Рогнеда

Ексклюзив. Житіє преподобної Анастасії (княгині Рогнеди-Горислави), першої дружини рівноапостольного Володимира

Багато біографи великого князя київського Володимира Святославича не без підстав вбачають у зіткненні з княгинею Рогнідою прояв глибокого і сприятливого морального перевороту, того, що сталося в його душі ще до прийняття християнства. Про долю Рогніди та як вона сприяла просвітленню Володимира ми це сьогодні поговоримо.

Княгиня Рогніда народилася близько 960 року. Жила в Полоцьку, разом з батьком — князем Рогволодом, і не названими в літописах по іменах матір’ю і братами. У «Повісті минулих літ» сказано: «цей Рогволод прийшов з-за моря і тримав владу свою в Полоцьку». На думку деяких істориків, правляча в Полоцьку династія була іноземного (варязького) походження, що намагався довести ще на початку XIX століття Август Шльоцер, вказуючи на імена: Рогволод — «Регнвальд», Рогнеда — «Рагнхільд».

Рогволод, і згадуваний разом з ним в літописах князь Туровський Тур, не належали до Рюриковичів, що княжили в Києві та інших землях східних слов’ян. Скандинавськими вважають імена Рогніди та її батька деякі історики-скандинавісти. На думку інших дослідників, зокрема, ім’я Рогніди слов’янського походження та означає «народжена для влади». Більш давньою формою імені вважається Рогнедь. З кінця XV століття літописанні фігурує також Горислава, не тотожна, але вельми близька Рогніді.

У 980 році Рогніда була оголошена нареченою Ярополка Святославича, великого князя київського. Брат Ярополка Володимир, в той час князь новгородський, був сильно принижений Рогнідою, через те, що теж сватався до неї, однак був названий «робичичем» (тобто сином рабині) та отримав відмову: княжна вважала неприпустимим вийти заміж за сина наложниці.

Убивши Рогволода і його синів та взявши Рогніду в дружини насильно, Володимир відвіз її до Києва. Приблизно в 987 вона зважилася помститися за скоєне та вбити свого чоловіка. За літописним оповіданням, вночі, коли Володимир спав, Рогніда хотіла заколоти його, але князь прокинувся та встиг відвести удар. За замах Рогніді загрожувала смертна кара. Розгніваний Володимир наказав дружині ошатно одягнутися та взяв у руки меч, проте на крик прибіг їх первісток Ізяслав і став на захист матері також з мечем в руках. Володимир не зміг вбити Рогніду на очах сина.

За порадою своїх бояр: «не вбивай її заради цього дитяти, але збудуй отчину батька її, і віддай їй із сином твоїм», Володимир поселив Рогніду та Ізяслава в їх полоцької землі — місті, який був названий Ізяславль (Заславль).

У молодому князі, до випадку з Рогнідою неухильно слідував язичницьким звичаям в тому, що стосувалося помсти, насильства, захоплення «трофейних» дружин та наложниць, відбулася зміна. Захищаючи свою жіночу гідність, Рогніда відмовлялася жити за звичним для свого часу нормам та спонукала до цього свого чоловіка. Готова заплатити життям за свою гідність і права своєї дитини, вона пробудила в ньому совість, спонукала його на шукання моральних законів.

Княгиня оцінила і милосердя, і благородство Володимира, який зберіг їй життя, всупереч язичницьким законам. Прощена, впевнена відтепер у майбутності свого сина Ізяслава, Рогніда примирилася з чоловіком. Більш того, вона знову опинилася в пошані як велика київська княгиня, вірна дружина та турботлива мати.

Яскравий образ прекрасної і сильної слов’янки Рогніди не зник з часом. У Тверському та Лаврентийському літописах під 1128 роком є її життєпис, яке звучить як поема. Підносячи особистість Рогніди, літописці віддають належне її безперечних чеснот: безмежної відданості рідному краю, жіночої мудрості, подружньої вірності, самозреченої материнської любові.

Шлюб з Рогнідою приніс Володимиру чимало дітей, серед яких найзнаменитішим став Ярослав «який від Рогніди народився» — як нагадувала в XVI столітті офіціозна «Степенная книга». Рогніда стала, таким чином, прародителькою всіх Рюриковичів, що правили до кінця XVI століття.

Але повернемося до фігури її чоловіка. Останнім часом, як у Швабростані, так частково і в Україні стало модним говорити про те, церква канонізувала братовбивцю та ґвалтівника.

Звичайно, життя язичницького князя було далеке від заповідей Христа. Він поставив скрізь ідолів, поклонявся їм, завів безліч наложниць, число яких було просто дивовижним. Але душа його обтяжувалася цим, жадала чогось більшого, істинного.

Ми не заперечуємо дані факти з біографії князя, але тут важливо відзначити, що ті люди, що висловлюють подібні погляди, нічого не розуміють у віровченні, особливо в тих частинах, які стосуються догматики.

Всі гріхи, тяжкі злочини, що скоїв Володимир, були змиті під час Таїнства Хрещення. Але після того, як щиро та усвідомлено він прийняв християнство, його діяльність не обмежилася просто покаянням у скоєному, але на місце гріха прийшли не просто добрі справи, але великі звершення. Він став служити Христу, він зробив неймовірне. Про це все трохи нижче. І цінуємо ми його не за першу, темну половину, його життя, а за другу — світлу.

Саме тому серйозними вченими, а не новоявленими писаками та блогерами, прийнято розмежовувати життєві періоди святого Володимира надвоє — «язичницький» та «християнський», що справедливо, і пояснимо чому. Багато хто цікавився, хто вивчав особистість святого князя, часто згадують його круту вдачу, як би ставлячи йому в провину його невідповідність з християнськими нормами життя. Але ніхто так не змінює людей з першої зустрічі як Господь наш Ісус Христос.

Як писав святитель Миколай Сербський: Промислу Божому «було необхідно показати всім наступним руським поколінням грішника, що розкаявся та поставити біля витоків нової Русі язичника, який просвітився, щоб стояв він та наставляв, зміцнював і зціляв тих, що оступилися, і маловірних, всіх руських християн в усі прийдешні часи. Найкраще свідчення дієвості будь-яких ліків — це той хворий, що зцілився. Необхідно було зціленого князя Київського показати тим, хто був ще хворий, для того, щоб вони з радістю прийняли ті ж ліки. З усіх чудес, що творить віра Христова, саме вражаюче — це звернення грішника у праведника. І ось як свідчення такого дива-особистого преображення стоїть Святий Володимир при брамах християнської Русі і немов волає до кожного християнина: «я був ніч і перетворився в день! Ким був ти? Ким став ти?»

Володимир дійсно заслужив свою святість в очах Церкви, в очах усіх християн. Християнська святість же ніколи не сприймалася як абсолютна безгрішність. Христос прийшов закликати не праведників, а приводити грішників до покаяння. І Володимир — якраз приклад людини, яка, пройшовши через дуже грішне життя, не будучи ще християнином, не будучи ще навіть хрещений, не будучи заново народженою у Христі, християнином стала, пізнала покаяння, закликала до нього не тільки себе, але прийшла до святості.

За повідомленнями багатьох церковних істориків, князь Володимир, перш за все, змінює свій спосіб життя: він розпускає гарем, звільняє невільників, він вінчається шлюбом з царівною Анною, що належала до Константинопольського імператорського дому. Він настільки змінюється внутрішньо, що вражений народ, який тремтів від страху при вигляді свого правителя, почав називати його Красним сонечком. Не міг народ так назвати свого правителя з почуття страху — так можна називати тільки з любові. А люблять люди не тих, хто вселяє страх, а тих, від кого виходить любов, адже страх розділяє, а любов з’єднує.

За словом апостола: «де примножився гріх, тут рясніє благодать». Для того, щоб принести такий плід покаяння треба було опуститься в ту непроглядну безодню гріха, в яку промислітельно попустив Господь зійти нашому Хрестителю. Щоб так полум’яно та безмежно полюбити всім серцем Христа, треба було вирватися з пащі диявола.

Ми не знаємо точно, коли саме князь прозрів, побачив свої вчинки очима Бога. Зате абсолютно ясно: прозріння це було щирим, настільки глибинні зміни відбулися в його характері та у житті. Очевидно і те, що хрещенню Володимира передував його особистий пошук Бога. При цьому князь спочатку знайшов Бога для себе і тільки потім запропонував свою віру народу.
Треба зазначити, що зіграло свою роль виховання від княгині Ольги, проросле як насіннячко в душі Володимира. Інакше як би тоді князь став шукати Бога в монотеїзмі, а не в «рідному, батьківському» багатобожжі. Життєписці так розуміють цей його крок до хрещення: «прийшло на нього відвідування Всевишнього, і розгорілося Духом Святим серце його, і захотів прийняти він Святе Хрещення» — пишуть літописці митрополит Іларіон, Яків Мніх та інші.

Благодать, що дарується під час Таїнства Хрещення, впливає на всіх. Але від людини залежить, наскільки вона зуміє цей дар прийняти та розпрощатися з гріховним у собі. Наскільки глибинно він відкриє себе Богу. Як повідомляє літописець, почувши євангельські слова «блаженні милостиві, бо помилувані будуть», Володимир повелів всякому жебракові приходити на двір княжий та брати все, що необхідно . Влаштувавши так, князь розуміє, що немічним та хворим до його двору не дістатися, і для таких він велить споряджати вози з усім необхідним. Дізнавшись про заповіді «не убий», він намагається скасувати смертну кару. «Боюся гріха», — відповідає Володимир на питання, чому не страчує розбійників. Буквальне і чисте сприйняття християнства, скажуть потім про це богослови.

Важливо й інше: відповідно до того рішення, тим напрямком, яке Володимир прийняв ще напередодні хрещення, стало те, що він дійсно відмовився від завойовницьких і тим паче грабіжницьких воєн. З сусідніми государями він намагався жити в мирі.

Багатьох бентежить, що людина, що стала святою, вбивала, вступала у злочинний зв’язок і т.д., але як сказав апостол, «любов покриє безліч гріхів». А у нього була любов до руського народу і до Бога Істинного.

Колись жорстокий та мстивий Володимир, ставши християнином, став зразком лагідності й любові. І почав князь творити безліч добрих справ.
Володимир Святославич не тільки християнин в особистому плані — це християнський государ, перший істинний государ Русі, і за великим рахунком зразок християнського государя на багато поколінь вперед. І головне: прийняв Християнство, він визначив на тисячоліття вперед вектор розвитку українського народу.

Безумовно, його вибір не був лише результатом його власних зусиль. Ніскільки не бажаючи применшити його реальні заслуги перед Церквою, народом нашим і Богом, зазначу, що його вибору посприяли не тільки його бабуся, велика і мудра княгиня Ольга, його боговінчанна дружина, грецька царівна Анна, але і певною мірою і Рогніда.

У 989 році Володимир, прийнявши християнство, обвінчався в Корсуні з візантійською царівною Анною. На зворотному шляху до Києва він послав сказати своїй першій дружині Рогніді: «Тепер, хрестившись, я повинен мати одну дружину, з якою набув християнський шлюб; ти ж вибери собі чоловіка з моїх бояр, кого побажаєш». Відповідь Рогніди, яку вона веліла передати Володимиру, увійшла до літопису: «а якщо ти прийняв святе хрещення, то і я можу бути нареченою Христовою». Рогніда постриглася в черниці під ім’ям Анастасія. Згідно з відносно пізнього «Тверського літопису», це рішення нібито настільки вразило Ярослава, присутнього при розмові, що він вилікувався від паралічу, залишилася лише кульгавість.

Сумна доля матері, безумовно, наклала відбиток на Ярослава — сам він, на відміну від батька Володимира, не був схильний до багатоженства та засуджував видачу дівчат заміж без їх згоди. Так, у статтях Статуту князя Ярослава Володимировича передбачалося покарання батьків, не вважалися з вільною волею нареченої у справах заміжжя.

Рогніда Рогволодівна померла, ймовірно, в місті Ізяславі близько 1000 року. Місце її поховання невідоме. У 1866 році біля сіла Черниця знайдений склеп з багатим оздобленням. Науковці припускали, що це місце поховання Рогніди.

На завершення скажемо, що вона багато в чому була схожа на свою попередницю княгиню Ольгу-Олену. Подібно їй вона прагнула бути незалежною в своїх симпатіях та антипатіях, безстрашно висловлювала свою думку, люто відстоювала честь, боролася за права дітей. При цьому вона з готовністю прийняла хрещення та активно почала поширювати Православ’я серед підвладного їй оточення. Пам’ять про заснованому нею монастирі й у побудованому нею Спасо-Преображенському соборі надовго закарбувалася у людській пам’яті.

На відміну від Ольги, Рогніді вдалося прищепити власні ідеали дітям, в першу чергу синам, оскільки дочки її, очевидно, були залишені Володимиром у Києві. Ізяслав разом з матір’ю відроджував Полоцьке князівство, будував храми, протегував церковним діячам, прагнув бути милостивим та справедливим. Ще більше вдалося досягти другому синові Рогніди Ярославу, прозваному за свої благі діяння Мудрим. Правда, повністю під опікою матері він перебував тільки у ранньому дитинстві. Потім з юних років йому довелося самостійно правити Ростовською землею. Але можна припустити, що мати відвідувала його та давала корисні поради.

Вона ж могла допомогти йому у християнізації країни, вона ж прищепила любов до книг і читання. До кінця життя Ярослав зібрав велику бібліотеку, одну з перших на Русі. Наслідуючи приклад матері, він будував храми і засновував монастирі. Зведений ним у Києві Софійський собор став шедевром давньоруського мистецтва. Другий Софійський собор був побудований сином Ярослава Володимиром у Новгороді, третій же Софійський собор звів у Полоцьку правнук Рогніди Всеслав Брячиславич, прозваний в народі Чародієм за хитрість, безстрашність та вміння раптово з’являтися в найнесподіваніших місцях.

Ще одним сином Рогніди, ймовірно, був Мстислав Тмутараканський, прозваний Хоробрим за військову доблесть та славні перемоги на полях битви. Він також з готовністю сприйняв християнство і активно займався будівельною діяльністю. Спочатку звів кам’яний Успенський собор у столиці свого князівства місті Тмутаракань, потім, захопивши Чернігів, побудував у ньому величний Спасо-Преображенський собор, можливо, в пам’ять про матір.

Цілком ймовірно, що християнізацією свого Володимиро-Волинського князівства займався і Всеволод, але про його діяльність відомостей практично немає.

Аналізуючи діяльність Володимира I Святославича, можна помітити, що незалежна поведінка Рогніди спонукало його на ряд доленосних для Давньоруської держави вчинків: приєднання Полоцького князівства, розгром Ярополка та об’єднання під своєю владою всіх слов’янських земель. Навіть одруження на принцесі Анні можна розглядати як виклик Полоцької княжні, що бореться за свою честь. Адже на ієрархічній драбині гречанка стояла багато вище Рогніди. До того ж офіційне церковне вінчання з Анною як би анулювало всі язичницькі шлюби та перетворювало полочанку у рядову наложницю.

Для Рогніди припинення складних подружніх відносин з Володимиром та переїзд в Ізяславль з’явилися найбільшим благом. На батьківщині вона нарешті перетворилася на повновладну господиню власної долі. Зміцнивши владу сина, вона ревно зайнялася поширенням християнства в Полоцькій землі. Заснувала один з перших на Русі жіночих монастирів і стала в ньому наставницею для своїх послідовниць.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky