Короткий путівник 2016: Історична Київщина ІІІ

Річ Посполита в 1764 році

Річ Посполита в 1764 році. Київське воєводство, адміністративним центром якого був Житомир, розташовувалося в південно-східній частині держави (його територію на мапі замальовано блакитним кольором). Фото — Mathiasrex Maciej Szczepańczyk (2013), based on map of User:Poznaniak.

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник 2016: Історична Київщина — «мала Батьківщина» Хмельницького, Шевченка та України. ІІІ. Смуга на перетині з історичною Волинню: Житомир й ін. (Ч. 3, західна)

 

З Овруча вирушимо назад до Житомира. Але маршрут, згідно з домовленістю, змінимо. Ось тільки поміркував — і вирішив запропонувати шановним читачам патріотичний маршрут-тризуб, якому передуватиме вірш-тризуб.

 

КОРОТКА ОДА ЖИТОМИРЩИНІ

(Нехитра поезійка-тризуб)

 

Хтось скиглить нехай,

а ти пригадай

Житомирський край —

НЕ втрачений рай.

 

Край дивних річок,

і дивних лісів,

і славних дочок,

і славних синів.

 

Посвітить у млі

та душу спасе

край дивний ЗЕМЛІ,

що — понад усе!

 

Річка Норин (Норинь)

Річка Норин (Норинь) у місті Овручі. Фото — Сергій Клименко (серпень 2008).

 

Виїжджаючи з Овруча на південь, на околиці міста перетинаємо вельми мальовничу річечку, що, приміром, в атласі автомобільних шляхів України чи в академічній «Енциклопедії історії України» [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 516] фігурує під назвою Норин, а в їй присвяченій статті української Вікіпедії — під назвою Норинь. Наголос у будь-якому разі пропоную робити на другому складі. Надалі не звертатимемо ліворуч на село Васьковичі, а попрямуємо до магістрального шляху, яким поїдемо праворуч.

 

Річка Уборть у місті Олевську.

Річка Уборть у місті Олевську. Фото — Kiyanka (2013).

 

Якихось 66 кілометрів магістральним шляхом — і знову повертаємо праворуч, на розташоване в п’яти кілометрах від нього місто Олевськ, у чиїй назві також пропоную наголос робити на другому складі. Воно розкинулося на берегах притоки Прип’яті, також вельми мальовничої річки Уборть — головної водної артерії густо вкритої лісами-пралісами північно-західної частини Житомирського краю.

 

Селезівське лісництво

Селезівське лісництво (Овруцький район Житомирської області). Річка Жолобниця в Поліському природному заповіднику. Фото — Ecoturyst (2011).

 

Ті шановні супутники, що, подібно до автора, палко закохані в лісову Україну, напевно не змарнують нагоди податися з Олевська на північний схід і відвідати Поліський природний заповідник. Тепер у межах заповідника функціонує ще й музей під відкритим небом «Древлянське село», чию місію засновники вбачають у відродженні та збереженні Пам’яті про Землю Дерев. Його архітектурні об’єкти (водяний млин, землянка, зимовий курінь, музей «Сільська садиба»), музей каменів — де «експонуються» разючі Камінь-Престол, Камінь Любові й ін. — тощо розміщені в селі Селезівка, розташованому, до речі, на крайньому північному заході величезного за площею Овруцького району.

 

Герб міста Олевська.

Герб міста Олевська.

 

Повернімося до Олевська. Д.С.Вирський повідомляє [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 561], що існує версія про зв’язок назви міста з іменем легендарного древлянського князя Олега Святославича, яку відображено навіть на сучасному його гербі. А втім, має прихильників також альтернативна версія, що ототожнює виявлене археологами в Олевську давньоруське городище з літописним (Х сторіччя) Ореховцем…

 

Олевськ. У центрі міста.

Олевськ. У центрі міста. Фото — Максим Мельников (2005).

 

На мапі Київського князівства в 1470 році [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 247] бачимо Олевськ як один із головних населених пунктів північно-західної частини цього адміністративно-територіального утворення. Хоча перша писемна згадка про Олевськ фіксується пізніше — під 1488 роком, коли такий собі боярин Пирхайло просив короля польського і великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика надати йому «волость Олевську» на той рік, відсторонивши інших бояр. На початку XVI століття Олевськ був приписаний до Овруцького замку, а в середині його інший король польський і великий князь литовський Сигізмунд ІІ Август надав Олевську маєтність Йосипу Немиричу. Надалі цей шляхетський рід володів містечком до XVIII століття включно, а Олевськ у 1641 році отримав магдебурзьке право.

 

Олевськ. Свято-Миколаївська церква (1596)

Олевськ. Свято-Миколаївська церква (1596). Фото — Visem (2015).

 

За оцінкою фахівців, до числа найяскравіших архітектурних пам’яток Житомирщини належить збудована в Олевську 1596 року Миколаївська церква — один із перших хрещатих у плані мурованих православних храмів. Спочатку вона була одноверхою, бічні бані додані вже в ХІХ столітті [Чернецький (2009): с. 72].

 

Олевськ.

Олевськ. Ще вид міського центру — з римо-католицьким костелом Воздвиження Святого Хреста. Фото — Kiyanka (2013).

 

Варто згадати, що близько 1669 року в містечку було закладено кармелітський монастир. Але цей кляштор ліквідували ще за російсько-імперських часів, після того, як Олевськ наприкінці XVIII століття став волосним центром Овруцького повіту Волинської губернії, а саме — 1832 року. Вельми яскравою сторінкою літопису міста стало існування так званої «Олевської республіки», коли в серпні—листопаді 1941 року його контролювали підрозділи Поліської Січі [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 516—517], проте це вже — новітня історія, що потребує окремої розмови.

 

Вид на Случ із мурів фортеці в Новограді-Волинському

Вид на Случ із мурів фортеці в Новограді-Волинському. Фото — kaktus3003 (2010).

 

А ми з Олевська подамося на південь — до славного міста, яке на згаданій вище мапі Київського князівства в 1470 році знаходимо під назвою Звягіль. Воно, перейменоване 1795 року на Новоград-Волинський, сьогодні розташоване при впадінні незнаменитої річки Смолка в одну з найвідоміших рік України — Случ.

 

Герб міста Новограда-Волинського.

Герб міста Новограда-Волинського.

 

Але, як зазначає О.В.Андрощук [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 474—475], уперше згаданий у Галицько-Волинському літописі в контексті подій 1255 року «город» Возвягль або Взвягль локалізується на правому березі Случі, за п’ять кілометрів нижче за течією від центру сучасного Новограда-Волинського. Тоді його завоювало (та знищило…) військо видатного історичного діяча, будівника державності Русі-України князя Данила Галицького. У цій місцевості досліджені два городища та селище між ними.

 

Пам’ятник на честь 750-ї річниці міста Новоград-Волинський

Новоград-Волинський. Пам’ятник на честь 750-ї річниці міста. Фото — Mcoffsky (2011).

 

Наступна писемна згадка про поселення — вже Звягель — датована 1432 роком: тоді воно було відбудоване на новому місці, вище за течією, на лівому березі Случі.

 

Новоград-Волинський

Новоград-Волинський. Реконструкція частини Звягельської фортеці. Фото — Користувач:IgorTurzh (2010).

 

Звягель, який входив до Литовсько-Руської держави, спочатку належав удільним князям Звягельським, а протягом 1501—1554 років був володінням князів Острозьких. У 1507 році тут збудували замок. Після Люблінської унії 1569 року у складі новоутвореної Речі Посполитої перейшовши до Польщі, місто, сказати б, покинуло межі історичної Київщини: воно належало до Луцького повіту Волинського воєводства.

Після початку Хмельниччини в 1648 році стався антиурядовий виступ звягельських міщан і селян із прилеглих сіл, які здобули замок, зруйнувавши частину його укріплень, та спалили костел. В.М.Горобець сповіщає, що цей виступ очолив Михайло Тиша [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 91], який до того досить успішно займавсь у Звягелі мирним кушнірським промислом. (Нагадаю, що кушнір — це фахівець, який вичиняє хутро зі шкури та шиє хутряні вироби.) Упродовж літа Тиша (відомий і як Тишко [ЕІУ, т. 3 (2005): с. 321]) поширив повстання на прилеглі до Звягеля поселення, а з початком осені здобув ряд вельми значних міст країни — Луцьк, Рівне, Острог, Клевань, Олику! Як звягельський сотник взяв участь у так званому західному поході Богдана Хмельницького 1648 року. На початку 1649 року Тишу обрали на уряд звягельського — або звягільського — полковника, а навесні він уже в новому статусі гостро конфліктував із князем Корецьким, котрий намагався відновити на землях Східної Волині шляхетські порядки. У березні Тиша на чолі кількох тисяч козаків, переслідуючи звягельського старосту, приступом знову оволодів Острогом (за тодішніми вимірами великим містом), знищивши польську військову залогу й тутешню шляхту. А на початку літньої Збаразько-Зборівської кампанії 1649 року він був вибитий коронними військами зі Звягеля, після чого вимушено передислокував свій полк на схід від Случі. Згодом того ж року Тиша саме як звягельський полковник брав участь в облозі козацькими військами Збаража та Зборівській битві, а після розформування Звягільського полку згідно з умовами Зборівського договору в «Реєстрі Війська запорозького» 1649 року записаний як козак Овруцької сотні Київського полку. Подальша доля славного героя не відома. А полк Української козацької держави із центром у Звягелі був знову створений наприкінці життя Богдана Хмельницького та існував протягом 1656—1659 років.

У XVIII столітті Звягель перейшов у власність до князів Любомирських, за яких став містом багатьох храмів. Протягом того століття у Звягелі були споруджені: дерев’яний собор (1730), синагога (1740), дерев’яна церква Святої Трійці, кам’яний костел (1766). На превеликий жаль…

За російсько-імперської доби царським указом від 5 липня 1795 року Звягель було перейменовано на Новоград-Волинський і визначено адміністративним центром новоствореної Волинської губернії. Щоправда, через брак будинків, придатних для розміщення губернських служб, і коштів на їх спорудження місто в дійсності залишилося повітовим, а фактичним губернським центром одразу став Житомир — донедавна центр Київського воєводства. У 1804 році за ним було офіційно закріплено статус адміністративного центру Волинської губернії, а за Новоградом-Волинським — статус її повітового міста.

 

Портрет декабриста Ю.К.Люблінського

Невідомий автор (1840). Портрет декабриста Ю.К.Люблінського.

 

Варто згадати, що Новоград-Волинський став одним із центрів руху декабристів. Саме тут було створене й діяло протягом 1823—1825 років знамените Товариство з’єднаних слов’ян, яке разом із вихідцями зі слобідсько-української родини братами Борисовими очолював уродженець міста поляк Юліан Люблінський, наголос у чиєму прізвищі треба робити на другому складі [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 382—383].

Автор цього нарису вже після початку нинішньої Революції Гідності писав про декабристів і нашою — будь ласка, див. № 20, «Спробу другу» — державною, і однією з також наших — для кількох адміністративних регіонів України — регіональних. Проте в процесі написання «новоград-волинської» частини матеріалу знову розхвилювали… дуже специфічні рядки Федора Тютчева, що спливли в пам’яті. (Принагідно висловлюю щиру вдячність високоповажному професорові, академікові АН вищої школи України М.В.Стрісі, котрий нагадав мені про тютчевський віршик певний час тому.) Ідеться про поезію «14-ое Декабря 1825» («Вас развратило Самовластье…»), написану невдовзі після «судової» розправи над декабристами, у другій половині 1826 року. Тютчев стверджує, що, мовляв, «розбещених Самовладдям» повсталих його ж, Самовладдя, меч поразив —

 

…И в неподкупном беспристрастье

Сей приговор Закон скрепил.

Народ, чуждаясь вероломства,

Поносит ваши имена —

И ваша память для потомства,

Как труп в земле, схоронена.

 

Як бачимо, тодішній «народ» Росії (принаймні в межах Московщини) не надто відрізнявся від нинішніх сакраментальних 86 %, себто путінської «агресивно-слухняної більшості». Трохи перефразовуючи сусідську мудрість, можна сказати їхньою: то же херло, только в профиль. А молоденький царський «тітушка» від поезії продовжує: можливо, ви, наївні дурники, сподівалися,

 

…Что станет вашей крови скудной,

Чтоб вечный полюс растопить!

Едва, дымясь, она сверкнула

На вековой громаде льдов,

Зима железная дохнула —

И не осталось и следов.

 

У подібній ситуації для імперських пінгвінів-інтелектуалів, які, відкидаючи епітет із геніальної поезії Максима Горького, вважають себе в біса розумними, що тоді, що тепер залишається єдиний прийнятний алгоритм дій: «Умный пингвин робко прячет тело жирное в утёсах…» і т. д. Але ми, упертюхи-жидобандерівці, ніяк не хочемо із сусідськими мудрагелями погоджуватися: що сьогодні війну за свободу й незалежність ведемо, що… утім, на вірші російською відповім віршами нею ж:

 

О ДЕКАБРИСТАХ — СЕРДЕЧНО И ОСМЫСЛЕННО

 

Ленин* их безбожно оболгал…

Русский дух без мании Валгалл,

светлых душ порыв к свободе чистый —

вот что значит имя: декабристы.

 

От народа «страшно далеки»

были не они — большевики:

о «крестьянства косности» всё ноя,

воротили право крепостное.

 

Декабристы же, наоборот,

попытались из цепей народ

вырвать, в лучшем смысле патриоты.

 

Сердце, так тоскуешь отчего ты?!

__________

* Как видим, задолго до Ильича другие российские претенденты на звание «ум, честь и совесть» обильно грязью декабристов поливали, пускай и на противоположных (вроде бы) основаниях.

14.11.14

 

Новоград-Волинський. Пам’ятник Т.Г.Шевченку

Новоград-Волинський. Пам’ятник Т.Г.Шевченку (2001; скульптор — Олена Коркушко, архітектор — Алла Черниченко). Фото — GrOzny77777 (2012).

 

1846 року Новоград-Волинський відвідав наш «Апостол правди і науки», свободи й незалежності — Тарас Шевченко. Варто нагадати, що Великий Кобзар був, є і назавжди залишиться одним із найбільших, найглибших, найзаповітніших знавців української історії та культури. М.Г.Жулинський сповіщає [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 620—621], що, під час своєї другої подорожі Україною в 1845 році приїхавши до нашої довічної столиці, Шевченко розпочав роботу в Київській археографічній комісії. За завданням цієї комісії вихованець петербурзької Академії мистецтв «з метою проведення історико-етнографічних досліджень» (!) багато мандрував Україною. Ось і у вересні 1846 року Шевченко саме за завданням Київської археографічної комісії вирушив у подорож на Поділля та Волинь, завітавши, зокрема, до Новограда-Волинського.

На честь 10-річчя Незалежності України в Новограді-Волинському, на площі біля автовокзалу, встановлено дещо незвичний на вигляд пам’ятник Т.Г.Шевченку. Великий Кобзар постає в образі типового інтелектуала, тобто людини, що отримала фахову освіту та професійно займається розумовою працею. Фотографії цього непересічного, як на мій смак, пам’ятника можна краще роздивитися на Порталі Шевченка або на корисному сайті «Шукач». Останній доречно нагадує, що на момент відвідання Новограда-Волинського посадовий статус Шевченка визначався наступним чином: художник Археографічної комісії Київського університету.

Між іншим, віршів у 1846 році Шевченко з певних причин майже не писав. Можливо, тому, що «виснажив» генія В’юнищенський грудень 1845 року, порівняно з яким, на моє переконання, навіть сакраментальна Болдинська («Болдінська»?) осінь виглядає не надто переконливо… Так чи інакше, наступного року Кобзар напевно створив улітку в Києві «лише» дві поезії: славнозвісні «Лілею» та «Русалку». Але ж відомо, щó Бог любить. Тому не вважаю тяжким злочином проти істини нахабно ухвалити задля потреб цього нарису як доконаний факт не надто обґрунтоване, та не те щоб узагалі обґрунтоване, припущення, згідно з котрим зауваження-чотиривірш, написане на звороті вже заповненого з одного боку аркуша, Шевченко створив саме під час відвідання Новограда-Волинського J. А по суті ставлення Великого Кобзаря до Великого, хай там як, Гетьмана України надалі не змінювалося, у чому можна пересвідчитися, звернувшись і до мого перекладу іншого вірша, написаного Шевченком уже на схилі життя.

Проте чи «на схилі»? Згадаймо, як завершив свій геніальний вірш «На смерть Шевченко» великий російський поет, за народженням — гідний син Української землі Микола Некрасов:

 

Кончилось время его несчастливое,

Всё, чего с юности ранней не видывал,

Милое сердцу, ему улыбалося.

Тут ему Бог позавидовал:

                                   Жизнь оборвалася.

 

А сучасний історик літератури й біограф Кобзаря так описує життєві події, що передували його смерті, які відбулися починаючи з моменту, коли Шевченко навесні 1858 року повернувсь із заслання до імперської столиці: «Слава і популярність поета і художника серед петербурзької літературно-мистецької еліти, аристократії, студентства зростала з кожним днем». Трохи далі йдеться про поїздку Шевченка в Україну 1859 року: «Подорожуючи Київщиною, художник… підшукав земельну ділянку поближче до Дніпра, біля с. Пекарі (нині село Канівського району Черкаської області)». І нарешті, ще трошки-трішечки згодом: «На урочистому річному засіданні Академії мистецтв у вересні 1860 року Шевченко був удостоєний звання академіка “за искусство и познания в гравировальном искусстве”. Восени 1860 року з’явився “Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов, изданном под ред. Н.В.Гербеля”» [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 622]. Тобто правильніше сказати, що Великий Кобзар знаходився на вершині своєї прижиттєвої слави, творчої наснаги, публічного та професійного визнання. Так сформулювавши, наведу свої переклади цих двох віршів:

 

ИЗ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО

(Перевод с украинского)

 

* * *

За что же любим мы Богдана?

За то, что москали его забыли,

А немчики — те обдурили

Великомудрого гетмана.

 

[1845—1847] — 02.12.14

 

 

* * *

Когда б ты, «Богом данный», пьяный

Всю жизнь, на Переяслав глянул

Теперь! На дел своих плоды!

Напился б! ох, напился б ты!

С портретов соколом смотрящий

Отец-мудрец!.. тогда в смердящей

Жидовской хате «на похмел»

Ты б пил, пока не околел

Ко славе вящей.

 

Аминь тебе, великий «отче»!

Великий, славный! да не очень…

Когда б ты (вот помог бы Бог!),

Упившись, в люльке ещё сдох…

Я б не плевал посмертно в очи

Тебе преславному. Аминь.

 

18 августа [1859], в Переяславе — 03.12.14

 

Як кажуть, думку Великого Кобзаря принаймні слід узяти до уваги…

 

Леся Українка у волинському народному вбранні. 1878—1879 роки.

Леся Українка у волинському народному вбранні. 1878—1879 роки.

 

А за чверть століття після відвідання міста Великим Кобзарем у Новограді-Волинському побачила світ Велика Українка. Почався довічний світлий духовний роман Лесі з краєм, якому присвятив свою поезію, котру можна прочитати повністю в моєму циклі «Україна». Наведу її початок:

 

Пісне моя, в ніч самотню прилинь

страдникам до узголів’я:

хай їм насниться казкова Волинь —

Лесина доля щаслива!

 

Додам, що в Новограді-Волинському сім’я Косачів проживала протягом 1869—1879 років, саме тут народилася та провела дитинство наша незрівнянна Леся Українка.

 

Новоград-Волинський. Літературно-меморіальний музей Лесі Українки

Новоград-Волинський. Літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Фото — Настасья Дераженко (2012).

 

Тепер у будинку родини Косачів працює відкритий 1971 року літературно-меморіальний музей Лесі Українки, пізніше в Новограді-Волинському було встановлено пам’ятник геніальній поетесі та започатковано міжнародне літературно-мистецьке свято «Лесині джерела». А я наостанок процитую фрагмент своєї книги про історію, природу та мистецтво нашої країни, де йдеться про інший куточок історичної Волині: «Людина, чия душа не затремтить від урочистого хвилювання в мить, коли обабіч шосе Ковель—Луцьк з’являться обриси музею-садиби, що дістав у народі зворушливу назву «Білий будиночок», є чужою для української культури. А втім, автор упевнений, що серед читачів його книжки таких осіб немає» [Чернецький (2009): с. 41]. Додам, що ці слова повною мірою стосуються будинку родини Косачів у Новограді-Волинському і нинішніх читачів-супутників. Та завершу (ну, майже завершу) заключною строфою своєї поезії:

 

І, дослухаючись серця велінь

(ось путівник мій єдиний),

я тебе прагну, врочиста Волинь,

спів весняний України!

 

Одначе цього разу далі до соціально-культурних просторів-глибин історичної Волині занурюватись не станемо. Взагалі, з Новограда-Волинського ми могли б магістральним шляхом швиденько домчати назад до Житомира. Проте пряма й коротка путь — не наш вибір, шановні читачі! Отже, далі буде — продовження карколомного маневрування шляхами Пам’яті про Землю Дерев та її Людей.

Поширити / Поделиться:

В тему:

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.

UkrNET - поисково-информационный ресурс