Про доцільність появи на мапах ДНІПРОВСЬКА та ЄЛИСАВЕТГРАДА!

Міський герб, сподіваюся, майбутнього ДНІПРОВСЬКА.

Міський герб, сподіваюся, майбутнього ДНІПРОВСЬКА.

 

ЧернецкийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Харків — Житомир),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Даруймо світові СВОЮ красу!

(Знову про доцільність появи на мапах і в соціально-культурному просторі українських міст ДНІПРОВСЬКА та ЄЛИСАВЕТГРАДА)

Минулого разу до цього питання звертався на сторінках журналу NEWSSKY.COM.UA в контексті «короткої історії назв регіональних центрів України». Тепер, підбиваючи підсумки, волію поглянути на проблему дещо по-іншому — під кутом зору естетики та культури назвотворення.

За допомогою відповідних засобів уже висловлювався на користь перейменування Дніпропетровська на ДНІПРОВСЬК, опублікувавши свою поезію, що містить, хотілося б думати, досить переконливі художні аргументи. Впевнений, що дати дивному «мегаполісу на Дніпрі» гідну його яскраву, ємну, промовисту назву — наш обов’язок не лише перед власним народом та українською нацією, але й перед усіма іншими народами та націями колишнього Радянського Союзу, включаючи російську. Адже вони всі без винятку стали жертвами тоталітарного більшовицько-комуністичного режиму, що створювався спочатку під проводом Леніна й Троцького, а пізніше був добудований та очолений Сталіним, Петровським (на чию честь (!), нагадаю, місто отримало нинішнє ім’я в 1926 році) і їхніми поплічниками-посіпаками…

Зрозуміло, що за дев’ять десятиліть, які минули з того часу, мешканці до нинішньої назви (взагалі-то абсолютно «нормальної», якби не походження…) звикли, необхідність розставатися породжує значний дискомфорт. Проте хочу знову наголосити, що запровадження варіанта «ДНІПРОВСЬК», як на мене, вельми милозвучного, було б навіть не перейменуванням у повному розумінні, а радше скороченням, сказати б, оптимізацією. Навпаки, варіант «Дніпро», який сьогодні розглядається, є дуже привабливим у випадку футбольного клубу тощо, але для найменування справді видатного міста не виглядає прийнятним. До того ж, коли йдеться про такі великі у всіх відношеннях ріки, як Дніпро, і вітчизняна, і світова традиції підкреслено уникають повного збігу їхніх назв із назвами міст, на них розташованих! Дніпро — це вам не, приміром, Харків. Або Москва, теж річка невеличка. Дніпро — це Ріка нашої Долі, справжній стрижень історії, культури та державності Русі-України. Його власне значення, ремінісценції, пов’язані з назвою, затьмарять, відсунуть на другий план образ будь-якого однойменного міста. А ось пропонована співзвучність, навпаки, закріпить мегаполіс у ролі одного з головних символів, зосібна, великої Ріки українства та східного слов’янства.

До речі, варто нагадати, що свою попередню, історичну назву місто на Дніпрі носило ще довше — ледь не півтора століття. З моменту офіційного заснування воно, як відомо, іменувалося Катеринославом (лише з перервою на період 1797—1802 років, коли побуло Новоросійськом). До складу Катеринославської губернії, що після утворення на початку ХІХ століття стала одним із найпотужніших регіонів країни, входили, зокрема, Олександрівськ (теперішнє Запоріжжя), Маріуполь, Юзівка (нинішній Донецьк), Луганськ. Але, враховуючи злочини проти української нації та народу України імператриці Катерини ІІ (з них найтяжчий — закріпачення до того вільних хліборобів) і, особливо, путінських терористів, повернення цієї назви на мапу нашої держави не є припустимим. Однак, усвідомлюючи це, не слід забувати про інше — те, про що йдеться в моїй поезії, яка перекидає місток до наступного сюжету статті.

 

Вірш-Катеринослав

Співгромадяни, ми ж не свині!
Не забуваючи і зла,
подякуємо Катерині
за те, що стільки УКРАЇНІ
добра-теренів принесла. 

Бо Крим угамувала криця:
перетворила, земляки,
на згадку ця імператриця
навал тих жах, що жив віки. 

І турків неспокійний норов,
що нам життя псував колись,
Орлов, Потьомкін і Суворов
притамувати спромоглись. 

Додам не задля «політесу» —
заради правди: жінка ця
подарувала НАМ Одесу
і Севастополь. Молодця! 

Нехай у пам’яті та серці
(АДЖЕ ЗДОБУТКІВ ДВОХ ВІКІВ
ІМПЕРІЇ Й МИ СПАДКОЄМЦІ!)
нащадків — вдячність збережеться,
яку втілив у цей свій спів.

Сказане в поезії безпосередньо стосується моєї пропозиції щодо перейменування Кіровограда на ЄЛИСАВЕТГРАД. Адже це місто є дорогоцінним складником згаданої частини імперської спадщини, що належить і Українському народові, і українській нації — у нинішньому правовому розумінні другого терміна. Обидва поняття використовуються, а перша категорія отримує чітке визначення вже в преамбулі нашої Конституції, де говориться:

«Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу,
спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,
<…>
приймає цю Конституцію — Основний Закон України» (виділення напівжирним шрифтом і курсивом моє. — Ю.Ч.).

Спершу наведу обґрунтування приналежності міста Елисаветграда та цієї його історичної назви до спадщини української нації. У 2-му томі академічної «Енциклопедії історії України» (2003—2005, 2007—2013) на стор. 103 вміщена карта, що відображає ситуацію на початок 1764 року, внизу якої тонкою смугою із заходу на схід простягнулося Новослобідське козацьке поселення. На північному сході воно межує з Гетьманщиною, на сході та півдні — із Запорожжям, на заході — з українськими землями Речі Посполитої, на півночі — з Новою Сербією. У якості адміністративного центру цього поселення позначена фортеця св. Єлизавети. На вміщеній нижче в цій моїй статті російській мапі середини XVIII століття Нова Сербія розташована вгорі, а Новослобідське козацьке поселення — під нею. Між іншим, тут адміністративний центр регіону позначено як фортецю Св. Єлисавети, себто написано з літерою «с», а не «з».

Новослобідське козацьке поселення і Нова Сербія. Автентична мапа XVIII століття з архівів Російської імперії.

Новослобідське козацьке поселення і Нова Сербія. Автентична мапа XVIII століття з архівів Російської імперії.

Довідкову статтю, присвячену Новослобідському козацькому поселенню, можна знайти на сайті «Культура України» за адресою: http://k-ua.in.ua/. Там зазначається, що воно виникло на Правобережжі Дніпра, на пониззі, у 1753 році, а заселяли цю територію головним чином козаки, які переселялися з території Гетьманської України. Тоді ж із них було сформовано Новослобідський козацький полк, який підпорядковувався не українському гетьману К.Розумовському, а петербурзькому Правительствуючому Сенату. Серед істориків давно точилася полеміка стосовно того, з кого складалися ці полк і поселення. На думку значної частини вчених, зосібна відомого українського фахівця В.Голобуцького, вони складались, у переважній більшості, з молдаван. Однак пізніші дослідження доводять, що хоча серед переселенців були і молдавани, і росіяни-старообрядці, але основу згаданих утворень все ж таки становили козаки-українці.

У присвяченій Новослобідському козацькому полку статті із 7-го тому «Енциклопедії історії України» (автор — В.Панашенко) зазначається, що ця козацька адміністративно-територіальна і військова одиниця була створена згідно з указом російської імператриці Єлизавети Петрівни від 14 травня 1754 року. А укріплення, яке отримало назву фортеці св. Єлизавети і стало адміністративним центром полку, було закладено згідно з указом Правительствуючого Сенату, виданим трохи раніше — 21 січня 1753 року. Із самого початку Новослобідський козацький полк вирішальною мірою вибудовувався за українським зразком. На чолі його був полковник (який, утім, підпорядковувався коменданту фортеці). До адміністрації входили обозний, суддя, хорунжий, писар, городничий, кілька десятків підпрапорних. Трохи згодом до керівної ланки ввійшли сотники, які управляли окремими слободами і виконували певні обов’язки при фортеці та полковому уряді. Нарешті, у 1762 році полкову номенклатуру поповнили два осавули, ротмістр, ще один писар та отаман. А невдовзі, вже в 1764 році, полк став складником створеної Новоросійської губернії і як військова одиниця був перейменований на Єлизаветградський (за іншими джерелами, Єлисаветградський) пікінерський полк.

Фортеця Св. Єлисавети в Єлисаветграді. План-схема початку ХХ століття.

Фортеця Св. Єлисавети в Єлисаветграді. План-схема початку ХХ століття.

Останнім часом проблематику Новослобідського козацького поселення інтенсивно досліджує вчений-історик С.Дідик, повний текст чиєї кандидатської дисертації за темою «Новослобідський козацький полк (1753—1764 рр.)», датованої 2009 роком, зацікавлені читачі можуть знайти в мережі Інтернет у вільному доступі. З-поміж основних положень, винесених на захист, у контексті цього сюжету варто виділити такі. Створення Новослобідського козацького полку було наслідком компромісу російської влади та української людності, що став можливим у силу певних геополітичних обставин, зокрема масового небажання українців коритися наказам царського уряду. Козацтво полку до самого кінця його існування так і не перетворилося на слухняний інструмент російської влади в регіоні. Найяскравіше це відбилось у відношенні до гайдамацького руху. На теренах Новослобідського формування рядове козацтво і навіть старшина далеко не завжди виконували накази російського командування щодо переслідування гайдамаччини. Більшість населення полку не лише лояльно ставилася до гайдамаків, а ще й нерідко допомагала їм. Загалом полк був досить ефективною структурою не з військової, а виключно з економічної точки зору, зробивши вагомий внесок у колонізаційні та господарські процеси освоєння українського Півдня.

У висновках С.Дідик також наголошує на тому, що адміністративний і військовий устрій Новослобідського козацького полку був подібним до традиційного устрою українських козацьких полків Гетьманщини та Слобожанщини. Адже старшина поєднувала військові, адміністративні та судові функції, а полк поділявся на сотні, які були одночасно адміністративними й військовими одиницями. Проте через його особливості, зокрема цілковиту підпорядкованість російським владним структурам, саме утворенням цього козацького полку було започатковано важливу імперську традицію подвійного — військового й адміністративного — контролю населення, що, втім, не пов’язувалася з таким ганебним явищем, як кріпацтво. І ще один аспект варто згадати: церковне життя полку характеризувалося відсутністю протистоянь і конфліктів на релігійному ґрунті та певною толерантністю державної влади до грецьких і старообрядницьких православних конфесій.

Знову нагадаю, що адміністративним центром Новослобідського козацького полку та поселення одразу стала фортеця св. Єлизавети (за тодішнім написанням, Св. Єлисавети), споруджена на колишніх землях Вольностей Війська Запорозького низового з метою захисту південних кордонів імперії від нападів кримських татар. За відомостями з 4-го тому «Енциклопедії історії України»,  вона була закладена в червні 1754 року. Ніким не піддається сумніву той факт, що поступово біля фортифікаційного укріплення виникла слобода, яка в 1764 році стала центром Єлизаветинської (Єлисаветинської) провінції Новоросійської губернії, а в 1775 році отримала статус міста і назву Єлизаветград (Єлисаветград). За радянських часів зміну історичної назви міста було здійснено на два роки раніше, ніж у випадку Катеринослава-Дніпропетровська, у 1924 році, проте з першим іменем доби «комунізації» йому не пощастило: колишній Єлисаветград був Зінов’євськом лише протягом одного-єдиного десятиліття. Потім партія розкусила, що за фрукти той Зінов’єв із бандою, і з грудня 1934 по січень 1939 року місто мало назву «Кірове», а згодом стало Кіровоградом. Історичні аргументи на користь повернення вельми важливому місту Центрально-Південного регіону України назви «ЄЛИСАВЕТГРАД» систематизовані в моїй науково-популярній статті.

Міський прапор, сподіваюся, майбутнього ЄЛИСАВЕТГРАДА.

Міський прапор, сподіваюся, майбутнього ЄЛИСАВЕТГРАДА.

Повторю вже неодноразово сказане: повернення справді історичного імені місту, названому на честь СВЯТОЇ Єлизавети, було б даниною пам’яті та вдячності тим, хто в межах інших державних утворень закладав підвалини державності вітчизняної, на які ми продовжуємо спиратися, розбудовуючи суспільство незалежної України. Також знову зазначу, що, на мою думку, не виглядає вдалим варіант «Інгульськ». Зокрема й тому, що навіть Новослобідський козацький полк, як зазначає в одній зі свої статей С.Дідик, був створений у північній частині Запорізьких Вольностей на теренах не Інгульської, а Бугогардівської паланки.

Тепер зупинюся на деяких правових нюансах. У пункті 1 затвердженого постановою Уряду від 12 листопада 2014 р. № 684 Положення говориться: «Український інститут національної пам’яті (далі — Інститут) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури і який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу». Відповідно й у переліку основних завдань Інституту першим є «реалізація державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу…» тощо (виділення напівжирним шрифтом моє. — Ю.Ч.). Але ж вище ми згадували визначення, надане в Конституції: Український народ — це «громадяни України всіх національностей», тобто представники всіх без винятку етнічних груп держави, а не лише української нації у вузькому розумінні.

Росіяни в Україні є найчисленнішою та вельми впливовою національною меншиною. І не дадуть мені збрехати ті, хто знайомий із ситуацією на лінії розмежування в зоні так званої АТО: близько половини бійців Збройних Сил та інших військових формувань України там, на передовій російсько-української війни, російськомовні. У тилу ж, особливо на Сході та Півдні, російськомовні патріоти України складають значну частину справді — тобто дієво — патріотичної громадськості. Все це знають і повинні розуміти керівники УІНП. Тому, коли мені кажуть, що вони, маючи робити внесок до захисту країни у Вітчизняній війні, замість цього діють у дусі Другої світової та намагаються підмінити декомунізацію якоюсь недолугою, ідіотичною «дерусифікацією» (чи як її назвати?), відповідаю майже крилатим висловом К.Станіславського: не вірю! Не можуть відповідальні керівники чинити брутальну наругу над Положенням про орган влади, де працюють, над Законами України, включаючи Основний, і врешті-решт над звичайнісіньким здоровим глуздом. Це якесь прикре непорозуміння.

Завершуючи, звертаюся до тих, кому згідно зі статтею 93 Конституції належить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді,— до Президента України, народних депутатів України, Кабінету Міністрів України,— з проханням негайно використати це право, подавши законопроект про перейменування міста Дніпропетровська на ДНІПРОВСЬК і міста Кіровограда на ЄЛИСАВЕТГРАД.

Насамкінець пропоную просто прислухатися до того, як же гарно, розлого, лагідно і щиро по-українському звучать ці назви:

— ДНІПРОВСЬК!

— ЄЛИСАВЕТГРАД!

І ще скажу наступне. Сьогоднішній путінський «русскій мір» — це авторитаризм, агресія, антигуманність. А глобально-культурний Український світ може й має свідомо і послідовно протиставити новітньому варварству такі загальнолюдські соціальні цінності, як свобода, демократія, гуманізм. Цим переможемо!

Слава Україні — від Донбасу до Закарпаття, від Криму до Чернігово-Сіверщини! Прекрасним українським містам Дніпровську та Єлисаветграду — Слава!


В тему:

,
UkrNET - поисково-информационный ресурс