Свято Нью-Йорка

24.09.2015 0 By Chilli.Pepper

ЧернецкийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Харків – Житомир), доктор соціологічних наук, кандидат економічних наук, автор книг «Світова економіка» (російською; Москва, 1-ше вид. – 2007, 2-ге вид. – 2009), «Україна. Історія, природа, мистецтво» (Харків, 2009), «Все про Нью-Йорк» (російською; Харків, 1-ше електронне вид. – 2010, 2-ге вид. – 2013) та ін. і більш ніж 300 статей з питань соціології, економіки, державного, регіонального і місцевого управління, українознавства, європейських і американських досліджень тощо – спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

(Журнальний варіант 2015 року)

Всі фотоілюстрації взяті з Вікіпедії та мають статус «суспільного надбання».

Так виглядали Верхня Нью-Йоркська бухта і прилегла частина Нью-Йорка на межі першого та другого десятиріч ХХІ століття (на передньому плані – місто Джерсі-Сіті, що розташоване в сусідньому штаті Нью-Джерсі).

На моє глибоке переконання, наразі для України немає розумної альтернативи якнайшвидшому розгортанню не просто Європейської, а Євроатлантичної інтеграції. Ключову роль на цьому шляху відіграватиме налагодження інтенсивної співпраці з незаперечним лідером світової демократії – США. Ось і моя рідна Харківщина створює власне представництво в столиці цієї країни Вашинґтоні. Але ж головними «дверима» до США з боку Європи був, є та залишатиметься великий Нью-Йорк, розташований на крайньому півдні однойменного штату.

Як відомо, добрий початок – половина справи. Тому важливо не лише не зіпсувати настрій, в’їхавши до США через Нью-Йорк, а навпаки – завдяки перебуванню в цьому місті одержати «заряд бадьорості», сформувати оптимістичне бачення перспектив співробітництва. Відповідно, головну мету цієї книжки, новий журнальний варіант якої пропонується, вбачаю в тому, щоб надати значний обсяг корисної, різнобічної, якісної інформації, котра вся відкоригована за другим (2010 року) виданням англомовної наукової «Енциклопедії міста Нью-Йорка».

Водночас долатиму певні стереотипи, починаючи вже з назви, у якій шановні читачі одразу помітили ремінісценцію з Ернеста Гемінґвея. У заголовку його популярної автобіографічної книжки інше велике місто світу – Париж – названо «святом, що завжди [залишається] з тобою». Нью-Йорк, навпаки, часто характеризують як не дуже святковий і гостинний. Тим, хто каже подібне після перебування в цьому місті, переконаний, просто не пощастило як слід підготуватися до відвідання. А тим, хто дає такі оцінки з чужих слів, не треба приймати останні на віру. Ліпше почитайте мою книжку, і Ваш настрій неодмінно покращиться. Запевняю: тих, хто сприйме Нью-Йорк відкритою, щирою, доброзичливою душею, надалі протягом життя супроводжуватиме яскраве свято цього міста.

Одразу надам шановним читачам перші відомості про Нью-Йорк. Місто складається з п’яти районів (boroughs), які перелічу в алфавітній послідовності за українською абеткою: Бронкс (the Bronx; зверну увагу на те, що англійською назва цього району вживається з визначеним артиклем), Бруклин (Brooklyn), Квінз (Queens), Мангаттан (Manhattan), Статен-Айленд (Staten Island). Правильність мого варіанту передачі двох останніх назв підтверджують відповідні статті з такого авторитетного джерела, як “The American Heritage dictionary of the English language”. Користуючись нагодою, саме тут одразу й підкреслю, що взагалі-то сьогодні кожен із районів Нью-Йорка має досить великі розміри. Скажімо, за чисельністю населення Квінз переважає такі міста США, як Філадельфія й Фінікс, Бруклин у кілька разів більший від Бостона й Сан-Франциско, Бронкс значно переважає Детройт, а Статен-Айленд більший від Сент-Луїса. Та й площу кожен із районів Нью-Йорка займає немаленьку…

І все ж майбутнім відвідувачам не треба впадати у відчай. Адже Нью-Йорк, повторю, – місто вельми гостинне. А я, своєю чергою, намагатимуся надати читачеві необхідну й достатню допомогу. І почну зі схеми міста (будь ласка, див. нижче).

Райони Нью-Йорка: 1 – Мангаттан; 2 – Бруклин; 3 – Квінз (у ньому знаходяться обидва аеропорти, розташовані в межах міста); 4 – Бронкс; 5 – Статен-Айленд.

Дорогі читачі! Обов’язково за першої ж нагоди відвідайте Нью-Йорк. І одним яскравим святом стане більше у Вашому житті, у Вашій пам’яті, врешті-решт у Вашій душі. А це дуже важливо для людини – мати за душею якомога більший запас подібних спогадів-свят про місця, куди хочеться повертатися знов і знов.

 

Нарис 1

ВОДНІ ШЛЯХИ ТА НАДВОДНІ МОСТИ НЬЮ-ЙОРКА

Наша з Вами, шановні читачі, уявна ознайомча подорож здійснюватиметься не лише територією у вузькому розумінні, але й акваторією: адже Нью-Йорк – не просто приморське, а, так би мовити, морське чи, точніше, океанічне місто. Чотири з п’яти його районів розташовані головним чином на островах побіля Атлантичного узбережжя Північноамериканського материка: Мангаттан і Статен-Айленд – на однойменних, Квінз і Бруклин – на крайньому заході відносно великого острова Лонґ-Айленд (Long Island). Лише район Бронкс – переважно континентальний. Тому спочатку будемо просуватися давнім шляхом європейських мореплавців.

 

Головні бухти Нью-Йоркської затоки

Крізь своєрідні ворота, утворювані континентальним мисом Сенді-Гук (штат Нью-Джерсі) та острівним мисом Рокавей (Rockaway Point; нью-йоркський район Квінз), заходимо до Нью-Йоркської затоки (New York Harbor) Атлантичного океану. Її загальна площа становить 3108 км², з яких, до речі, близько чверті припадає на суходоли.

Спочатку потрапляємо до такої частини Нью-Йоркської затоки, як Нижня Нью-Йоркська бухта (Lower New York Bay). Ліворуч, у східному напрямку, знаходиться бухта Раритан (Raritan Bay), що отримала свою назву від найменування індіанського племені, яке проживало в цих місцях на острові Статен-Айленд до європейської колонізації краю. Ми ж пливемо на північний захід. Праворуч залишається прохід до бухти Джамайка (Jamaica Bay) та прибережна місцевість Коні-Айленд (Coney Island; район Бруклин) острова Лонґ-Айленд, ліворуч – острів (і однойменний район міста) Статен-Айленд.

Панорама мосту Верразано–Нерроуз.

Далі наше судно проходить протокою Нерроуз (Narrows), що відділяє Статен-Айленд від Бруклина. А з’єднує ці райони та відповідні острови перша з видатних пам’яток міста Нью-Йорка, котру побачимо зблизька, – міст Верразано–Нерроуз (Verrazano–Narrows Bridge). Цю грандіозну й вельми ефектну підвісну конструкцію, на момент завершення – найбільший з висячих мостів світу, відкрито 1964 року. Проект було реалізовано за ініціативою видатного діяча місцевого самоврядування Нью-Йорка Роберта Мозеса. Цей міст став 66-м у місті з числа споруджених над судноплавними водними шляхами та останнім із восьми, що спроектовані швейцарським інженером Отмаром Амманом. Його опорні башти – 190 метрів заввишки, автомобільні шляхи – дворівневі. Наприкінці минулого десятиліття міст Верразано–Нерроуз щодня перетинало близько 200 тис. транспортних засобів, середньодобова виручка від його експлуатації перевищувала 1 млн. дол. США. Загалом у Нью-Йорку сьогодні є більш ніж 2 тис. мостів, з яких лише 76 надводних. Ми й у подальшому розповідатимемо про найцікавіші та найкрасивіші з подібних споруд, а поки що зупинимося на походженні найменування мосту Верразано–Нерроуз.

Читачі вже напевно звернули увагу на те, що поряд із назвою протоки, над якою міст перекинутий, його найменування містить ще один елемент. Він являє собою згадку про того, хто 1524 року першим із європейців відвідав цю (майбутню Нью-Йоркську) затоку, – італійського мореплавця Джованні да Верраццано. Як бачимо, ім’я останнього в сучасній назві американізовано. Але звернення, наприклад, до відповідної статті з «Енциклопедії міста Нью-Йорка» переконує, що в історичному контексті його прізвище має, радше, звучати так, як у цьому абзаці.

Перебуваючи на французькій службі, Джованні да Верраццано очолив експедицію до північно-східного узбережжя Північної Америки. Він, зокрема, пройшов повз острови Статен-Айленд і Лонґ-Айленд, кинувши якір у протоці Нерроуз, саме там, де тепер височіє міст його імені. (Між іншим, розповідають, що гостей одразу приязно привітала, підпливши на кількох каное, делегація представників корінного населення – індіанців ленапе, яких пізніше європейці назвали делаварами. Якби ж то рідні діти Нового Світу могли передбачити свою подальшу долю… Вже на початку XVIII століття вони всі були витіснені загарбниками з теренів, які займає нинішнє місто Нью-Йорк.) Відзначу цікавий факт: візит Джованні да Верраццано відбувся рівно за століття до заснування Нью-Йорка! Уже в наступному, 1525 році Нью-Йоркську затоку відвідав португальський мореплавець на іспанській службі Естебан Ґомес, що цікаво – африканський тубілець за походженням. Після цього заокеанські візитери взяли паузу, яка розтягнулась майже на вісім із половиною десятків років.

Вигляд північної частини Верхньої Нью-Йоркської бухти в травні 2001 року.

Опановувати ж регіон у XVII столітті почали не італійці, французи, португальці чи іспанці, а представники новонародженої великої держави – голландці. На службі саме в нідерландської Ост-Індської компанії перебував уславлений англійський мореплавець Генрі Гудзон, корабель якого в пошуках Північно-Західного Проходу (морського шляху з Атлантичного океану до Тихого) у 1609 році завітав до Нью-Йоркської затоки. Він поклав початок індіансько-голландській торгівлі в регіоні, на острові, якому дав  нинішню назву Статен-Айленд (гол. Staten Eylandt) на честь Генеральних штатів – верховного органу влади Республіки Сполучених провінцій.

Продовжимо наше «плавання» маршрутом капітана Гудзона. З протоки Нерроуз потрапляємо до Верхньої Нью-Йоркської бухти (Upper New York Bay). У ній 2 вересня 1609 року кинув якір корабель Гудзона, після чого учасники експедиції обстежували бухту протягом десяти днів. Вона має такі розміри: від Статен-Айленда на півдні до острова Мангаттан на півночі – щонайменше 8 кілометрів і від сусіднього штату Нью-Джерсі на заході до Бруклина на сході – 6,5 кілометра. З бухти відкривається вражаюча панорама Нижнього Мангаттана. У ній знаходяться всесвітньо відомі острови – а точніше, острівці – Ліберті-Айленд (Liberty Island), на якому височіє Статуя Свободи, Елліс-Айленд (Ellis Island) із мальовничою будівлею колишнього імміграційного центру (про ці два окремо розповім у наступному нарисі) та Ґовернорз-Айленд (Governors Island) із багатьма історичними пам’ятками.

 

«Великі ріки» великого міста

Ріка Гудзон, за якою – південна частина острова Мангаттан (майже крайній ліворуч – сьогодні другий за висотою в місті будинок «Емпайр стейт білдінґ»).

З Верхньої Нью-Йоркської бухти ліворуч від Мангаттана бачимо гирло уславленої ріки Гудзон (Hudson River), відтинок якої в межах Нью-Йорка називають також Північною рікою (North River). У цій частині Гудзон дуже широкий: у місці впадіння його ширина сягає 1340 метрів! Він є судноплавним для морських кораблів протягом майже 250 кілометрів на північ, до міста Трой (штат Нью-Йорк), і солоним протягом майже 100 кілометрів від гирла, до міста Ньюбурґ (штат Нью-Йорк). Також Гудзон відрізняється рідкісною мальовничістю: краса його вод і долини надихала видатного сина Нью-Йорка письменника Вашингтона Ірвінґа й живописців-пейзажистів так званої гудзонської школи середини XIX століття. Саме Північна ріка утворює західний кордон нью-йоркських районів Мангаттан і Бронкс із теренами штату Нью-Джерсі.

Через широчину ріки Гудзон транспортні шляхи спочатку будували не над, а під нею: йдеться про два залізничні та два автомобільні тунелі. Нарешті, у 1931 році було завершено спорудження мосту Джорджа Вашинґтона (George Washington Bridge), що з’єднав крайній північний захід острова Мангаттан із районом Форт-Лі (штат Нью-Джерсі).

Міст Джорджа Вашингтона: вигляд із верхівки башти в напрямку Мангаттана.

Цей прегарний двоярусний сталевий міст, на момент закінчення будівництва – найдовший серед висячих мостів світу, спроектував творець описаного раніше (але спорудженого, як пам’ятаємо, набагато пізніше) мосту Верразано–Нерроуз швейцарець Отмар Амман. Він і досі залишається єдиним у місті Нью-Йорку мостом через Гудзон. На його спорудження було витрачено 141 тис. тонн сталі, головний прогін сягає 1068 метрів. Збудований спочатку верхній ярус підвішено над поверхнею ріки за допомогою чотирьох сталевих канатів, кожен діаметром 1,2 метра, що натягнуті крізь верхівки двох башт. Нижній ярус, також спроектований Амманом, було додано в 1962 році, щоб задовольнити зростаючі потреби автомобільного руху через Гудзон. Наприкінці минулого десятиліття міст щорічно перетинали істотно більше 50 млн. транспортних засобів, він, подібно до мосту Верразано–Нерроуз, належить до числа найбільш завантажених автомобільних мостів планети. І, як раніше, має всі підстави вважатися найпрекраснішим у світі, згідно з оцінкою видатного творця та теоретика сучасної архітектури Ле Корбюзьє.

Відтинок протоки Гарлем-Рівер.

Зовсім трохи на північ – і закінчується острів Мангаттан. Далі ріка Гудзон омиває береги континентального району Бронкс. На більш ніж дві сотні кілометрів, аж до місця, де нині розташована столиця штату Нью-Йорк місто Олбані, Гудзоном піднімався мореплавець, чиє ім’я ріка сьогодні носить. А ми звертаємо праворуч, до також судноплавної протоки Гарлем-Рівер (Harlem River). Нею першим із європейців пройшов уславлений голландський капітан Адріан Блок, який відвідав регіон через кілька років після Гудзона. Вона відділяє острів Мангаттан від материкової частини Нью-Йорка. Спочатку в напрямку із заходу на схід зараз іде рукотворний судноплавний канал Гарлем-Рівер (Harlem River Ship Canal). Його будівництво розтягнулося більш ніж на століття й остаточно завершилося в 1938 році; з тих пір Гарлем-Рівер має нинішню конфігурацію. Природна частина протоки вигнулася довгою лукою в напрямку з півночі на схід. Загальна протяжність Гарлем-Рівер – близько 13 кілометрів.

Високий міст.

Над каналом і власне протокою Гарлем-Рівер перекинуті десять мостів. Серед них – і Високий міст (High Bridge), найстаріший із великих мостів Нью-Йорка, що збереглися. Проте вигляд цієї споруди змінився докорінно. Будівництво моста тривало з 1837 по 1848 рік. По ньому проходили труби системи акведука «Кротон», що постачала питну воду з материка на Мангаттан. Спроектував, зокрема, Високий міст інженерний колектив згаданої системи, який очолював видатний американський фахівець Джон Блумфілд Джервіс. Первинну споруду було виконано в неороманському стилі, її вигляд робили неповторним масивні кам’яні арки. Але зі збільшенням розміру кораблів такий міст почав заважати судноплавству. Тому в 1920-х роках колишній прогін було замінено суцільною сталевою смугою, а  кам’яні арки надводної частини – однією сталевою аркою. З 1970 року міст було зачинено. Однак у 2007 році особисто мер Нью-Йорка Майкл Блумберґ оголосив, що його буде реставровано та знову відкрито для пішоходів і транспорту. Наразі реалізація проекту триває.

Гарлем-Рівер виводить нас до протоки Іст-Рівер (East River) у тому місці, де розташовані острови Рендаллз-Айленд (Randalls Island) і Вордз-Айленд (Wards Island). Сьогодні вони фактично являють собою єдиний острів, оскільки смужку води, що відділяла їх один від одного, свого часу було засипано. Відтинок Іст-Рівер, що знаходиться ліворуч, відокремлює континентальний Бронкс від теренів Квінза на острові Лонґ-Айленд. Тут розташовані острови Саутбразер-Айленд (South Brother Island), Нортбразер-Айленд (North Brother Island) і Райкерз-Айленд (Rikers Island).

Поблизу острова Сіті-Айленд у протоці Лонґ-Айленд.

Якщо попливемо протокою Іст-Рівер від острова Рендаллз-Айленд у цьому – східному – напрямку, то невдовзі потрапимо до значно ширшої протоки Лонґ-Айленд (Long Island Sound). Вона омиває східні терени Бронкса та північно-східні терени Квінза. У північній частині в Лонґ-Айлендське узбережжя Бронкса врізані бухти Істчестер (Eastchester Bay) і Пелгам (Pelham Bay), неподалік його розташовані острови Сіті-Айленд (City Island), Гай-Айленд (High Island) і Гарт-Айленд (Hart Island). До речі, першим європейцем, що проплив протокою Іст-Рівер, був уже згадуваний голландець Адріан Блок, який остаточно довів, що Мангаттан є островом. Після цього відважний капітан пройшов протокою Лонґ-Айленд, дослідивши її та встановивши, що суходіл Лонґ-Айленду також являє собою острів, а не півострів, як до того вважали.

Але повернемося до протоки Іст-Рівер. Її відтинок, що знаходиться на південь від островів Рендаллз-Айленд і Вордз-Айленд, відокремлює, з одного боку, Мангаттан, з іншого – Квінз і Бруклин. Тут розташовані острови Мілл-Рок (Mill Rock), Рузвельт-Айленд (Roosevelt Island) і Ю-Тант-Айленд (U Thant Island). Проминаємо один за одним три величні мости, що були споруджені в період швидкого розвитку мостобудування – протягом першого десятиріччя минулого століття: Квінзборо (Queensboro Bridge; у 1909 році), Вільямзбурзький (Williamsburg Bridge; у 1903 році) і Мангаттанський (Manhattan Bridge; у 1909 році). Принагідно зазначимо, що загалом через Іст-Рівер перекинуті десять мостів, а під нею прориті тринадцять тунелів.

Острівець Ю-Тант-Айленд у протоці Іст-Рівер (на задньому плані – Вільямзбурзький міст).

Нарешті, перед нами – легендарний Бруклинський міст (Brooklyn Bridge). Концепцію його побудови сформулював у 1867 році видатний американський інженер, винахідник дротяного канату Джон Оґастус Роблінґ. Але на шляху її втілення в життя виникло багато перешкод. Реалізацію проекту взагалі було поставлено під загрозу, коли його ініціатор трагічно загинув у червні 1869 року. Одначе справу керівництва та розв’язання цілого ряду вельми складних інженерних завдань, які за життя батька залишалися невирішеними, блискуче взяв на себе його син Вашинґтон Роблінґ. А доля продовжувала чинити жорстокий спротив: улітку 1872 року, після того як узяв особисту участь у здійсненні підводних робіт, новий керівник захворів і виявився на все життя прикутим до інвалідного візка. Після цього Вашинґтон Роблінґ продовжував керувати будівництвом, спостерігаючи за ним у телескоп із вікон своєї кімнати. Це стало можливим завдяки самовідданості та рідкісній енергійності його дружини, Емілі Воррен Роблінґ, яка передавала вказівки та інструкції робітникам і менеджерам.

Панорама Бруклинського мосту (позаду – Мангаттанський міст).

Тож не буде перебільшенням сказати, що цей видатний міст є витвором усієї родини Роблінґ. Даний факт відображено в тексті на меморіальній дошці, яку було водружено вже в 1951 році, коли давно пішли з життя всі згадані особистості, посередині мосту Бруклинським інженерним клубом на кошти, зібрані за «публічною підпискою». Але на врочисте відкриття споруди, що відбулося в 1883 році, з дріб’язкових причин не були запрошені ні Вашинґтон, ні Емілі Воррен Роблінґ… Утім, пам’ятник славній родині, американському інженерному генію та професійній майстерності будівельників – Бруклинський міст – із того часу височіє над Іст-Рівер. Його прогін між баштами, що сягає 486 метрів, на момент спорудження – найдовший у світі, давно вже перестав таким бути. Проте могуття сталевої висячої споруди, яку одразу почали називати «восьмим дивом світу», оспіваної американськими поетами Волтом Вітменом та Гартом Крейном і росіянином Володимиром Маяковським, продовжує вражати. Не випадково Бруклинський міст і на початку XXI століття залишається однією з найзнаменитіших і найбільш відвідуваних пам’яток Нью-Йорка.

Хай кажуть, що життя – буденна річ,
згасають швидко душ високих свічі…
Та цей ось Міст, великий Бруклин-Брідж,
світ душ несе в собі – святий і вічний.

Ліберті-Айленд і Статуя Свободи

«Пропливши» Гудзоном, Гарлем-Рівер та Іст-Рівер довкола острова Мангаттан, тепер повертаємося до Верхньої Нью-Йоркської бухти для того, щоб побачити передусім два видатні об’єкти, які в цій бухті розташовані: уславлену Статую Свободи та острів-музей Елліс-Айленд. Щоправда, у 1965 році президент США Ліндон Джонсон адміністративно об’єднав їх під назвою Національна пам’ятка «Статуя Свободи» (Statue of Liberty National Monument). Одначе її складові частини мають істотну специфіку, тому надалі охарактеризую обидві окремо. З інформацією стосовно того, як цих островів дістатися, який графік роботи об’єктів, як забронювати чи придбати квитки для їх відвідання, й інших моментів, що цікавлять мандрівників, читачі, які володіють англійською, можуть ознайомитися (і раджу це обов’язково зробити) на офіційній Веб-сторінці Національної пам’ятки «Статуя Свободи»: http://www.nps.gov/stli/index.htm.

Острів Ліберті-Айленд.

Ідею створення пам’ятника, який би прославляв свободу і дружбу між США та Францією, вперше запропонував у 1875 році (коли відзначалося століття з моменту прийняття Декларації незалежності) французький державний діяч Едуар де Лябулайє. Вже до початку 1880-х років цей дарунок французького народу був готовий до перевезення за океан: власне Статую висотою близько 46 метрів виготовив французький скульптор Фредерик-Оґюст Бартольді. Саме він обрав острівець у Верхній Нью-Йоркській бухті, що тоді мав назву Бедлоуз-Айленд, місцем для розташування монументу. Своєю чергою, створений в Америці спеціальний «комітет у справах Статуї» розпочав збирання коштів для спорудження будівлі п’єдесталу й обрав для реалізації проект місцевого архітектора Річарда Морріса Ганта. І Статую, і постамент було виконано в стилі неокласицизму. Металевий каркас для Статуї спроектував видатний французький архітектор та інженер Ґюстав Ейфель (Еффель). Підґрунтям для п’єдесталу став форт Вуд, що знаходився на острові, – гранітне укріплення у вигляді зірки з одинадцятьма кінцями. Нарешті, 28 жовтня 1886 року відбулось урочисте відкриття монументу, який невдовзі став дійсно знаменитим і, подібно до Бруклинського мосту, розглядався як нове диво світу. Відтоді Статуя Свободи є головним символом міста Нью-Йорка та можливостей, які для мільйонів іммігрантів відкривала Америка.

Статуя Свободи.

Згаданий статус було закріплено розміщенням у 1903 році всередині п’єдесталу бронзової дошки з текстом поезії Емми Лазарус «Новий Колос» (написаної ще за два десятиліття до того). Поезія завершується словами, що справді стали крилатими, з якими Статуя нібито звертається до іноземних держав:

«Мені віддайте тих, хто до зневіри
Прийшов у безпросвітному житті.
Мій факел – до свободи потяг щирий –
Для них осяє двері золоті!»

(Переклад з англійської мій. – Ю.Ч.)

У 1984 році Статую Свободи було включено до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. До столітнього ювілею колишній факел, що взявсь іржею, замінили, покривши його копію сусальним золотом 24-ї проби. Споруда підноситься над бухтою на 93-метрову висоту. Відвідувачі можуть потрапити всередину як п’єдесталу, так і власне Статуї. У верхній частині постаменту, куди можна дістатися ліфтом, розміщені музей історії пам’ятника та оглядовий майданчик. Вже з останнього відкривається пречудовий вид на місто Нью-Йорк і прилеглі терени сусіднього штату Нью-Джерсі. А втім, найрішучіше налаштовані відвідувачі зможуть піднятися сходами й на корону Статуї Свободи. Проблема лише в тому, що квитки їм треба буде придбавати чи бронювати за кілька місяців, а то й за рік до візиту. Адже корону можуть відвідувати максимум 240 осіб на день (три групи по 10 осіб щогодини), тобто ніяк не більше 100 тис. чоловік на рік. А на острів Ліберті-Айленд щороку приїздять понад 5 млн. відвідувачів!

Острів Елліс-Айленд.

Елліс-Айленд

Цей острів знаменитий тим, що тут із 1892 по 1924 рік працював федеральний імміграційний центр. Через нього до США в’їхали понад 12 млн. осіб, або 71% усіх іммігрантів того періоду. Причому близько третини їх оселялися в межах міста Нью-Йорка чи неподалік від нього. Підраховано, що третина сьогоднішніх громадян США – нащадки тих, хто в’їхав до країни через Елліс-Айленд.

Перші будівлі центру, що були дерев’яними, у 1897 році знищила пожежа. Новий прегарний головний будинок у стилі французького ренесансу було відкрито три роки по тому. За його проект американські архітектори Едвард Ліппінкотт Тілтон і Вільям Алсіфрон Боринґ отримали золоту медаль Паризької всесвітньої виставки 1900 року. Пізніше площа острова була штучно збільшена з 1,2 до 11,1 гектара, до головного будинку додані нові крила та третій поверх і споруджені ще 33 додаткових будинки.

Головний будинок Елліс-Айлендського музею імміграції.

Починаючи з 1990 року, в колишньому головному будинку центру працює Елліс-Айлендський музей імміграції (Ellis Island Immigration Museum), який, поза сумнівом, заслуговує відвідання. Докладаються зусилля щодо приведення в належний стан і збереження решти будівель. Зокрема, у 2007 році було відкрито для відвідувачів відреставрований Поромний будинок, де після того працювала тематична виставка «Майбутнє – за збалансованістю: іммігранти, суспільна система охорони здоров’я та елліс-айлендські лікарні».

Статен-Айлендський пором

І наостанок у цьому нарисі розповім про Статен-Айлендську поромну переправу (Staten Island Ferry), яку абсолютно справедливо зараховують до числа видатних пам’яток і туристичних об’єктів Нью-Йорка. Маршрут протяжністю близько 10 кілометрів пролягає від мангаттанського терміналу (про цю непересічну споруду йдеться в наступному абзаці) до терміналу на півночі острова Статен-Айленд і, зрозуміло, у зворотному напрямку. Поїздка в один бік триває 25 хвилин. З борту суден можна побачити всі дива Верхньої Нью-Йоркської бухти. Регулярні перевезення за цим маршрутом почали здійснюватися з 1713 року. Перші пароплави тут було застосовано 1817 року. Після 1981 року на переправі використовуються дизельні судна, що спроможні прийняти на борт до 6 тис. пасажирів. Останнього разу корабельний «парк» було оновлено протягом 2005–2006 років. Пором працює цілодобово, 365 днів на рік. З 1997 року перевезення безплатні. У першій половині дня судна відпливають через кожні 15–20 хвилин, по обіді інтервал збільшується до 30 хвилин, а вночі та рано-вранці становить уже годину. Цей «атракціон» користується великою популярністю серед мешканців і гостей міста. Скажімо, наприкінці минулого десятиліття Статен-Айлендським поромом перевозилося близько 20 млн. пасажирів на рік!

Один із захисників Нью-Йорка та його гостей від терористичної загрози на тлі судна Статен-Айлендської поромної переправи (фото 2004 року).

Термінал Статен-Айлендського порому «Вайтхол» (Staten Island Ferry Whitehall Terminal) – непересічний витвір сучасної архітектури – розташовується на крайньому півдні острова Мангаттан. У 2005 році він був докорінно реконструйований, а фактично побудований наново і перетворений на великий транспортний вузол, де сходяться численні лінії метро (4), автобусів (3), таксі й окремо згадувані велосипедні доріжки (!). До виниклого архітектурно-містобудівного комплексу також увійшла кардинально оновлена сусідня площа Петер Мінуїт-плаза (Peter Minuit Plaza). Авторами проекту реконструкції стали нью-йоркські архітектори Рональд Евіттс і Фредерик Шварц.

У правій частині знімка ліворуч – причали Статен-Айлендської, праворуч – Ґовернорз-Айлендської поромної переправи.

Ансамбль, по один бік якого – справжній розсип найуславленіших будинків Мангаттана, по другий – місце злиття Іст-Рівер із Верхньою Нью-Йоркською бухтою, часто називають «воротами міста». Споруда ж терміналу являє собою немовби багаторівневий оглядовий майданчик: з верхівки ескалаторів відкривається чудова панорама Нижнього Мангаттана, величезні вікна утворюють ефектну раму для портрету Статуї Свободи, з даху, на якому поставлені лавки для відвідувачів, відкривається неповторний вид на бухту. Масштабністю та водночас вишуканістю відрізняються інтер’єри будівлі. Зокрема, нью-йоркський митець китайського походження Мінґ Фей створив для залу чекання 28 скульптурних гранітних лав, що нагадують формою індіанські каное. Встановлені в три звивистих ряди на підлозі, що своєю чергою втілює водну тему, вони склали, як на мій смак, вельми ефектну і, сказати б, профільну композицію, названу автором «Вайтхольська переправа» (“Whitehall Crossing”). За нагоди обов’язково помилуйтеся!

Далі буде.


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: