Козацтво – явище українське і європейське

Ексклюзив. 1 жовтня — відтепер саме цього дня — українці відзначають свято Покрови Пресвятої Богородиці — покровительки славного козацтва. За доби національно-визвольних змагань у ході Другої світової війни до цього ж свята було символічно приурочено День утворення УПА, а в наш час на державному рівні святкується День захисників і захисниць України.

На теми, пов’язані із святом, сказано й написано багато, і не хотілося б повторюватись, ще і ще раз переказуючи загальновідомі речі. Тому акцентую на деяких аспектах, що споріднюють українське козацтво з європейськими аналогічними явищами, а також тих, що визначають своєрідність козацтва як специфічного національного феномену.

Слово «козак» — половецького походження, і, як свідчить «Словник половецької мови» (див. Codex Cumanicus) означає «вартовий», «бадьорий». Насмілюся стверджувати щодо наявності, щонайменше, двох контекстів сутності козака.

По-перше, йдеться про перебування на варті ідеалу, яким є особиста й загальнонаціональна воля, християнська віра, братерське єднання співвітчизників.

По-друге, помітний і просторовий контекст, адже козаки таборилися й несли варту на пограниччі — в різні часи це був кордон Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Війська Низового Запорозького. Водночас це — і межа лісостепу зі степом, що не є випадковим.

Адже, з одного боку, це була південна межа осілих українських поселень (тобто, межа «охоронюваного об’єкта»); з іншого боку, саме степом бродили різні кочівники, які й становили тоді джерело небезпеки для наших міст, містечок і сіл. Отже, в перебуванні на варті в бадьорому стані, захищаючи найдорожче — рідну землю, власні родини, — і є сутність козака.

Козацтво виникло на гребні високої пасіонарності українського етносу в ХV — XVIст. Чи є цей феномен типово українським? І так, і ні.

З одного боку, козацтво формувалося в умовах фронтіру, тобто рухомого кордону української етнічної території, що саме просувався у глиб Степу. Певною мірою це був кордон усієї Європи, яку українці віддавна об’єктивно захищали від навал кочівників, самовіддано перегороджуючи їм шлях на захід. І все-таки біля цього кордону таки скрізь жили українці, і саме на їхні плечі, по суті, припав тягар оборони не лише власної Батьківщини, а й західноєвропейських королівств, герцоґств, ґрафств (точно як і тепер, лише замість королів нині президенти, хоча функції та призначення республіканських та монархічних лідерів різняться).

Варто згадати й те, що назву козацьких мали й неукраїнські воєнізовані формування Східної Європи (донські, терські козаки та ін.). Проте, вони служили московським царям (пізніше — російським імператорам) і не мали такого, як в українців, ідеалу волі. Також слід зауважити, що із затуханням пасіонарності те, що називалося «козацтвом», поступово перероджувалося, переходячи на службу до чужих правителів. На жаль, історія України ХVІІІ ст. повна таких прикладів.

З іншого боку, українське козацтво є й проявом загальноєвропейського феномену лицарства. Жага свободи є прикметною рисою європейських культур, починаючи з античності, й українські козаки захищали цей ідеал так само, як колись громадяни грецьких полісів і Риму, західноєвропейські лицарі, що не бажали підкорятися королям і герцоґам.

Козацтво є такою ж мірою питомо українським явищем, як і всеєвропейським. Морально воно споріднене з лицарством німецьким чи французьким, але геософічно — стосовно оточуючого ландшафту — є нашим національним надбанням, виявляючи риси унікальності в силу своєї генези на покордонні Європи та Великого Степу.

Юрко Луганський, оглядач