Змагання за румунські парафії як підкилимова гра Москви

Ексклюзив. Румуни в Україні є історичною автохтонною спільнотою, яка репрезентує етномовні групи, які компактно проживають у Чернівецькій (північна Буковина, північна Бессарабія), Закарпатській (Марамуреш на правому березі Тиси) та Одеській (південна Бессарабія). Анексія цих територій СРСР і їхня частина радянської імперії після Другої світової війни стала справжньою трагедією для румунського православ’я.

Комуністичний режим був антицерковним, переслідував священиків та парафіян, усіма можливими методами намагався мінімізувати довіру населення до Церкви, сім’ї, школи.

Становище православних румунів покращилося при Незалежній Україні. Пишаючись своїм походженням, матеріальним і культурним становищем, румуни кажуть, що живуть у «Малій Румунії», навпроти «Великої Румунії».

Однак румуни з Марамороша на правому боці річки Тиса почуваються забутими або знехтуваними владою Румунії.

Вони хотіли б, щоб до їхніх проблем активніше долучилося Посольство Румунії в Україні, а також Генеральне консульство Румунії в Чернівцях, куди вони найчастіше їздять за візами для в’їзду в Румунію.

Після отримання Томоса ПЦУ румунські громади постановили з цього приводу залишитися під крилом т.зв. Київської Митрополії, анти-канонічно підпорядкованої Московському Патріархату. Румуни вирішили не передавати свої храми під юрисдикцію визнаної Константинопольським патріархом  ПЦУ, враховуючи їх безперебійну роботу протягом останніх 30 років.

В результаті румунське православ’я в Україні затиснуте між Києвом і Москвою, пристосовуючись до процесів, які сколихнули українське суспільство за останні 30 років. Зв’язок румунських парафій із Московським Патріархатом не визначається ідеологічно чи геополітично, а пояснюється бажанням румунів молитися в церквах рідною мовою, а також зразковими зв’язками з духовенством країни-агресорки. Саме тому звинувачення в українських чи інколи румунських ЗМІ, згідно з якими румуни в Україні є проросійськими чи прокремлівськими через те, що вони не сприймають церковну юрисдикцію митрополита Епіфанія, є обґрунтованими.

У березні 2022 року румунські церкви Закарпатської області заявили про розрив з Московським патріархатом. Парафії, розташовані на території Солотвинського району – найбільшого місця румунської діаспори в Західній Україні, в Закарпатській області (м. Марамуреш праворуч від Тиси) засудили рішення Патріарха Кирила «благословити» війну в Україні. Залишається невідомим, якою буде наступна юрисдикція цих парафій після завершення всіх судових розглядів.

Щоб не бути звинуваченими у співпраці з Москвою через приналежність до Московського патріархату, почалася дуже вміла пропагандистська операція: наприкінці травня 2022 року УПЦ організувала Синод для проголошення «незалежності» від Московського патріархату. Проблема в тому, що навіть на цьому етапі незрозуміло, що означає цей відрив. Все зшито білими нитками, тому що РПЦвУ зайняла очікувальну позицію.

Але ухвалення Верховною Радою 19 жовтня 2023 року у першому читанні законопроєкту, який у разі набуття чинності дозволить заборонити релігійні організації, канонічно пов’язані з визнаними законними державами-агресорами або окупаційною владою частини території України. Законопроект явно спрямований проти РПЦвУ, яку до сих підпорядковано Московському патріархату, яка однак тепер наполягає, що не має зв’язків з Росією. Більшість етнічних румунів в Україні також належать до цієї церкви.

Небажаючі приєднатися до ПЦУ румуни в Україні незабаром приймуть «історичне рішення» звернутися до Румунської Православної Церкви: 11 храмів Закарпаття вже отримали благословення митрополита Марка (Петровція), який в березні 2022 року офіційно повідомив румунських священиків Солотвинського деканату, що не має нічого проти вільного вступу цих священнослужителів до Румунського Патріархату.

Згідно з листом від 29 березня 2022 року, оприлюдненим 29 жовтня 2023 року молдавським журналістом Владом Кубряковим у своєму блозі, «за результатами розгляду звернень до Вашої Всесвятості Хустська єпархія УПЦ не має нічого проти прийняття її до Румунського Патріархату».

В Україні, окрім фізичної боротьби на місцях, ми також спостерігаємо боротьбу між російською та українською мовами служби та між ПЦУ, та церквами, підпорядкованими Московському патріархату. У всіх цих змаганнях Румунія та румуни справедливо надавали і продовжують надавати допомогу Україні та українцям перед обличчям російського вторгнення та несправедливості. Але хіба не повинна бути і взаємна повага?

Звернемося до спостерігань професора Сагана: чому це все це актуально саме зараз Чому саме зараз? «Як видно із дати листа – він виданий ще минулого року. Проте чекали, як «піде» у Молдові. Там справи нарешті зрушилися – а Москва мовчить. Тому вирішили не зупинятися і, поки «мовчить», дали відмашку РПЦвУ діяти й тут. На російсько-українській війні встановився певний паритет. Агентура московитів у Європі активізувалася у своїх зусиллях підірвати авторитет України. Громадська думка захиталася. Релігійний скандал дуже в тему. Кіріл вже не вірить у завоювання України і перспективи тут РПЦвУ. Тому вирішив поторгуватися із румунами громадами та територією, яку донедавна вважав своєю «канонічною територією» і намертво стояв за її нерушимість. Чи можна було упередити чи протидіяти?

Так. І тут багато питань до діяльності Управління зовнішніх церковних зв’язків ПЦУ. Точніше – його бездіяльності у цьому напрямі. За винятком створення ялового «румунського вікаріату», який так і не відбувся, важко навіть пригадати, що Управлінням робилося на упередження цієї проблеми (принаймні офіційний сайт ПЦУ про це не дає інформації).

Що робити? Хоч щось. Передусім – публічність. Заяви, звернення, робота із політиками, звернення до Вселенського патріарха із вимогою реагувати відповідно до свого статусу. Бо таке враження, що нічого поганого не відбувається…Але «румунське питання» може стати лише початком»

Крім того, у цей період десятки православних парафій у Республіці Молдова вирішили перейти з церкви, підпорядкованої Москві, до Бессарабської митрополії, яка є частиною Румунської Православної Церкви. Тобто процес інтеграції румунських парафій набуває загально-українських рис….

У Закарпатській області проживає понад 40 000 етнічних румунів, переважна більшість з них православні християни, організовані в міських і сільських парафіях в районі Тячева (південь Закарпатської області), але є також певний відсоток греко-католиків, згрупованих у місцевих спільнотах.

Закарпаття є єдиним регіоном в Україні, де етнічні румуни мають позитивну демографічну динаміку, водночас будучи спільнотою з найвищим відсотком членів, які знають та вважають румунську рідною мовою (99%), за умов, що в усій нашій громаді в Україні лише 78% румунів досі зберігають свою румунську мову, а 11,6% розмовляють російською, 9% розмовляють українською…

Румунська Православна Церква надіслала комюніке, в якому наголошується, що вона вітає і прийматиме в спілкування всіх румунських священиків і дияконів з Республіки Молдова та України, які вирішать покинути юрисдикцію Московського Патріархату. Це рішення ґрунтується на «низці православних канонів, які дозволяють духовенству відокремитися від насильницької та репресивної, аморальної, корумпованої та симоністської ієрархії, яка пропагує єресь війни та вбивства, як це видно сьогодні у випадку несправедливої війни в Україна», надісланий до Сектору комунікації, ЗМІ та зв’язків з громадськістю Бессарабської митрополії РумПЦ.

Але тут не зазначається, що РумПЦ зазіхає на канонічну, визнану Томосом, територію ПЦУ…

Отже, Румунська ПЦ створює в Україні цілком юрисдикційну структуру, на канонічній території іншої ПЦ (передусім, канонічної ПЦУ) без її згоди – це грубе порушення канонів Православної Церкви. Згадаємо, що після визнання ПЦУ Олександрійським Патріархатом РПЦ МП почала засновувати свої єпархії на чужій канонічній території, в африканських країнах. Румунська Церква імовірно вирішила взяти цей прецедент анти-канонічної поведінки за приклад для свої майбутніх дій на канонічної території ПЦУ, в Західних областях України.

Формально, коли брати тільки цивільне законодавство – мають право тут що завгодно створювати та реєструвати. Інша справа – це канонічне православне право, згідно якого живе Вселенське Православ’я. І ось тут вже велика проблема, бо це грубе порушення. Румунське, угорське, польське… питання будь-якого сусіда потребуватиме завжди уваги адекватної української державної влади.

Згідно висолюванням відомого релігієзнавця Олександра Назаровича Сагана:

«Цікаву гру затіяли московитські грушники. Почався рух із переходу громад УПЦ МП в Румунську ПЦ. У ролі замовників, очевидно що, – ФСБ та Московська патріархія. У ролі виконавців – дуже навіть очевидно – «найнезалежніша» та «найсамостійніша» у світі митрополія Московського патріархату в Україні, яка раптом почала «добровільно» «відпускати» від себе в іншу Церкву цілі благочиння (і це без рішення Синоду, який насмерть б’ється за кожну сільську парафію) та радикальні провокатори в Румунській ПЦ, які застрягли у своєму розвитку у часах панування ідеології «Великої Румунії».

Мікрорівень – посварити Румунську ПЦ із Православною Церквою України.

Макрорівень – зламати усталений канонічний порядок у Вселенському православ’ї.

Методика – спровокувати вторгнення однієї Помісної ПЦ на канонічну територію іншої Церкви, всупереч положенням Томосів обох Церков. Звичайно ж, що «канонічні» причини для цього вторгнення одразу знайдуться територіальні претензії, мрії про «історичну спадщину» тощо».

Який може бути вихід з цього кепського становища? Священнослужителі та румунська православна громада в Україні могли б самоорганізуватися, виробити власний статут організації та діяльності, де вказати, що мовою служіння є «румунська», а Державна служба з питань етнополітики та свободи совісті, згідно з узгодження Кабінет Міністрів України через Міністерство культури та інформаційної політики юридично оформить новий статус.

Цей суб’єкт, визнаний та легалізований, може бути переданий під канонічну опіку  ПЦУ з призначенням румуномовного епіскопа,який міг би очолити ці парафії. А згодом могло прослідувати реальне, а не гібридне, визнання ПЦУ з боку РумПЦ та спокійна співпраця двох церков без ігор на не-своїх полях.

Таким чином, потенційний релігійний конфлікт між Бухарестом та Києвом, який вже тут і там спалахнув і ідеологічно маніпулюється Росією, або між румунськими православними в Україні та українською державою буде вичерпано. Відтепер вони більше не підпорядковуватимуться церкві «держави, яка законом визнана державою-агресором проти України та/або тимчасово окупувала частину території України», як це передбачено чинним в Україні законодавством. Тому більше не буде підставою для небажаного, насправді, нікому конфлікту.

І в Бухаресті, і в Києві треба розуміти, що «національні інтереси» — це не сума абстрактних понять, якими можна торгувати, як комусь зручно, а стосуються людей — зокрема українців з Румунії, а також румунів. з України. Такі дії Бухареста, лише залишають простір для поширення наративів, шкідливих для нас і сприятливих для Росії, в наших суспільствах, які, таким чином, Росії більше не потрібно робити нічого, щоб розділити нас і підірвати як нашу взаємну довіру, так і довіра наших власних суспільств – через свої неправильні рішення та політику це роблять деякі особи, які приймають рішення.

Відсутність бачення та розуміння з боку Києва, ймовірно, в середньо- та довгостроковій перспективі вплине на відносини між румунським та українським суспільством. І було б прикро, тому що в контексті цієї війни існує реальна можливість безпрецедентного зближення та остаточного історичного примирення між нашими суспільствами.

Тим більше, що в ці важкі моменти прості люди з України, тобто частина українського суспільства, можуть реально побачити, які румуни, яке румунське суспільство, і румунське суспільство може реально побачити, які звичайні українці, як і звичайні румуни, переживають важкі часи. Людяність зближує нас, тоді як політичні рішення, без бачення та без реального розуміння суспільних реалій, можуть нас роз’єднати.

За той час, поки парафіяни розмірковуватимуть над проблемами їх майбутньої юрисдикційної належності, СБУ перевірить, чи вони не співпрацювали з окупантами, і якщо це правда, то винні будуть притягнуті до відповідальності.

Вони ризикують втратити власність і парафії, де богослужіння проводяться румунською мовою. Такі парафії, а їх кількість 150, розташовані на Буковині, Закарпатті та в Одеській області, які румунська преса традиційно називає Північною Буковиною, повітом Герца та Південною Бессарабією. Бо ці парафії залишилися підпорядкованими Російській Православній Церкві, хоча мають більш тісні зв’язки з Кишиневом і Бухарестом, ніж з Москвою.

У Румунії лунають голоси про те, що румуномовні парафії можуть долучитися до складу канонічної ПЦУ, хоча вони можуть бути включені до складу Бессарабської Митрополії як частини Румунської Православної Церкви.

«Влада Румунії має уважно стежити за ситуацією та оперативно реагувати на будь-який тиск чи погрози румунським священикам і віруючим, щоб вони були примушені приєднатися до української церкви», — попереджало, зокрема, румунське агентство GlobalNews перед оголошенням. щодо організації виступу президента Володимира Зеленського в парламенті Румунії 4 квітня 2023 року.

Така реакція з боку Румунії є більш ніж природною, але тепер вона має шанс ще більше зміцнити позиції своєї церкви на сході. Румунська православна церква вважає, що Молдова, Придністров’я, Бессарабія та Північна Буковина (Одеська та Чернівецька області в Україні) є частиною її канонічної території. Але це їх приватна думка, бо питання подобного плану повинні розглядатися Константинопольським патріархом, якому згідно канонів Вселенських Соборів належить таке право.

Першого разу, невдовзі після розпаду СРСР, у 1992 р., у складі РумПЦ була створена Бессарабська митрополія (митрополія на території Республіки Молдова), яка мала у своєму складі Білгород-Дністровський та Ізмаїл – два міста в Одеській області. Тепер вона може завершити свій екзархат і посилити вплив не тільки церкви, а й держави.

Румунія має тенденцію бути лідером у Південно-Східній Європі, але вона не може стати справжнім лідером, не займаючи позицій духовного та культурного лідерства в регіоні. У цьому, мабуть, було б обґрунтування прагнень РумПЦ збільшити й захистити громаду парафіян, які можуть бути близькими її.

Як бачимо, Румунія хотіла б створити православний анклав на кордоні України та Молдови. За таких умов вона отримала б ширший простір для політичних маневрів та могла б відіграти більш значущу роль у європейській, євроатлантичній та міжнародній політиці. А РумПЦ – це важлива складова подобного роду прагнень.

Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії