Чернівці – місто ручної роботи (до Дня міста)

 «Погляд у минуле має запалювати світло у майбутньому».

Так говорив вуйко Дезьо

Оля пішла на базар, але, коли вийшла на ганок біля під’їзду, почав накрапати дощ. Я стояв біля відчиненого вікна, щоб їй помахати рукою. Та, коли вона підійшла під вікно, сказав, щоб зачекала – кину свою парасолю і хай шукає целофанову торбу ловити її.

Так все і сталося, але не так як гадалося: парасоля пролетіла повз торбу і вдарилася об асфальт, її пластмасова ручка розкололася, і Олі довелося повертатися до хати.

Цю парасолю ми купили нещодавно, бо мені набридло мідними дротиками зв’язувати спиці у тих, що були у нас в господарстві. Роздивившись травму ручки, я зрозумів, що аматорськими зусиллями тут не обійдеться і потрібно шукати майстра. Оля ж ніяково виправдовувалася тим, що не знати з якого страху закрила очі, коли я кидав парасолю, тому й тримала торбу нездало.

Я запитав у друзів на ФБ, чи ще залишилися в нашому місті відповідні майстерні. На моє здивування, мені відразу вказали адресу на вулиці Руській.

Наступного дня я попрямував у «старий фонд». Двічі блуднувши, я, нарешті, зайшов у арку і потрапив у фантастичний чернівецький дворик. Озирнувшись навкруги, серед різних дверей я визначив ті, які не мали стосунку до помешкання, а мали ознаки виробничої діяльності, були не побутовими. Розрахував я все вірно, але на дверях у якусь комірчину висів замочок. Вирішив з’ясувати ситуацію у сусідньому приміщенні. Ним виявилася Художня школа.

Вчитель вийшов з темряви, коли я запитав, чи є тут бува хто. Як будь-яка творча людина, яку відірвали від мистецького процесу, він подивився на мене, як на докучливу обставину, але з приязню. Зрозумівши мої проблеми, він мовчки вивів мене з дверей у двір і показав на оголошення, що було написане на листочку і висіло біля одвірку на стіні. Там вказувався номер телефону майстра парасоль. Художник додав: «Телефонуйте. Він живе поруч». Я так і зробив, перепитавши, як звуть майстра.

Пан Валерій не міг підійти, але запропонував залишити парасолю та зателефонувати наступного дня. Коли я спробував уточнити, де залишити парасолю, Валерій трохи здивовано сказав: «Так, там же, в художній майстерні». Його слова не зачепили мене, а зворушили. Давно забутий простір взаємин сусідської довіри огорнув мене.

Наступного дня, після телефонної розмови, коли Валерій обрадував мене звісткою, що з парасолею все вже в порядку, я прийшов у знайомий двір. Усе повторилося, але після мого дзвінка Валерій попросив недовго зачекати. У дворі був столик і лавки. Я всівся і почав уважніше вивчати оточуючу натуру. І тут мене накрило відчуттям лоскочучого щему. Якісь давні архаїчні стани огорнули мене. У подібних ситуаціях, я часто уявляю собі давні часи навколо турецької площі, як ми її тоді називали. Я навіть встиг собі намалювати сюжет, який завжди згадую і доповнюю деталями. Якщо б в ті часи ти вийшов рано-вранці на площу, то міг би весь день змістовно провести не полишаючи її околиць. Хочеш поголитися і постригтися – будь ласка; маєш бажання після цього помитися – ось до твоїх послуг лазня; потрібно купити продукти – тоді тобі на базар; раптом зголоднів – це не питання; потрібно зарізати щойно куплену курку – аж ось і птахорізка; так само і з рибою – випатрають і почистять. Якщо маєш більш ґрунтовні плани – усе поруч: шевці підберуть, полагодять і запропонують взуття на будь-який смак, кравці одягнуть тебе «з голочки», муляри, штукатури, сантехніки, хоча тоді вони так не називалися, допоможуть вирішити усі побутові проблеми. Для часів дозвілля гостинно відчинені двері «Шепетівки» і «Желєзкі». Якщо раптом захворів – лікарня за рогом.

А вечір! Шарудіння, дзижчання, палахкотіння примусів і керогазів доповнювалося запахами різноманітних страв, які оживляли смаками ці механічні звуки. Ці запахи створювали цілу колотнечу, намагаючись першим дістатися до спостерігача цього щоденного, буденного, але величного дійства.

Коли я згадую цей благословенний куточок Чернівців, що втулився під мостом на площі кількох футбольних полів, то відчуваю дотик якогось неймовірного затишку. Він був абсолютно самодостатнім і повним. Сюди непомітним чином діставалися товари, які потім перетворювалися на найнеобхідніші послуги. А трималося все укупі якоюсь особливою спорідненістю його мешканців, що ґрунтувалася на унікальному почутті взаємоповаги і довіри.

Мої мандри в минуле зупинив Валерій, який приніс парасолю. На держаку була нова ручка і все працювало. Тоді я дістав свої ще дві старі парасолі, які ремонтував самотужки, але вже заморився виявляти свою аматорську безпорадність. Валерій роздивився обидві і сказав, що одну з них полагодить неодмінно, а з другою ручкою йому потрібно буде переглянути свої запаси запчастин, бо парасоля вже досить стара. Коли я розрахувався з майстром і без жодних проблем заплатив наперед, то в якомусь піднесеному, давно забутому стані пішов додому, вперше за довгі роки, з приємністю очікуючи наступного дня на нову зустріч з «надавачем послуг».

Я йшов додому вулицями «старого фонду» і прислухався до себе, так бентежило мене почуття, що охопило мене. І, аж раптом, усе зрозумів. Це – ворожба ексклюзивної ручної роботи, зробленої виключно для тебе. Такими й були Чернівці – місто ручної роботи для кожного її мешканця і гостя.

Я йшов вулицею Українською і зовсім інакше роздивлявся її унікальні будинки. Навіть не пригадаю, скільки разів промовляв: «Ручна робота».

Я йшов вулицями «старого фонду» і милувався фасадами, але їх вади повертали мене до давніх думок. Ми жили колись у «старому фонді», і я з власного досвіду знаю, як в часи загальнодержавної власності розкішні квартири, особняки, вілли перетворилися на комунальні приміщення. Як в них добудовувалися кухні, ванни, туалети, а помешкання втрачали дбайливого господаря-власника. Те, що колись ремонтувалося протягом дня, тепер протікало, замокало, пліснявіло тижнями. Замість майстрів «ручної роботи» приходили байдужі бригади робітників, які були відчужені і від об’єкту своїх зусиль, і від професії, і від відповідальності. Можливо, самоповага у них була, але культивувалася вона на зовсім інших теренах.

Я пригадав слова Валерія, що парасоля стара. Та я і сам старий. Я пам’ятаю ще ті часи, коли між автовокзалом і Рогаткою був базарчик. Там були накриті дашками прилавки, і чого там тільки не було. Це було торжество Коровії і Молодії та навколишніх сіл.

Я пам’ятаю, як молочниці носило квартирами набіл: молоко, сметану, сир, бринзу, дзер тощо. Дивакуватого вигляду чоловік з’являвся, часом, в коридорах наших під’їздів, і тоді лунало за дверима: «Міші, кріси». У мене й досі таке враження, що інших слів цей чоловік не знав, та й і їх він вимовляв, як одне слово. А майстер із педальним станочком! Він у дворах з’являвся регулярно, і тоді було чути аж до четвертого поверху нашого будинку на Чагорській: «Точіть ножи-ножніци». Я виразно пригадую це, і мені здається, що цю фразу він співав.

Ці несподівані спогади сколихнули мене, я зупинився і інтуїтивне відкриття заскочило мене: «Та це ж усе – ручна робота».

Чернівці – це місто ручної роботи вже беззаперечно і ствердно усвідомив я, і мені здалося, що вимовив це вголос.

Та, за якусь мить мені стало гірко. Я зрозумів, що весь цей час думав про минуле.

А що ж є Чернівці нині?

І сумна метафора спала мені на думку: це те ж саме, що порівняти похід у будочку до дяді Борі, щоб відремонтувати черевики, з походом у Будинок побуту. Ніби, і там, і там ти досягнеш результату, але є таке, колись вживане в Чернівцях у побутовому, а не гастрономічному значенні, слово «цимес» . Він кудись подівся.

«Та й не лише в Чернівцях, а скрізь», – заспокоюю я себе і вмить пригадую іншу ситуацію. У мене перестала працювати пральна машина. Прийшов майстер, якого я знайшов через знайомих. До речі, фахівець «ручної роботи», як показали подальші події. Але, відразу після огляду і тестування, він сказав, що несправність в управляючому блоці і потрібно його замінити. Коли я почув ціну нового блоку, то відразу почав пригадувати, а скільки ж коштувала сама машинка. Майстра я попросив почекати, а сам звернувся до знайомого електронника. Він вислухав мене і коротко сказав: «Ніхто не буде займатися твоїм керуючим блоком. Вже ніхто не займається компонентною зборкою». І, щоб перервати паузу з моїм коментарем, він додав: «Ні, звичайно є ще кілька людей, які могли б розібратися. Але, «пральні машини» їм не цікаві. Це – фанати складних завдань і процесів».

Тож, ми всі живемо в часи, коли «компонентна зборка» вже занепадає: легше купити нове, ніж лагодити старе. Так, власне, і сталося у випадку з моєю пральною машиною. Таке життя.

Як воно буде далі я не знаю і не думаю, що хтось знає напевно. Проте, я знаю, що завтра знову піду по відремонтовані парасолі, зустрінуся з Чернівцями ручної роботи і дякуватиму долі, що знову подарувала мені цю мить, мить колишньої, лише зараз усвідомленої благодаті. Я виразно відчув, як виявляє себе спорідненість часів – через вдячність тому, що було з тобою.

Чернівці – це місто ручної роботи. Якими ж вони стануть? Такі питання потрібно собі задавати, але й потрібно розуміти, що вони не мають змісту, коли стоять окремо. Майбутнього і минулого немає. Є дійсне. І воно стає найзмістовнішим, коли ти і минуле, і майбутнє тримаєш у спорідненій сув’язі спогадів, планів і мрій. Тоді-то й повертається у Чернівці «цимес» ручної роботи – смак самого життя.

Ввечері я в захваті розповідаю Олі про свій похід до майстерні по ремонту парасоль і всі обставини пов’язані з ним. Та, якоїсь миті відчуваю, що зовсім інша настанова починає точити мій настрій: «Є двері, які не можна відчиняти».

Валентин Ткач, Чернівці