Чому розвиток профтеху критично важливий для майбутнього України?

Ексклюзив. Наприкінці березня на засіданні Верховної Ради Оксен Лісовий сказав прекрасне. А саме: «Одним із пріоритетів ми будемо ставити перед собою розвиток професійно-технічної освіти, розвиток професійних коледжів. Наше завдання – до 50% молоді направити у професійну освіту, дати їм хорошу якісну професію, і це потребуватиме, звісно, нового підходу до функціонування професійної освіти». І поки батьки журилися і бідкалися, я скакала до стелі і кричала: нарешті!

Треба сказати – я переконаний патріот профтеху. Чому? По-перше, я там працювала. Внаслідок чого мене сильно попустило з інтелектуальним снобізмом і фанаберіями про безальтернативність вищої освіти. По-друге, я вважаю, що коли людина щось вміє добре робити руками – а профтех саме цьому навчає – вона почувається упевненіше у хаотичному VUCA світі (VUCA – абревіатура від volatility/нестабільний, uncertainty/невизначений, complexity/складний, ambiguity/неоднозначний). Міцний зв’язок з реальністю ще нікому не завадив. Випускники ВИШів, м’яко кажучи, не завжди можуть таким похвалитися. Sapienti sat.

Я могла б сказати скептикам «життя покаже», але воно вже все показало. Ті українські біженці, які мали робітничу професію, досить легко адаптувалися у країнах, що їх прийняли. Знайшли роботу, запустили мікробізнеси, продемонстрували талант до швидкісної соціалізації в іншій культурі. А от теоретики з кількома вищими освітами потроху повертаються до України. Nota bene. 

Гордість і упередження

Але батьки після заяви Лісового журяться і бідкаються. Мовляв, бідні діти будуть змушені поповнити лави пролетаріату і працювати по вісім годин на якомусь заводі чи кухні того… як його… загалхарчу. Це ж не бути їм татомамською гордістю, дипломованим фахівцем, синім-білим комірцем. Я дивуюся, як ці ж люди не помічають гігантської кількості випадків, коли батьки вчать дитину в університеті, платять за навчання, надсилають гроші на побутові потреби. А після випуску знову-таки за гроші влаштовують десь «на фірму» на позицію збігай-по-пиво і розгреби-рутину працівника. На мінімалку. У 22 роки. Ще роки три-чотири молодий фахівець оговтується і розбирається, як той реальний світ влаштований. По суті, опановує якісь компетенції майже «з нуля» і наново визначається, який кар’єрний шлях обрати. Такий собі «чистовий варіант». Іронія долі – частенько перенавчається на робітничу професію.

У батьківських упередженнях стосовно профтеху немає нічого таємничого. Тягнеться ця історія ще з радянських часів, коли відмінників готували до вступу в інститути, а трієчників спрямовували до технікумів і ПТУ. Ще вчителька завжди казала на уроках: будеш погано навчатися – підеш до парканобудівного технікуму. Що з того, що радянські часи давно минули і університетський диплом не гарантує життєвого успіху? Часом ілюзії дивують своєю живучістю…

У сучасній ситуації навчання в ПТНЗ зовсім не скасовує можливість здобути вищу освіту. Навпаки – лише покращує шанси. Судіть самі. Дитина зі школи переходить до профтеху і паралельно із загальноосвітньою підготовкою отримує робітничу професію. І подальший вибір: чи попрацювати кілька років за фахом, щоб на практиці розуміти сферу діяльності в усіх нюансах. Чи одразу вступати до ВИШу. Тим більше, що в багатьох коледжів і технікумів підписані угоди з університетами про вступ одразу на третій курс. Чи варто згадувати, що робітничі кадри користуються шаленим попитом на ринку праці і мають цілком непогані зарплати?

Але це лише одна грань переваг професійно-технічної освіти. Не менш важливим фактором є швидкісне подорослішання дитини. Одна справа – школяр на повному утриманні батьків, інша – студент, що отримує стипендію. Та й у побутовому сенсі рання емансипація від батьків – гарна пігулка від інфантилізму. Хочеш не хочеш, а мусиш пильнувати свої речі, прати, прасувати, вчитися готувати, купувати усе необхідне, самостійно пересуватися країною. Особливо, коли навчання відбувається в іншому місті.

Наступний аспект – пубертатний період. Ще вчора дитина була біло-рожевим зефіром «о смаку ванільовим», любою крихіткою, а сьогодні в неї увімкнулися гормони. Не буду детально описувати цей сповнений екстріму період. Усі самі дорослішали, багато хто переживав підлітковий період власних дітей. Скажу лише, що далеко не всі батьки здатні блискуче дати ради стосункам з підлітком. Особливо працюючі, особливо у наш кризовий час. Скільки тих історій про потрапляння в погані компанії і дурнуваті «подвиги» у гонитві за популярністю? Іноді такі історії закінчуються драматично і навіть трагічно. Заклади ПТО спеціалізуються на роботі з підлітками у пубертатному періоді. Окрім викладачів і майстрів виробничого навчання там працюють вихователі і психологи.

Особливо важливим цей аспект може стати для мам, які самостійно виховують хлопців. В останні роки з’явилася маса гуртків, де хлопчики щось майструють, займаються спортом чи суспільною діяльністю під наглядом старших чоловіків. А заодно засвоюють патерни чоловічої поведінки від тих таких собі «батьків на аутсорсі». Вчаться управляти природною агресією, давати собі ради із комунікацією і рішеннями у різних ситуаціях і, між іншим, відповідально ставитися до жінок.

Звісно, можна було б підсилити цей напрям в контексті нових підходів до функціонування професійно-технічної освіти. Але і зараз все виглядає цілком непогано.

Так що заклади ПТНЗ можуть бути не лише освітніми установами. Я б позиціонувала їх, як «передбанник» до дорослого життя, у якому дитина вже не під контролем/гіперопікою батьків, але ще під наглядом дорослих. Тим більше, що і у сенсі побутового комфорту профтех дає фори багатьом ВИШам. Сучасні майстерні виробничого навчання, доглянуті гуртожитки, смачне харчування. А якщо у закладу є навчальне господарство – ще й екологічно чисті продукти власного виробництва.

І це ще не все. Випускнику ПТНЗ зовсім необов’язково працювати вісім годин в цеху чи на кухні того… як його… загалхарчу. В наш час робітнича професія – гарний фундамент для того, щоб стати самозайнятим підприємцем чи навіть власником бізнесу. Практичне знання технології – величезна перевага. Згадую свого сантехніка. Це вам не вже зранку мекнутий афоня з радянського ЖЕКу. Це сантехнік-аристократ, практично середній клас. Одною рукою крутить кран, другою критикує філософа Хабермаса. Або подивіться на Клопотенка чи ужгородського славетного кондитера Штефаньо.

Нещодавно знайома, яка давно мешкає в Норвегії, розповідала про сусіда-фермера, який займається виробництвом сирів. Він не просто започаткував бізнес і досконало опанував технологію сироваріння. А й захистив дисертацію на тему ферментування сирів в одному з норвезьких університетів.

Тому, шановні батьки, варто відкинути упередження. Робітнича професія – це круто. Ще раз наголошую: її опанування не відміняє ані вищої освіти ані навіть наукової роботи. Більше того – навчання в профтеху дозволяє значно скоротити час на ефективну соціалізацію, професійне становлення і входження дитини до дорослого світу.

Я не ідеалізую, звісно, і у профтеху є проблеми. Але вони не настільки кричущі, як це собі уявляють. Сходить на День відкритих дверей до ПТНЗ свого міста і ви побачите дуже багато несподіваних для себе речей.  

Новий Сінгапур чи відстала аграрна резервація?

Особисто я мрію про ті прекрасні часи, коли заклади ПТО будуть працювати не лише з підлітками, а і з дорослими. І, судячи з усього, ці часи настануть досить швидко. Очевидно, що після війни Україна потребуватиме величезної армії персоналу як для відновлення інфраструктури, так і для перезапуску економіки. Щось мені підказує, що старі радянські підприємства ніхто не буде відтворювати. І розглядати їх, як основу економіки – також. А нові потребуватимуть кадрів, навчених роботі по сучасних технологіях і стандартах. Причому навчених швидко і якісно. Себто якійсь ланці освіти доведеться взяти на себе цю функцію. І збирати, наче конструктор, короткі ефективні курси з підготовки і перекваліфікації дорослого населення для оновленого ринку праці. Насамперед – у регіонах, де багато зруйнованих і постраждалих підприємств і, внаслідок цього, надлишок безробітних. Те саме стосується тимчасово переміщених осіб, які можуть як повернутися додому, так і залишитися в інших українських регіонах.

І, звісно, ветерани війни. Які потребуватимуть не просто перекваліфікації і працевлаштування, а повторної соціалізації. Надскладна задача, враховуючи, що Україна давно не стикалася з психологічними наслідками війни. До того ж, суспільство за ці роки також змінилося до невпізнаваності. Лангольєри з’їли минуле, а майбутнє ще не визначене. Сподіваюся, в Україні з’являться інтелектуальні групи, які промислять перехід від сировинної постколоніальної моделі до моделі, яка матиме вагу у світі.

Як казав Лі Кван Ю: «у новому світі ми повинні знайти нішу для себе, маленькі кути, де, попри наш невеликий розмір, ми можемо виступити в ролі, яка буде корисною для всього світу».

Я не закликаю до авторитарної моделі – боронь Боже – але логіка вірна. До речі, автор сінгапурського дива величезну увагу приділяв освіті, справедливо вважаючи її одним з драйверів подальшого розвитку країни.

Звісно, ми б хотіли бачити Україну високотехнологічною державою. Але очевидно, що власних технологічних напрацювань в нас не так багато. Тому ми приречені на трансфер технологій з розвинених країн, якщо плануємо вийти на вищий розвитковий трек. І навіть якщо нам готові будуть ці технології дати, у самій Україні повинні з’явитися спільноти фахівців, які можуть їх взяти. Інновації «приклеюються» на освічений прошарок і лише згодом запускається внутрішній процес трансформацій. Як це було у Сінгапурі?

Професор Масачусетського технологічного інституту По Кам Вонг виділив чотири етапи інноваційного становлення Сінгапуру:

Перший етап – (1960-1970 ті роки) фаза індустріального поштовху, яка характеризувалася високою залежністю від трансферу технологій мультинаціональними компаніями і розвитком трудоємної промисловості. У цей період вся країна навчалася і перекваліфіковувалася.

Другий етап – (1970-1980 ті роки) фаза підсилення місцевого технологічного потенціалу. Швидке промислове зростання. Транснаціональні корпорації надають нові і оновлені операції.

Третій етап – (1980-1990 ті роки) фаза експансії прикладних наукових досліджень, що характеризувалася швидким розширенням прикладних наукових досліджень транснаціональних корпорацій та створенням нових державних науково-дослідних інститутів.

Четвертий етап – (з кінця 1990-х років) фаза переходу на високотехнологічне виробництво і в основному на наукові дослідження. Фаза характеризувалася акцентом на місцеві можливості технологічних інновацій, створення місцевих високотехнологічних підприємств і розвиток базованих на науці індустрій.

Як бачите, перехід до вищої ліги – процес тривалий, проте альтернативою йому буде лише скочування України у звичне їй амплуа сировинної економіки з короткими ланцюгами доданої вартості. А точніше – є ризик перетворення країни на аграрну резервацію на тлі відмови від розвитку в принципі. Зрозуміло, що ми не будемо наслідувати сингапурську індустріальну навздогінну модернізацію на новому технологічному витку. Проте етапи, навіть якщо вони займуть коротші проміжки часу, виглядатимуть подібно.

Саме тепер, коли ми стоїмо перед доленосною розвилкою, нас має цікавити перший безпомилковий крок. Думаю, це буде трансфер технологій і швидке навчання і перекваліфікація дорослих для ефективної роботи з ними. На базі, як ви вже здогадуєтеся, профтеху. Вища освіта і наука підтягнуться згодом.

З огляду на сказане вище я ще більше впевнююсь у своєму профтех-патріотизмі. Не лише через поточні переваги профтеху. А й перспективи, які розвиток цієї освітньої сфери може забезпечити повоєнній Україні.

Усе буде профтех. 

Катерина Гладкевич, візіонерка Newssky (Фонд Вільяма Д. Донована за міжнародний мир)