те, що щиро людина у скорботному стані не буде виставляти свою скорботу напоказ, висловити ж своє співчуття можна зробивши набагато тепліше особисто, приватно звернувшись до людини.

Але що б ми з усього того не зробили, померлий не отримає від того ніякої користі. Мертвому тілу однаково лежати в бідній, або багатій труні, розкішної або скромній могилі, у мармуровому саркофазі, або у болоті. Чи не нюхає воно принесені квіти, не потрібні йому удавані вираження скорботи. Тіло віддається тлінню, душа живе, але не відчуває більше відчуттів, що проходять через тілесні органи. Інше життя настала для неї й інше потрібно їй надати.

Ось те потрібне їй і повинні ми робити, якщо дійсно любимо покійного і бажаємо принести йому свої дари! Що ж саме доставить відраду душі померлого? Перш за все, щирі молитви про нього, як молитви особисті та домашні, так і особливо молитви церковні, з’єднані з безкровною жертвою, тобто поминання на Літургії. Це найбільш корисно для души померлого.

Багато явищ померлих підтверджують величезну користь, яку отримують покійні від молитви за них та від приношення за них безкровної жертви на святій Літургії.

Інше, що приносить велику відраду душам покійних — справи, які твориться за них, тобто милостиня. Наситити голодного в ім’я покійного, допомогти незаможному — все одно, що зробити те йому самому.

Преподобна Афанасія (пам’ять 12 квітня) заповіла перед смертю годувати в пам’ять її жебраків протягом сорока днів; однак, сестри монастиря через недбалість виконували то лише дев’ять днів. Тоді свята з’явилася їм з двома ангелами і сказала: «Навіщо ви забули мій заповіт? Знайте, що милостиня та молитви ієрейські, принесені за душу протягом сорока днів умилостивляють Бога: якщо душі покійних були грішні, то Господь дарує їм відпущення гріхів; якщо ж вони праведні, то моляться за них будуть нагороджені благодіяннями».

Тому можна одночасно зробити два добрих справи: — і самому покійному і тим, яким буде надана допомога.

Пам’ятаю один випадок, в річницю смерті однієї знайомої мені черниці, згідно з її заповітом, на добровільно зібрані пожертвування, в огорожі архієрейської церкви був влаштований обід для незаможних. На оголошення про це прийшло близько 150 осіб, які всі були нагодовані. Зроблено було тим велике діло! Але якщо не в таких розмірах надати допомогу, а нагодувати хоча б кілька або навіть одного голодного — хіба це не важлива справа? З молитвою за покійного буде дана біднякам їжа. Вони наситяться тілесно, а покійний насититься духовно.

У дореволюційній літературі (а підшивки старих журналів я любив читати в семінарії) зустрічається досить багато яскравих прикладів про користь молитов за покійних. Наведемо хоча б два таких випадки.

У журналі «Странник» за травень 1862 року вміщено одкровення, повідомлене святогорцю, отцю Серафиму, одним з афонських схимників. “Причиною мого вступу в чернецтво було бачення уві сні загробної долі грішників. Після двомісячної хвороби я прийшов в сильну знемогу. У такому стані я бачу двох юнаків, які увійшли до мене; вони взяли мене за руки І сказали: “Йди за нами!«Я, не відчуваючи хвороби, встав, озирнувся на своє ліжко і побачив, що тіло моє лежало спокійно: тоді-то я зрозумів, що залишив земне життя і повинен з’явитися в загробний світ. В юнаках я дізнався ангелів, з якими і відправився. Мені показані були вогняні місця мук, я чув там крики страждальців. Ангели, показуючи мені, за який гріх яке вогняне місце покладається, додали: «якщо і ти не кинеш своїх звичок до гріховного життя, то ось і твоє місце покарання».

Слідом за тим один з ангелів з полум’я витягнув одного хлопця, який був чорний, як вугілля, весь обгорів та був з ніг до голови окований у ланцюги та кайдани. Тоді обидва Ангела приступили до страждальця, зняли з нього кайдани та разом з ланцюгами зникла його чорнота, хлопець став чистим та світлим, як янгол; потім ангели наділили його у блискуче вбрання, подібне світла.

— Що значить ця зміна людини? — зважився я запитати ангелів.

— Ця грішна душа, — відповідали ангели, — відлучена від Бога за свої гріхи, повинна була вічно горіти в цьому полум’ї; тим часом батьки цієї душі багато подавали милостині, багато робили поминань на літургіях, відправляли панахиди, і ось, заради батьківських молитов та молитов Церкви, Бог умилостивився, а грішній душі даровано досконале прощення. Вона позбавлена від вічної муки та тепер постане перед обличчям свого Господа та вже буде радіти з усіма святими. Коли видіння скінчилося, я прийшов до тями, і що ж побачив: навколо мене стояли та плакали, готуючи моє тіло до поховання«.

У журналі «Опис знамень і зцілень в 1863 році від святині Афонської» наведено лист, адресований ієромонаху Арсенію такого змісту: «багато сумували ми про смерть нашого брата, князя М. Н.Чегодаєва, що сталася після чого в 1861 році у Самарі. І тим більше засмучувалися, що смерть його була раптовою, без покаяння та напуття Святих Таїнств. Але ось бачу сон, ніби я і покійний мій брат йдемо разом по прекрасній місцевості. Підходимо до нового, як би недавно побудованого сіла, при вході в яке стоїть новий високий дерев’яний хрест, а при виході з сіла височіє чудової краси будинок, також новий. Наблизившись до нього, брат з радісним виглядом сказав мені:

— Ось яке багате село недавно купив я, і цією покупкою я дуже і дуже зобов’язаний моїй дружині Ташеньці; треба написати до неї і подякувати їй за зроблену милість для мене. Значення цього сну скоро пояснилося. Я отримав лист від княгині Тетяни Никифорівни, у якому вона мене сповіщала, що їй Господь допоміг влаштувати вічне поминання по чоловікові, моєму братові, на Святому Афоні».

Настільки важливі для душі покійних молитви за них, особливо за Божественною літургією, що за Божим дозволом іноді душі покійних іноді можуть з’являтися живим з проханням помолитися за них окремим особам. Ось один з таких сучасних випадків з однієї парафії у Києві. Почав приходити одній жінці уві сні померлий її чоловік з проханням дати десять гривень. Явища ці з однією і тією ж проханням повторювалися кілька ночей поспіль, що викликало у вдовиці занепокоєння та велику тривогу. За порадою знайомих пішла вона до церкви, щоб подати замовну записку на Літургію з ім’ям покійного. На питання, скільки коштує подати цю записку, їй відповіли: «десять гривень». Цілком природно, що явища покійного її чоловіка з того часу припинилися, через те, що прохання його було виконано. Нехай цей випадок завжди нагадує нам, що необхідно піклуватися про своїх покійних близьких, молитися про них і сподіватися, що коли настане і наш час відійти у інший світ, там будуть молитися і за нас, грішних та недосконалих. Християнська любов «ніколи не перестає», тому любов близьких здатна допомогти людині і після її смерті. Церква молиться за померлих, бо вірить – вони живі. Душа покійного зберігає волю, почуття, розум. Вона може шкодувати про прожите, хотіти щось змінити, але зробити цього не може, тому що розлучена з тілом. І вся її надія – на пам’ять та любов близьких та молитву Церкви.

Головне поминання за упокій християн відбувається на Літургії. За покійних пишуться замовні записки за упокій, священик читає їх перед Літургією (вони ж читаються і на панахиді). Тому записки треба віддавати ввечері напередодні або вранці перед службою.

Церква вірить, що Христос омив своєю кров’ю гріхи всіх людей, живих і померлих. Церква — Тіло Христове, що символічно означає особливий церковний хліб — просфори, на якому служиться Літургія. Богослужбових просфор — дев’ять. Перед початком служби священик готує хліб і вино до причастя і при цьому здійснює поминання всіх членів Церкви, живих і покійних, виймаючи маленькі частинки з цих просфор.

Частка з просфори — символ душі поминається. Коли виймаються частинки за упокій, священник читає записки про упокій.

Вийняті з просфор частинки після причастя віруючих занурюються в чашу з Кров’ю Христовою. Будь-яку жертву, яку людина робить від доброго серця, прийме Бог. Але немає для покійних більшої допомоги, ніж милосердя і добре життя їхніх близьких та обов’язкове постійне поминання померлих на літургіях та на панахидах.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький, доктор богословських наук