Карибська криза 2.0. Переговори Путіна та Байдена, або Україна – не Куба

Переговори президентів Сполучених Штатів та Росії, Джо Байдена та Володимира Путіна, завершилися. Завершилися, якщо говорити про тон підсумкових офіційних заяв обох адміністрацій, без позитивного результату, градус напруженості не зменшився. Проте, крім загальних фраз із прес-релізів та негативних висловлювань представників обох офісів, ми нічого про те, що відбувалося через закритий відеозв’язок, не дізнаємося. Не дізнається про це й українська влада, яка впевнена, що американці їй все розкажуть, пише Олександр Демченко, редактор відділу «Світ» lb.ua.

Практичні результати цього діалогу ми побачимо за кілька тижнів або навіть місяців. Так само, як не відразу зрозуміли сенс червневих угод РФ і США щодо Афганістану: розв’язка настала дещо пізніше — у серпні 2021 року. Хоча вже говорять про те, що Конгрес може відмовитися запроваджувати нові санкції щодо російського зовнішнього боргу та компаній, які обслуговують «Північний потік — 2». З іншого боку, ми бачимо, що Москві відмовлено у самій думці про гарантії позаблоковості України, ба більше — Вашингтон має намір виділити Києву $300 млн на посилення обороноздатності.

Можна було б сказати, що бесіда Путіна та Байдена була плановою — нагадаю, американський президент ще під час женевської зустрічі з главою РФ у червні поточного року анонсував другий раунд перемовин, який якраз і був запланований на грудень 2021-го. Можна було б, якби не стотисячне російське військо поблизу українського кордону. Хтось скаже, що Путін знайшов інструмент, який дозволяє йому нав’язувати США необхідність постійного діалогу з ним. Однак це помилка — думати, що президент Росії винайшов щось нове. Путін оформив модернізований варіант «Карибської кризи» і тепер має намір зробити так, щоб цивілізований світ вирішив її за російськими лекалами.

Генсек ЦК Компартії СРСР Микита Хрущов так само, як і Путін зараз, боявся розміщення американського озброєння поблизу радянського кордону — ви, гадаю, не заперечуватимете, що нинішній російський президент розглядає Україну як усе ще частину радянської імперії. Попри те, що Радянський Союз у 1958 році нашпигував окуповану Східну Німеччину балістичними ракетами середньої дальності (пізніше вони були переведені в Калінінград), Москву не влаштовував той факт, що американці, маючи в десятки разів більше смертоносних боєголовок, поставили балістичні ракети у турецькому Ізмірі — неподалік кордонів СРСР.

А Путіна, який має намір поглинути Україну, не влаштовує американська, загалом — натовська зброя в нашій державі, фінансування західними країнами українського оборонного комплексу: з точки зору середньострокової перспективи це може змінити характер війни не на користь РФ. І цього не може допустити російська влада, яка бажає повернути у свою «сферу впливу» Україну, витративши на це мінімальні зусилля та ресурси.

«… Володимир Путін у відповідь наголосив, що не слід перекладати відповідальність на плечі Росії, оскільки саме НАТО робить небезпечні спроби освоєння української території та нарощує військовий потенціал у наших рубежів. Тому Росія серйозно зацікавлена в отриманні надійних, юридично зафіксованих гарантій, що виключають розширення НАТО на східному напрямку та розміщення у суміжних з Росією державах ударних наступальних систем озброєнь», — зазначено у заяві на сайті Кремля.

У травні 1962 року Хрущов вирішує розмістити на Кубі ядерну зброю та охорону у вигляді 50-тисячного радянського військового контингенту. Генсек помилково вважав, що він зможе шантажувати США, креслити потім перед ними червоні лінії. Так думав і Путін, відправляючи елітні підрозділи російської армії до українського кордону.

Перші радянські ракети з’явилися на Кубі у серпні 1962 року, у вересні їх виявили американські літаки — розвідники. Однак практично до самої розв’язки «Карибської кризи» Хрущов та його уряд відмовлялися визнавати факт агресії: міністр закордонних справ СРСР Громико запевняв президента Кеннеді у відсутності смертоносної зброї на кубинській території, коли вже Білий дім мав незаперечні тому докази. Такий самий театр абсурду відбувався наприкінці жовтня 1962-го під час засідання Ради безпеки ООН.

Саме тому зараз США та інші країни Заходу діють на випередження, коли бачать, як російська армія підходить до українського кордону, а керівництво РФ заперечує свої плани та заявляє про миротворчі наміри. Ось чому американці заздалегідь говорять про можливі жорсткі санкції щодо РФ, «які будуть рівнозначні повній ізоляції Москви від світової фінансової системи» та про розширення військової допомоги Україні у разі агресії.

«Президент Байден висловив глибоке занепокоєння Сполучених Штатів та наших європейських союзників з приводу ескалації збройних сил Росії, які оточують Україну, і дав чітко зрозуміти, що США та наші союзники відповідатимуть сильними економічними та іншими заходами у разі військової ескалації», — йдеться у повідомленні Білого дому. Морська блокада Куби з боку США не зупинила Хрущова, але загроза Вашингтона розпочати повномасштабні бойові дії проти Радянського Союзу остудила запал генсека. Але не його генералів: адже саме радянський військовий блок штовхав усіх до війни.

І це дуже важливе зауваження, адже усі ці так звані плани щодо готовності України застосувати на Донбасі карабахський сценарій, плани про блискавичне захоплення нашої країни Росією витягуються із шухляд російських командувачів. Заяви Байдена про намір запровадити жорсткі санкції проти РФ остудили багато «гарячих голів» у Кремлі, але впевнений — «яструби» продовжують агітувати за силове вирішення української проблеми.

Врешті решт Москва та Вашингтон домовилися у 1962 році — СРСР забрав свої ракети з Куби, а американці дали гарантії того, що не змінюватимуть режим Кастро. При цьому Кеннеді погодився на демонтаж ракет у Туреччині (це швидше стало дипломатичною та історичною випадковістю).

Радянська верхівка сприйняла дії Хрущова як ознаку слабкості й прибрала його через два роки. Що відбуватиметься зараз, ми не знаємо. Очевидно, що ані Байден, ані Путін не хочуть довіряти одне одному, навіть не можуть цього зробити. За тоном загальних заяв двох адміністрацій помітно — прогресу не досягнуто. Зрозуміло, що Росія щодо України не змінюватиме своїх планів, та й США не погодяться на накреслення якихось «червоних ліній». Більше того, Вашингтон заявив про готовність надати Києву все необхідне озброєння для опору. Зрозуміло, що Москва, використовуючи силовий фактор, отримала можливість вирішувати так зване українське питання тет-а-тет із Вашингтоном: це означає, що всі переговорні формати, де є Україна, Путіну, найімовірніше, більш нецікаві.

Практичні результати перемовин ми побачимо не зараз, а згодом. Ми також зрозуміємо: підуть сторони на якісь поступки чи ні. Вже відомо, що Байден не погодився із вимогою Путіна — юридично закріпити гарантії позаблокового статусу України. Менше з тим, нинішня ситуація, хоч би як її не намагалася відтворити якоюсь мірою Москва, не зможе повторити 1962 рік. З однієї простої причини: Україна — це не Куба. Якщо ми не захочемо, нас ніхто нікому не віддасть. У країні немає того Кастро, який міг би кинути державу в жертву заради перемоги Москви.