Кому вигідне загострення конфлікту у Нагірному Карабасі

29 вересня відбулася зустріч членів РБ ООН, яка розглянула ситуацію на Близькому Сході, а також, у форматі закритих консультацій, обговорили ескалацію Нагірно-Карабахського конфлікту.

Про це пише Олекса Вернигора для foreignpolicy.com.ua.

У Радбезі засудили застосування сили та закликали до негайного припинення бойових дій та до тісної співпраці зі співголовами Мінської групи ОБСЄ для термінового відновлення діалогу. Непряма участь у конфлікті зовнішніх сторін є неприйнятною і додатково посилює напруженість у регіоні — наголосили учасники засідання.

Варто нагадати, що головним ідеологом створення Мінської групи ОБСЄ з врегулювання конфлікту була Російська Федерація. Починаючи з 1992 року, мирні ініціативи йшли від сусідніх держав, а зацікавленими сторонами, окрім Росії, виступили також Іран і Туреччина. Та чи справді Росія зацікавлена у швидкому та ефективному вирішенні конфлікту в Нагірному Карабасі чи для неї більш прийнятний його «вічний» характер?

Політика Кремля тримається на поділі сфер впливу і створення буферів для відбиття нападів. Тому, зрозуміло, що офіційній Москві вигідним є тривалий конфлікт. Натомість Туреччина та Іран свого часу виступили з реальними ініціативами, які мали на меті остаточне вирішення конфлікту, але Росія, зрозуміло, не могла цього допустити. Робилося це, звичайно, завуальовано і чужими руками, а як же інакше? Ситуація повернулася таким чином, що, на перший погляд, зусиллями Ірану були зруйновані ініціативи Туреччини. Але тут не варто забувати, що саме Росія підтримала іранців і запевнила, що мирний план Ірану є правильним. А вже згодом, коли турецька сторона була успішно нейтралізована, російські спецслужби провели операцію, головною метою якої стала дискредитація так званих «мирних ініціатив Ірану». Все робилося для того, щоб унеможливити появу ще якоїсь, третьої сили у цій сфері інтересів. Логічним ланцюжком стало російське лобіювання створення Мінської групи ОБСЄ за участю Росії, Франції і США. Але Ірану тут вже не було — такий собі вигідний маневр, який став частиною далекоглядного плану.

Таким чином Кремль знешкодив та віддалив основні сили в регіоні —Іран, Туреччину — від впливу в рамках міжнародних зусиль з врегулювання конфлікту і створив такий формат, який буде неефективним, але вигідним виключно для офіційної Москви. Зрозуміло, що залучення Франції та США, які територіально знаходяться далеко від Нагірного Карабаху лише «розв’язало» руки росіянам. І замість того, щоб почати дії з врегулювання конфлікту, вони почали активно постачати зброю обом сторонам. Вигідно з усіх ракурсів: по-перше, для підтримки напруження, по-друге, для забезпечення експортного замовлення МО РФ, адже війна, як відомо, ідеальний спосіб заробітку, щоправда на крові. Та Кремль це ніколи не зупиняло.

Виходить так, що юридично ніби-то Російська Федерація і не втручається в конфлікт, але успішно виконує свої плани: послабити обидві сторони і виступити посередником під час переговорів. Мета цих далекоглядних планів — подальше поглинання в орбіту впливу Москви Вірменії та збільшення рівня лояльності Азербайджану. Ескалація в Нагірному Карабасі вигідна та служить відволікаючим маневром для реалізації інших намірів Російської Федерації. А їх вистачає, скажімо, білоруський напрямок. Адже за багато років владарювання Путіна стало зрозуміло, що нічого просто так в світі не відбувається і все, де якимось чином замішана РФ, передбачає реалізацію певного задуму. «Білоруський план» Кремля треба ж довести до успішного фіналу, успішного для Москви, і зробити це завуальовано. Тут ідеальним є переведення білоруського конфлікту на задній план, а Нагірно-Карабахського — вперед. Адже під цим прикриттям Росія може таємно перетягувати війська до білоруського кордону для «підсилення», бо ж коли у Лукашенка не вистачить власних сил розігнати мітингувальників, то підмога буде блискавичною. Тож, Нагірний Карабах варто розглядати ще і як ідеальний фактор відволікання уваги від багатьох інших помислів і діянь Кремля.