Чи призведе лібералізація до швидкого зростання економіки? Економічний реалізм проти міфів та забобонів

Попередня моя колонка була присвячена спростуванню твердження, що збільшення зарплати є способом подолання демографічної катастрофи, в яку потрапила Україна (окреме питання, чи має Україна долати демографічну катастрофу, або ж має з нею змиритися і стати демографічно схожою на ірландців, діаспора яких вдесятеро перевищує населення Ірландії), пише censor.net.

Нещодавно я присвятив колонку спростуванню тези, що корупція виключає швидке економічне зростання. Ці приклади є свідченням значного поширення економічних міфів та просто дрімучих забобонів, яке характерне не тільки для України.

Професор Кембриджського університету Ха-Джун Чанг написав спеціальну книгу для спростування найбільш поширених хибних уявлень про економіку, які розповсюджені на Заході. Книга видана в українському перекладі, тому дуже раджу всім її прочитати (її назва «23 прихованих факти про капіталізм»).

Мені здається, що професор Чанг зміг розгледіти десятки економічних міфів, які видаються правдивими твердженнями, завдяки поєднанню корейського практичного досвіду економічної політики (його батько був міністром в уряді Південної Кореї під час творення «економічного дива») і британської університетської освіти. Корейська економічна політики 1960-1980 років само по собі є спростування купи стереотипів західної теоретичної економіки, а життя в Кембриджі дає змогу бачити це з точки зору західного інтелектуала.

Якщо в суспільстві зі значно вищим рівнем освіти, ніж у нас, існує велика кількість економічних міфів, то можна уявити, що твориться в головах наших співвітчизників. Для прикладу, глянемо на обговорювану нами тему взаємин економіки і демографії.

Міфи, які тут зустрічаємо, можна поділити на дві категорії за походженням: (1) наслідок невігластва, коли люди не знають елементарних фактів, (2) наслідок складності проблеми, коли встановлення фактів потребує спеціальних досліджень, без яких навіть професіонали можуть хибно трактувати проблему.

До першої категорії належить твердження «Народжуваність підвищується з підвищенням доходів, підіймайте зарплату — стане більше народжуватися дітей».

Кореляція між доходами і народжуваністю дійсно існує, але вона протилежна наведеному твердженню. Збільшення доходів супроводжується зниженням, а не підвищенням народжуваності. Це елементарний факт, який легко побачити на статистичних даних.

Ось десятка країн з найвищим рівнем народжуваності: Нігер, Сомалі, ДР Конго, Малі, Чад, Ангола, Бурунді, Нігерія, Гамбія, Буркіна Фасо. Де тут хоч одна країна з високими доходами? А ось деякі країни, в яких коефіцієнт фертильності критично малий, не вище 1,4: Південна Корея, Сінгапур, Італія, Греція, Португалія, Люксембург, Гонконг, Японія, ОАЕ, Фінляндія.

Серед країн з вкрай низьким рівнем народжуваності є відносно бідні країни (Молдова, Україна, Боснія), але й у них доходи на порядок вищі за вказані африканські країни, що мають рекордні рівні народжуваності.

Це географічний аспект, а є ще й історичний: в країнах по мірі історичного зростання доходів знижується народжуваність. Всі європейські країни пройшли через цей процес в ХІХ-ХХ сторіччях, потім він мав місце в країнах Азії, африканські країни, якщо в них почнеться зростання доходів до рівня азійських, теж будуть переживати зниження народжуваності.

Подібні міфічні тези, спростування яких вимагає елементарних знань, як правило, відстоюють люди, некомпетентність яких компенсується агресивністю, що прекрасно описано Булгаковим в «Собачому серці». Обговорення тверджень такого штибу не вартує витрат часу.

До другої категорії можна віднести тезу: «Іммігранти знижують доходи місцевого населення, бо погоджуються працювати за меншу зарплату, ніж місцеві».

Це не емпіричне твердження, а перенесення принципів вільного товарного ринку на ринок робочої сили: чим більше на ринку пропозиція картоплі, тим менш на неї ціна. Але ринок картоплі та ринок робочої сили абсолютно не схожі, принаймні з двох причин: (а) величезне різноманіття спеціалізації і кваліфікації робочою сили, сантехніки не конкурують за робочі місця зі стоматологами, (б) державне регулювання ринку робочої сили, яке містить тисячі сторінок законів і підзаконних актів. Є й інші риси робочої сили (мовні бар’єри, обмежена мобільність тощо), які роблять ринок робочої сили настільки відмінним від товарного ринку, що деякі економісти вважають, що ринок робочої сили взагалі не існує.

Міжнародні порівняння не підтверджують наведену тезу щодо впливу міграції на зарплату. Частка мігрантів у населенні Швеції втричі більша, ніж у Фінляндії, причому це іммігранти з країн з дуже дешевою робочою силою (Сирія, Ірак тощо), але середній рівень заробітної плати в обох країнах майже однаковий. В Німеччині іммігранти становлять більше 15% населення, а в Болгарії їх майже нема, але заробітна плата в Німеччині більш, ніж втричі вища, ніж в Болгарії.

Такі порівняння показують відсутність кореляції між рівнем імміграції і рівнем заробітної плати, але вони не є дуже сильним аргументом, бо на рівень зарплати впливає величезна кількість факторів, вплив яких не враховується в таких порівняннях. Для більш достовірної оцінки потрібно брати випадки, в яких порівняння є більш чистими від впливу сторонніх факторів. Таку інформацію можна отримати тільки спеціальними дослідженнями, які описані, наприклад, в книзі Нобелевських лауреатів Бенерджі і Дюфло «Дієва економіка для важких часів».

Мабуть першим таким дослідженням було вивчення впливу більш, ніж 100 тисяч кубинських мігрантів, які в 1980 році втекли до Маямі. Тема впливу іммігрантів на ринок праці в США набула такої актуальності, що на цю тему була підготовлена спеціальна доповідь Національної академій наук. Переконливих доказів тези, що іммігранти знижують зарплати місцевих робітників, принаймні у сегменті некваліфікованої праці, не знайдено. З кваліфікованою працею ситуація складніша, у цьому сегменту зафіксовані випадки негативного впливу іммігрантів на зарплату місцевих, наприклад, медичних сестер і лікарів.

Парадокс у тому, що в суспільній свідомості обурення викликає саме імміграція некваліфікованої робочої сили, до кваліфікованих іммігрантів відношення, здебільшого, толерантне. Предметом політичного шахрайства таких діячів, як Трамп або Ле Пен, є саме некваліфіковані іммігранти, чий негативний вплив на ринок праці є міфічним. Тим не менш подібні політики мають велику і зростаючу підтримку у суспільстві на Заході. При виникненні потоку іммігрантів в Україну подібні політики випливуть на поверхню і у нас.

Складність проблеми і відсутність простих відповідей є і буде джерелом політичного протистоянні на підставі таких економічних міфів, бо в них поєднується нестача інформації з ідеологічною упередженістю.

Більшість економічних міфів в нашому суспільстві мають саме таку природу: ідеологічна упередженість поєднана з недостатньою інформованістю. Після конференції в Лугано я написав відгук на статтю міністра економіки пані Свириденко, якій вдалося зібрати до купи цілий букет економічних міфів і пропагувати їх в якості основи економічної політики українського уряду.

Ось короткий перелік найбільш поширених економічних міфів українського істеблішменту.

«Для швидкого зростання необхідно зменшити державне втручання в економіку і запровадити ліберальну економічну політику». Неправда, Японія і «азійські» тигри швидко зростали завдяки протилежній економічній політиці, тобто при дуже значному державному втручанні. Так було і в інших випадках успішного і швидкого долання економічної відсталості, наприклад, в Малайзії, Ботсвані, Таїланді або ж на Мальті.

«Нам потрібно зменшити розмір держави. Мірилом втручання держави в економіку є відношення доходів державного бюджету до ВВП. В Україні це співвідношення становить близько 40% і вважається головною перепоною для економічного зростання.» У цьому твердженні неправда стоїть на неправді. По-перше, розмір держави не має принципового впливу на економіку, вплив має ефективність державного управління. По-друге, є ефективні держави з таким самим відношенням доходів бюджету до ВВП, як у нас, наприклад, країни Скандинавії. По-третє, втручання держави в економіку може відбуватися зовсім не через державний бюджет, а через банківську систему і персональні відносини, зразком чого є Південна Корея часів Пак Чон-Хі.

«Для швидкого і тривалого зростання треба розвивати малий та середній бізнес». Дуже популярний міф, який не має ніякого емпіричного підтвердження. Навпаки, є дослідження, виконане 2018 року у McKinsey Global Institute, яке охоплювало більше 70 країн і яке довело, що в найбільш динамічних економіках частка великого бізнесу в економіці вдвічі більша, ніж в країнах з середнім темпом зростання.

«Для економічного зростання потрібне верховенство права». Ніхто не може сказати, що верховенство права — це погано і не потрібно. Але стверджувати, що без верховенства права неможливе зростання економіки — це прямо говорити неправду, бо Тайвань, Таїланд, Індонезія зростали на 7% на рік і більше в умовах військової диктатури, коли не тільки про верховенство права, а взагалі про право не доводилось говорити.

«Без економічної свободи неможливе економічне зростання». Неправда, М’янма за рівнем економічної свободи стабільно займає в світових рейтингах останнє або одне з останніх місць, але не зважаючи на повну відсутність економічної свободи, в ХХІ сторіччі тільки Китай має темпи зростання, подібні до цієї абсолютно тиранічної країни. Да й сам Китай не є взірцем економічної свободи, хоча 40 років не має рівних за темпами зростання.

«Для економічного зростання необхідним є демократичний політичний устрій». Неправда, спеціальне дослідження, яке проводив Ручір Шарма і описав в своїй книжці «Передові країни», привело його до так званого «правила 50:50», що означає приблизно рівні шанси на економічне зростання в демократичних і авторитарних режимах.

Всі ці міфи дуже поширені і дуже стійкі, тому резонно постають два питання щодо них:

В чому причина їх виникнення?

Чим загрожує наявність цих міфів в головах українських політичних керівників і високопосадовців?

Причини

Я вважаю, що головною причиною виникнення таких міфічних тверджень є ігнорування або нерозуміння відмінності економічних і соціальних процесів у спільнотах, які мають різний рівень економічного і інституційного розвитку. Переважна більшість економічних досліджень стосуються сучасних проблем розвинутих країн, сучасні проблеми бідних країн або давно минулі проблеми нині багатих країн користуються дуже малою увагою.

Нобелівська премія по економіці присуджується вже більше 50 років, за цей час тільки двічі нею були відзначені роботи з проблем країн третього світу (як тепер кажуть — глобального півдня) і тільки один раз — дослідження економічної історії.

Майже вся увага економічних досліджень прикута до сучасних економік, які характеризуються високою продуктивністю, розвинутими інституціями, обмеженістю і високою вартістю ресурсів, перш за все — людських. Це формує ідеологічне тло, на якому розглядаються проблеми економік з зовсім іншими характеристиками. Коли висновки і рекомендації, які сформульовані на вивченні економік США, ЄС або Японії, застосовуються до економік з низькою продуктивністю, несформованими інститутами, дешевими і надлишковими трудовими ресурсами, то складно чекати на адекватність.

А Україна зараз має зовсім особливу економіку, в якій низька продуктивність і нерозвиненість інститутів поєднується з депопуляцією, а не з наявністю надлишкового трудового ресурсу, як у більшості бідних країн.

Поглянемо на історію США. На початку ХІХ сторіччя це була аграрна країна, яка ставила собі за мету стати індустріальною для можливості захистити свою тільки що отриману незалежність. Почитайте історичну доповідь Гамільтона, тодішнього секретаря казначейства (тобто міністра фінансів), яка на сто років визначила економічну політику США. З позиції нинішнього МВФ це абсолютно неприйнятна доповідь. Нема сумніву, що якби міністр фінансів якоїсь сучасної країни говорив би подібні речі, то МВФ неодмінно вимагав би прибрати такого міністра з роботи за протекціонізм, не сумісний з принципами вільного ринку, які відстоює МВФ.

Уявіть, що Пак Чон-Хі не був би глибо обізнаний в економічній політиці Японії і покладався б на поради американських консультантів, які з кращих намірів намагалися привабити генерала Пака економічною міфологією. Це не гіпотетична можливість, особисто Волт Ростоу, радник президентів Кеннеді і Джонсона і автор найбільш впливової в ті роки теорії некомуністичного розвитку країн третього світу, намагався переконати Пака не запроваджувати індустріалізацію за японським зразком, а розвивати легку промисловість і сільське господарство.

Якою була б Південна Корея зараз, якби Пак повівся на авторитет американських радників, якби в нього не було власного розуміння економічної політики? Це не складно уявити — Південна Корея була б зараз, як Філіппіни, які тоді вважалися улюбленим учнем американських радників. Вибір шляху розвитку країни тоді залежав від однієї людини, корейцям повезло, що цією людиною був Пак Чон-Хі. Суспільного консенсусу тоді на користь японської моделі розвитку не могло бути, бо у корейців все японське викликало негативну реакцію.

Економічна політика не може бути однаковою в країнах різного рівня розвитку, вона не може бути однаковою в тій самій країні в різні періоди її розвитку. Авторитарний протекціонізм в Південній Кореї став не потрібним в 1990-х роках. Зараз це країна зі звичайною ліберальною економікою західного зразку, але для цього вона мала дорости протягом 30 років.

Так само з інституційним розвитком. Такий відвертий казнокрад, як Янукович, не можливий в сучасній Британії, існуючі інституції не дозволять подібній людині прийти до влади, але Волпол, який був головою уряду Британії три сторіччя тому, був ще більшим казнокрадом, ніж Янукович.

Суспільне обурення не завадило Волполу бути найвпливовішим політиком Британії протягом десятирічь, як не завадило воно Януковичу виграти президентські вибори. Інституції в Україні в ХХІ сторіччі такі слабкі, як в Британії були 300 років тому, не можна очікувати, що в сучасній Британії та Україні може бути однакова держава і політика, бо вони знаходяться на різних історичних етапах розвитку.

Можна побачити деяку іронію в тому, що одне з спеціальних досліджень економіки третього світу, так звана «модель Пребіша-Зінгера», стала теоретичною основою одного з найбільш токсичних економічних міфів. Ця модель (або гіпотеза) описувала торгівлю між розвинутими країнами і третім світом і показувала зростаючий розрив між цінами на сировинні і готові товари, що призводило до погіршення умов торгівлі країн третього світу.

Модель Пребіша-Зінгера була оприлюднена в 1940-х роках і набула великої популярності, особливо в Латинській Америці.

Політичним висновком з цієї моделі була економічна політика заміщення імпорту в країнах третього світу, дуже поширена в 1950-60-х роках, навіть Південна Корея, зразкова країна протилежної економічної політики, до 1961 року практикувала політику заміщення імпорту. Для деяких товарів вона дала позитивний результат, але загальна картина була катастрофічною: ресурси, вкладені в заміщення імпорту, створили велику кількість неефективних і неконкурентоздатних підприємств, які могли працювати тільки при наявності державних дотацій.

Дослідження цього явища вже в 1970-х роках довели хибність політики заміщення імпорту, але ще багато десятирічь зберігалась віра в таку політику, що приводило до численних спроб запровадити її в життя. Навіть зараз в Україні можна почути пропозиції переходу до такої політики.

Наслідки

До війни світоглядний вінегрет з ліберальних міфів був чисто прикриттям для політики підтримки олігархічного бізнесу, яка була позичена з Росії 1990-х років. Тому ця міфологія не мала ніякого впливу на реальне життя України, де економічна свобода була гірша, ніж в диктаторських режимах Росії та Білорусі, а держава була потрібна як інструмент персонального збагачення наближених до влади осіб. Ліберальна ідеологія була не більше, ніж ідеологічною ширмою.

Як буде після війни, ми не знаємо. Можливо, все залишиться, як і було, тільки замість олігархів кучмівської раті прийдуть «нові обличчя». Можливо, влада дійсно почне втілення гасла «1 трильйон доларів ВВП за 10 років», який є не просто міфом, а чистим безумством (а може просто політичним шахрайством), тим паче, що Шурма, Шмигаль та Свириденко обіцяють створити це нечуване диво просто шляхом усунення держави з економіки, тобто шляхом, прямо протилежним тому, яким були досягнені найвищі темпи зростання в історії, наприклад, «азійськими тиграми».

Економічна історія дає нам повчальні зразки передчасної лібералізації незрілої економіки. Наприклад, Індонезія другої половини 1990-х років. Повна фінансова свобода приватного бізнесу закінчилася суцільним економічним крахом 1998 року, який країна долала 10 наступних років. Так що світоглядний вінегрет в голові можновладців може дуже боляче вдарити по життю широких верств населення, якщо цей ментальний хаос стане джерелом економічної політики.

Чи може економічний реалізм, викладений в книжках Ха-Джун Чанга і інших економістів, які виявилися здатними не потрапити під вплив міфотворчого мислення, наприклад, Дені Родрика або Еріка Райнерта, стати джерелом економічної політики в Україні?

Зараз це уявити складно, бо фактично ми маємо авторитарну систему влади, в якій всі рішення приймаються в офісі президента, а уряд і парламент ніякої самостійної ролі не грають. В таких системах влади вирішальну роль мають уявлення першої особи держави.

Скоріш за все, подібна система влади збережеться після війни, тому важливо, хто опиниться в президентському кріслі в післявоєнне десятиріччя, чи буде він (або вона) мати власне реалістичне уявлення про економічну політику, чи хтось буде вкладати йому в голову своє уявлення. В Україні не всі економісти потрапили у полон до міфотворців, але голос реалістів чути слабо, мейнстрім є значно більш галасливим, крім того, більшість західних радників є прихильниками ортодоксального мейнстріму, так званого «Вашингтонського консенсусу».

Для початку, політичне керівництво має слухати інших радників з економіки — не американців та їхніх українських учнів, а корейців, малайзійців, тайванців, тобто тих, хто подолав розруху і бідність в схожих на наші умовах, не піддаючись на економічну міфологію. МВФ може дати нам гроші для порятунку від фінансового краху, але не МВФ, а Інститут розвитку Кореї може допомогти у створенні економічної стратегії.

Читайте також на Newssky «Жалюгідний фінал біглокомандувача Гіркіна» і дивіться на YouTube-каналі «Нудний Пенс».

Щоб завжди бути в курсі подій, підписуйтесь на ТГ-канал Newssky. Також рекомендуємо актуальні дискусії друзів України в Північній Америці на YouTube-каналі Rashkin Report.