Славомір Якубек: словак з українським корінням, який очолював оперу Словацького національного театру

Ексклюзив. Зі Славоміром я познайомилася випадково, але ця зустріч вже залишила слід у серці. Він народився в Словаччині, закінчив Словацьку музичну академію за фахом композиція і фортепіано. Працював на радіо в редакції класичної музики, оперної музики. Він репрезентував Словацьке радіо в Женеві в міжнародній профспілці EBU. Довгий час працював у національному театрі в Братислави в опері. Спершу був драматургом, потім головним драматургом, аж поки не очолив оперу Словацького національного театру, водночас працюючи шеф-редактором музичного часопису Hudobný život. Його мама народилася на Львівщині, де Славомір досі має родину, а батько словак. Розмова з ним мене вразила щирістю, відвертістю й інтелектом.

Як ви з дитинства наверталися до української культури: як це відбувалося? Це робили батьки чи вам було цікаво самому як дитині?

Я народився вже у східній Словаччині, мій батько був солістом опери в Кошицях, потім Брно і врешті солістом національного театру в Братиславі, тож ми чимало їздили й це не було просто. Моя мама також співала, вона була акторкою в театрі. Контакти з культурою, з історією, а взагалі з Україною розпочалися від мами. А ми завжди, за можливості, вакації проводили в Україні. Два місяці, деколи місяць, але це було можливо від певного часу тому, що мамин дядько був дисидент, дуже постраждав під час ери СРСР, 15 років відсидів у різних таборах, 5 років був на засланні. Не було можливості поїхати. Моя мама не бачила свою маму 20 років, навіть більше.

Мого діда застрелили радянські солдати. Тато також безпартійний. Я вчився в середній школі за напрямом фізика й математика, але там був дуже ліберальний директор, який створив добрі умови для того, щоб після початкової школи вступити до гімназії.

Чи ви завжди пишалися тим, що у вас є українське коріння? Чи можливо був час коли це навіть доводилося приховувати?

Ні, ми ніколи не приховували цього Але правда, що умови були різні, мій тато і моя мама ніколи не були партійні, навіть через те, що ми сім’я вірян, ми завжди були іншої думки, так що ми не приховували це. Адже частина нашої сім’ї походить з України.

Коли ви почали співати українських пісень?

Мама співала завжди. Дитиною я не співав, але пізніше, як вже був студентом, то мене мама привела до гурту в Братиславі, ансамблю Тараса Шевченка, якій існує 50 років.

Музична академія, яку ви закінчили, високого рівня? Сильний заклад?

У Словаччині то найперша, найкраща академія. Правда, під час соціалізму дуже багато людей не могли зробити кар’єру, яку могли б у вільному світі. Багато було розумних людей, здібних композиторів. Натомість там було чудове середовище людей, що мали коріння з Австро-Угорщини, мали зв’язки з Віднем, з центрами музичними. Якщо людина хотіла, то могла багато знань черпати.

Зараз буде цікаво для українців тут і для українців в Україні така річ – що вас зараз пов’язує з Україною творчо? Якісь проєкти?

Тепер я фрілансер. Я вільний драматург, менеджер і людина, яка вільно може рухатися, але до 2018 року я був директором опери Словацького національного театру і я там був «вільними руками», розпочав співпрацювати з українськими художниками й співаками, і режисерами, з оперними ансамблями, оперними театрами, тож започаткував співпрацю з Львівським театром. Я був в Києві якраз під час того, коли Київ вступав в міжнародну організацію «Опера Європи». Це було у 2016 році. Я хотів українським ансамблям і художникам допомогти з контактами, як амбасадор у сфері оперної музики. Там був Василь Вовкун, який очолив Львівську оперу. Я шукав контакти, розмірковував наскільки спроможні співпрацювати, бо це велика зміна і для України, тому що певні норми не цілком працювали тоді.

Зокрема словаки могли робити цілком вільно копродукцію, рухатися і в економічному секторі і юридичному вільно. Ще різні норми були й думаю, ще і досі є, які певні речі досі неможливі. Василь був дуже активний. Я сконтактував, мабуть, з найліпшим українським оперним режисером Жолдаком, він живе в Берліні й ми познайомились у Відні. Я дуже хотів його запросити й до Братислави, щоб він зробив якусь постановку, Була ідея копродукції львівської опери та братиславської опери національного театру, режисером мав бути Жолдак. Але на жаль потім прийшов Ковід, потім війна, водночас ми мали гармонізувати межі законодавства, а це не можна зробити одним театром, потрібна діяльність міністерства, зміна середовища.

Я вважаю, що після війни це все продовжимо.

Так. Я вірю, що так. То був такий великий початок, не лише один проєкт. Я запропонував львівський опері допомогу з контактами в західний Європі. Я з ними їздив на Кіпр, де відбувається знаний літній оперний фестиваль і там повинні були налагодити контакти, проект вже був, запропонувати, вони познайомилися. Нажаль Ковід також на Кіпрі у натомість Ковід зупинив і цей фестиваль, та сподіваюся, що все відновиться і ті контакти, які ми зробили, ми продовжимо.

Ваше ставлення до України змінилося після початку війни?

Воно постійно змінюється, тому що мій перший досвід був дитячий. Насправді я в Україні був близько 30 разів. Тобто щороку. Роки, коли я навчався, я мав добрі контакти з родиною. Мій двоюрідний брат вже мешкає в Італії, він реставратор, другий двоюрідний брат живе в Варшаві, але вони не втікали, вони там живуть вже певний час. У 2015-2018 роках дуже часто я приїздив і властиво налагоджував контакти в різних інституціях з людьми, які діяли в культурі, й мої знання поглиблювалися. Тож це не лише приватні контакти, а й професійні. Двічі мене запрошували у Львів на відомий конкурс Соломії Крушельницької, де я був в журі, на конкурс Василя Сліпака. Мушу сказати, що я особисто знав Василя Сліпака добре, тому що його рідня проживає в Братиславі. Його ціла родина втікала, як і моя. То була та сама діаспора, генерація, яка втікала під кінець другої світової війни в 1944 році. Вже було зрозуміло, що до Галичини повернеться Росія і властива ера радянського союзу. З Василем Сліпаком я ще познайомився, коли він починав кар’єру, як молодий студент і він приїздив на конкурс до Словаччини, до Жиліна. Там був конкурс для молодих інструменталістів, співаків, музикантів. Він там став лауреатом. Він приїздив до Братіслави, ми спільно займалися в академії. Його перші кроки професійні, він був контратенором, тож складно в Україні здобути більшу освіту в тому напрямі, тому він поїхав до Парижа. І так він зупинився у західній Європі, він був надзвичайний талант, геніальний талант.

Чи в силі культурна робота, культурна війна змінити щось у стосунках між словаками та українцями, адже за останньою статистикою ставлення словаків до українців погіршилось. 50% словаків переконані, що українці не праві. На їхню думку, українці мають підкоритися Путіну, і тоді війна припиниться.

Так певні аналізи соціологічні, про які мій колишній професор, ректор філармонії завжди любив говорити, що є мала брехня, велика брехня і соціологічна статистика. Не варто довіряти їм у сенсі, що словаки напевно знають, про що вони говорили. Я поясню. Чимало словаків дуже довгий час, (словаки, яким на сьогодні 70 років, 60, 50, 40, які виростали в родинах, де знання про Україну переходило за традицією — від батька до сина чи доньки) думали, що Україна не держава, а якась земля і народ ніби тісно пов’язані з російською культурою, з історією, і мали сумніви щодо існування окремого народу. Насамперед через московську пропаганду протягом дуже тривалого часу. Річ у тому, що усі школи, освіта, це інтерпретували та викладали історію України, яка не мала самостійної історії, лише спільно з російською, бракувало знань взагалі про історію, культуру України. Україна для словаків була певним етно людей, які мають свій фольклор, живуть близько, але вони вже сучасні. Так Росія хотіла це подавати. Тож словаки не цілком розуміються на справі, про яку говорять.

Це також показник низького рівня освіти.

Так. Це була освіта в межах пропаганди СРСР. Ми ледь-ледь звільнилися від старих педагогічних текстів. Навіть про себе ми не знаємо правду. Словаки мають різні етапи історії — є етапи, якими ми пишаємося, коли була перша Словацька держава у 9 сторіччі. Пізніше під Австро-Угорщиною словаки були під великим тиском, майже втратили свою мову. Все дуже пізно прийшло на Словаччину – своя культура, музика, література. Тиск з боку Угорщини був дуже жорстокий. Забороняли навіть розмовляти словацькою. Немає знань про Україну. Українців 40 млн, це один з найбільших народів в Європі, а в Словаччині навіть 5 млн немає. Вся Словаччина як один Київ. Словаки один з останніх народів, який здобув державу, отримав змогу розвивати свою культуру, і його довга історія пов’язана з Угорщиною. Словаки національний театр відкрили аж 1920 році. Державу першу спільно з чехами здобули в 1918 р. Дуже великі паралелі є з Україною у Словаччини. З одного боку не проінформовані, погано освічені щодо України, а з другого — ніби егоїзм, ніби ми вже в безпеці в ЄС, а якийсь сусід тягне до якоїсь війни. Якби нам тоді не допомогли, словакам, інші держави, теоретично ми б не мали змоги інтегруватися з чехами, угорцями, з поляками до західних структур. Така ж доля, як з Україною. Кожен словак має усвідомити, як західний світ допоміг Словаччині, натомість не всі тому вірять. Наразі доба дезінформації, конспіративних теорій. Дуже багато людей не орієнтуються. Словаччина досі має певний комплекс щодо того, що вона у Європейському союзі, в європейських структурах. Увесь час словаки мають комплекс, ніби ми найменші, найбідніші й нам треба допомагати. А тут одразу велика держава, яка має 40 млн і їй треба допомагати. Тож той комплекс лише збільшився.

Коли сюди приїхали українці, словаки мене дуже вразили. Настільки щиро приймали, хотіли допомогти, а потім сталося таке. Вважаю, що через пропаганду. Пропаганда працювала, насамперед у Телеграмі стільки каналів незрозумілих, а людина не вміє орієнтуватися.

Просто є певні люди, які чутливіші на пропаганду. Є регіони у Словаччині, де справді умови життя погіршилися. Гадали, що Європа буде мати великі проблеми через російський газ, а вийшло, що навпаки, жодних проблем. Європа переорієнтувалася, згуртувалася, об’єдналася. У словаків відразу страх, у нас економіка тримається на чому? Закордонні компанії, які інвестують в автомобільний сектор. На другому місці — газ, нафта. «Словнафт» це велика компанія і це відразу загроза для господарства.

Усі фронти дуже важливі. І культурний фронт. Усі можливі шляхи, аби якнайшвидше дізнатися правду про українців, про мову, потім словаки будуть змушені відкритися до України. Дуже багато людей, дуже здібних, добрих фахівців залишають Словаччину, їдуть до Чехії, Німеччини. Словаччина має великий брак кваліфікованих фахівців. Досі формально складно когось запросити на роботу, тож слід спростити усі процедури. В українців великий потенціал зокрема в IT-сфері. IT-сектор пішов так вперед, такий прогресивний, що нам у Словаччині до цього дуже далеко.

Невдовзі відбудуться вибори у Словаччині, нам важливо, щоб до влади прийшли ті політичні структури, які мають прогресивні погляди.

Натомість хто б не прийшов, будуть зважати на основні рішення ЄС.

Якщо ми хочемо мати зиски від присутності у європейських структурах, мусимо певні речі розуміти, що ті рішення добрі. Я вірю, що є перспектива позитивна для словаків. Дуже важливо, щоб словаки мали змогу читати про українську історію, правдиву, а не інтерпретовану СРСР. У минулому були великі художники, наукові працівники, спортсмени, яких сприймали, як російських. Скажімо, композитори Бортнянський, Березовський. Україна дає інформацію, що то українські композитори. Москва забирала усі таланти. Та імперіальна політика показувала Україну якоюсь провінцією. Імперія хотіла позбутися інших народних культур, зробилася центром і забирала всіх здібних людей, трактувала як своїх.

Люди не знають у Словаччині, що Бубка українець. Оксана Линів дуже талановита українська диригентка, яка зробила велику кар’єру. Сьогодні вже не кажуть, що це є російська. Вже зрозуміло, що це українська артистка. Раніше такого не було. Всі походили з Радянського Союзу. Якщо буде об’єктивна інформація, відразу образ України буде інакшим.

Крім того, Україна намагається і я гадаю, це здійсниться, крок за кроком інтегруватися в Європейські структури. Це насамперед питання безпеки. Європейські структури є структурами НАТО. В НАТО розуміють, якщо України не існуватиме і вона не буде достатньо сильна, тоді проблема безпеки континенту не буде розв’язана. Коли Україна буде інтегрована в ЄС І НАТО, зв’язки будуть інтенсивніші та сприйняття України змінюватиметься в позитивний бік.

Що б ви побажали українцям?

Бажаю українцям сили, віри, перемоги, бо це дуже тяжка боротьба!

спілкувалася Марина Ковальчук, власна кореспондентка Newssky (Словаччина, Чехія, Угорщина, Польща), керівниця проєкту V5 Media