Коли Росія зруйнувала систему міжнародного права, треба було дати адекватну силову відповідь

todorov-igorУ спілкуванні з Ігорем Тодоровим – доктором історичних наук, професором кафедри країнознавства факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу Ужгородського національного університету. В 1981—2014 рр. викладачем Донецького національного університету, останні роки – професором кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики ДонНУ, директором Інформаційного центру ЄС в ДонНУ.

Доброго дня!

Сьогодні Україна має багато політичних та економічних проблем, проте відкладати культуру на задній план ми не можемо. Оскільки ці дні для нас пам’ятні роковинами народження і смерті великого Кобзаря, генія українського народу, духовного лідера багатьох поколінь. Як Ви думаєте, чи може Тарас Шевченко стати об’єднавчим фактором для мільйонів українців на завершальній стадії формування української нації?

Тарас Шевченко – наш будитель! Він вже давно є об'єднуючим чинником української нації. В останній рік, його творчість виявилася дуже актуальною. Це довели радіомарафон 9 березня і читання творів Кобзаря іноземними послами...

Ми спостерігаємо впевнену перемогу «української справи» на дипломатичному фронті, проте дипломатія, міжнародне право та загальні засади світової політики, які сформувалися впродовж другої половини ХХ ст. – поч. ХХІ ст. є неприйнятними для Кремля, який ігнорує всі домовленості та сприяє ескалації конфлікту. Як Ви бачите продовження конфлікту та можливі наслідки для України?

Я б не був однозначно певен щодо перемоги «української справи» на дипломатичному фронті. Дипломатія – мистецтво можливого і, мабуть, не варто було очікувати кращих результатів в цій сфері. Провідні актори міжнародних відносин, зокрема ЄС та США фактично грають по правилах нав’язаних Путіним. Хоча, здається всім адекватним політикам має бути зрозуміло, що ніяких «днр-лнр» не може бути без російської агресивної політики. Ще рік тому, коли відбулася окупація Криму, коли Росія зруйнувала систему міжнародного права, треба було давати адекватну силову відповідь.  Як це було після анексії в 1990 р. Іраком Кувейту! Зрозуміло, що РФ — ядерна країна, але не можна робити її безкарною. Економічні санкції та «глибока стурбованість» не дають результату!

Я, на жаль, не бачу в осяжному майбутньому позитивних перспектив. Водночас, гадаю, сценарії з окупації України чи півдня країни є малоймовірними. Стратегічна лінія Росії спрямована на дестабілізацію ситуації в Україні й постійний тиск на Захід саме загрозою подібних сценаріїв. Втім, на мою думку, Росія не спроможна вести серйозної війни. Так, людського матеріалу в них достатньо – й готових гинути теж. Однак, пряма ескалація може мати абсолютно непередбачувані наслідки. Тому, я думаю, що буде тривати та «гібридна війна», що й зараз. Москва й надалі вдаватиме, що ніякого втручання Росії немає, що воюють «шахтарі й трактористи»…

Росія прагнутиме збереження стабільної нестабільності на сході України, яка, безумовно, впливатиме на всю Україну. Виходячи зі складних економічних умов, необхідності почати реальну імплементацію Угоди про асоціацію, певні внутрішні чвари, така нестабільність гратиме на користь Путіна. Захід поки не усвідомлює, що тиск на Україну фактично є тиском на Захід. Західні політики продовжують грати в гру Путіна й надалі сприймають його за такого, що надається на переговори. Спостерігається традиційна для ситого і самозадоволеного Заходу звичка не зважати на всю серйозність ситуації. В Європейському Союзі передусім – а, вірогідно, частково і в Сполучених Штатах – виникло відчуття певної самозаспокоєності, я б сказав, страусове відчуття щодо власної безпеки. Мовляв, є мир, тож нехай вони там собі вирішують. Ігноруються реальні факти, що боротьба триває, що є масові порушення. Наші вороги не збираються виконувати т. з. Мінські домовленості – ні Росія, ні «лнр/днр». Як і рік тому, так і зараз, на жаль, не прийшло усвідомлення, що ситуація в Україні є безпосередньою загрозою для Заходу. Млява реакція Заходу на вбивство Б. Нємцова так само свідчить про недооцінку проблеми. Є, безумовно, розумні політики та експерти і в Сполучених Штатах, і в країнах Європейського Союзу, які тверезо оцінюють ситуацію. Але серед тих, хто приймає безпосередні рішення, їх, на жаль, немає. Тому я не виключаю, що Захід офіційно погодиться з тією доволі сміхотворною версією Росії, що пов’язана з єврейським походженням Нємцова, його нібито ісламофобськими висловлюваннями, з тим, що його знищили чеченці, помщаючись за антиісламізм. Це не витримує абсолютно ніякої критики. Але Росія таку версію запропонувала, й я думаю, що багато хто на Заході буде готовий заплющити очі й сприйняти її.

Отже, поки не прийде усвідомлення «консолідованого Заходу» (саме консолідованого, який включає усі ліберальні демократії світу, не лише США та ЄС, Австралію, Нову Зеландію, Японію, Південну Корею тощо), що путінська експансія спрямована не лише проти України, а й проти нього, дарма очікувати позитивних змін.

Поведінка лідерів Білорусі і Казахстану постійно привертає до себе увагу. Їхня підтримка України, та висловлювання про територіальну цілісність та суверенітет нашої держави насторожує Москву та викликає схвальні відгуки у світової спільноти. Може це означати розвал системи союзів Російської Федерації чи навпаки – це політичний хід самого Кремля?

Важко сказати, можливо є те і те! Говорити, про розвал проросійських об’єднань на території колишнього СРСР передчасно. Але занепокоєність авторитарних лідерів Білорусі і Казахстану російською експансією в Україну має вагоме підґрунтя.

З кожним днем питання «Криму» піднімається на міжнародній арені все менше і менше, чи не є це ознакою пасивного визнання анексії півострова?

Я сподіваюся, що Кримське питання не залишить порядку денного, хоча війна в Донбасі об’єктивно відсуває його. Бо, за великим рахунком, саме відвертаанексія території нашої країни всупереч Статуту ООН і двосторонньому україно-російському договору про дружбу і співробітництво 1997 р.  руйнує сталу систему міжнародного права і має найтяжчі наслідки. В цьому контексті, навіть гібридна війна в Донбасі відходить на другий план.

Дії сьогоднішнього уряду спрямовані на реформування Української держави, пропонуються справді непопулярні, як і для будь-якого періоду реформ речі, проте чи є виправданою «економія» на освіті та науці, як основного рушія будь-якого прогресу?

Реформування Української держави має бути системним, відповідати духу та букві імплементації Угоди про асоціацію з ЄС. На жаль, влада діє багато в чому спонтанно, керуючись не стратегічними, а тактичними намірами, передусім отриманням траншу МВФ. Різке подорожчання життя, зниження рівня доходів громадян не може викликати ентузіазму. Втім, влада має бути більш відвертою, окреслити позитивні перспективи, і здобувати позитивні результати, крок за кроком. Зрозуміло, що економити слід на всьому, в тому числі і науці та освіті, нажаль! Але в умовах війни, іншого шляху нема, треба  підсилювати обороноздатність. Проте, водночас вкрай необхідні реальні політичні і юридичні кроки стосовно агресора та  його посібників в Україні. Зокрема – обмеження олігархів. До речі – це може дати чималі гроші до бюджету!

Україна впродовж всієї свої історії перебувала на стику цивілізацій, чи вдасться нам сьогодні вибороти європейський вибір і змінити свідомість мільйонів «рабів системи» з якої ми вийшли двадцять чотири роки тому, чи все таки ми змушені будемо пройти «Синай» і дочекатися вільного покоління, щоб вступити в сім’ю європейських демократичних народів?

Я думаю, що Євромайдан, Революція Гідності, спротив російській агресії доводить, що більшість громадян усвідомили європейське покликання  як власну справу.

Проте, війна також доводить, хто is who! Відповідно, в перспективі, Донбасу і Криму після повернення під юрисдикцію України буде потрібний тривалий час реабілітації. Він буде вимагати цілеспрямованих зусиль влади і українського громадянського суспільства в усіх сферах життя.

Пане, Ігорю! Вже майже рік як Ви покинули рідне місто Донецьк, як Вам живеться у новому місті, колективі та оточенні?

Не зовсім так, а залишив Донецьк 8 місяців тому. З березня по липень я спостерігав (і не лише!) процес окупації мого рідного краю. В травні мені стало зрозуміло, що можливий варіант вимушеного відїзду. Я надіслав листи своїм друзям  і колегам у Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород… Від усюди отримав підтримку і сподівання на можливість влаштування. Проте, саме з Ужгорода надійшла дуже конкретна пропозиція від декана новоутвореного факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу УжНУ Івана Вовканича. Причому не лише мені, а й моїй дружині! Отже, вже півроку ми живемо в Ужгороді і працюємо в Ужгородському національному університеті. Враження – виключно позитивні. Закарпаття — чарівний край, колектив кафедри і факультету – чудовий. Безпосереднє оточення і не лише (зокрема, різні владні і адміністративні структури) намагається допомогти в усіх питаннях. Маючи певний досвід в Донецьку, я ініціював відкриття Інформаційного центру Європейського Союзу в УжНУ, є певні проекти і по інших напрямах.

І на кінець традиційне моє питання – що б Ви хотіли побажати українському народу? Може звернення до російської влади та російського народу!

Нашому народові хочеться побажати – не зупинятися, продовжувати боротися за власну свободу, гідність і добробут. Не варто піддаватися провокаціям! Перемога бути нашою!

Щодо Росії… Російська влада – злочинна! Її місце на лаві підсудних міжнародного трибуналу. Населення РФ — хворе,  ми спостерігаємо масову психопатологію (до речі цим інфікована і значна частина наших земляків в  Донбасі і не лише). Абсолютна меншість росіян і так розуміє де «імперія зла», але вони не впливають на політику власної держави.

Нам важко з усім цим жити, але іншого вибору нема! Надія не вмирає!

Дякую за спілкування!

І Вам гарно дякую!


В тему:

UkrNET - поисково-информационный ресурс