ОБЛАСТІ І СТОЛИЦЯ УКРАЇНИ: ІСТОРІЯ ТА АРХІТЕКТУРА

Десна в Новгороді-Сіверському

Десна в Новгороді-Сіверському. На цих дивних українських просторах жило літописне плем’я сіверян.

чернЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Харків—Житомир), доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства

Передмова до вельми короткого путівника — 2015

Коли йде Вітчизняна війна твого народу, проводити час у забавах аморально. Але ж культурно-пізнавальний туризм — «розвага» дуже специфічна. Адже він є потужним чинником формування нашого світогляду, що триває протягом усього життя, не маючи жодних вікових обмежень. А якщо йдеться про пізнання своєї країни, її історії та культури,— ще й плекання патріотизму у високому сенсі. Це гранично важливо, аби почерпати наснагу й натхнення, віднаходити душевну рівновагу, відновлювати сили для продовження боротьби. Тієї, про яку яскраво й точно сказав Ґете (ризикну навести власний «переклад-нагадування»):

Усі минулі прикрощі й негоди
Мені принесли головне знання:
Лиш той є гідним і життя й свободи,
Хто знов іде за них у бій щодня!

До того ж не завжди буде потрібно кудись спеціально їхати. Можна, скориставшись, наприклад, моїми підказками та перебуваючи неподалік у справах, знайти трохи часу й ознайомитися з описаними в цьому путівнику пам’ятками історії та архітектури.

Чому з-поміж усіх мистецтв обрано саме зодчество? Цей вибір обґрунтував ще у своїй книзі «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009).

Наведу відповідні міркування: «По-перше, на наше переконання, з-поміж усіх видів вітчизняного мистецтва саме архітектура найяскравіше позначена відбитком геніальності світового рівня.

По-друге, соціальну історію ми вважаємо за правильне розглядати не лише як перебіг подій, а, мабуть, насамперед як здійснюване в їхньому контексті, на їхньому тлі невпинне розгортання народного духу.

Архітектура ж із давніх-давен є найстійкішим виразом цього духу, історія розвитку якого значною мірою доходить до нащадків завдяки втіленню у все більш досконалих витворах із каменю та інших будівельних матеріалів».

Надалі спиратимуся на першу у вітчизняному і світовому архітектурознавстві академічну «Історію української архітектури» (ІУА). Її підготовку ініціював у 1996 р. президент відновленої Української академії архітектури (УАА) В.Г.Штолько.

Очолював авторський колектив і здійснив наукову редакцію цієї непересічної праці, опублікованої у 2003 р., дійсний член УАА, лауреат державної премії України в галузі архітектури, доктор мистецтвознавства, професор В.І.Тимофієнко. Також багато цінного матеріалу містять чудовий путівник А.С.Івченка «Вся Україна» (користуюся виданням 2006 р.) і ґрунтовна книга Д.В.Леонтьєва «Архитектура Украины. Большая иллюстрированная энциклопедия» (2010).

Історичні відомості викладатимуться головним чином за фундаментальною 10-томною «Енциклопедією історії України» (ЕІУ), про яку розповідається в додатку до цієї передмови.

Кілька слів про хронологічні рамки. Історичні події в цьому путівнику систематично висвітлюватимуться з часів Київської Русі — першої власної держави народу теперішньої України — і до Української революції 1917—1921 років, що стала, як би там не було, горнилом для нашої нової державності. А втім, усі розділи міститимуть досить численні та докладні екскурси до епох, що передували києво-руській добі, являючи собою, сказати б, передісторію регіонів України.

Зокрема, у додатку розглядаються загальні питання походження та ранньої історії слов’ян; як побачимо, на почесне звання їх прабатьківщини має вагомі підстави претендувати наша країна, разом із сусідніми Польщею, Білоруссю й кількома областями Росії.

Коротко схарактеризую своє бачення основних періодів вітчизняної історії.

Їхній зміст докладніше розкриватиметься в регіональному розрізі за розділами путівника. Вважаю, що власне українська історія починається з IX століття. Волів би її іменувати не просто українською, а русько-українською (саме русько-українською) історією, історією Русі-України. Навіщо відмовлятися від самоназви, яка була головною протягом десяти (!) віків, лише через те, що хтось інший її зовсім недавно, за історичними вимірами, нахабно загарбав і вирішив монополізувати?! А через це — певною мірою й від тисячолітньої державотворчої та культурної спадщини? Адже до початку XIX сторіччя представники етнічної групи, що складала більшість на вітчизняних теренах, звичайно іменували себе руськими. І не так уже й важливо, що на Лівобережжі з другої половини XVII століття отримав поширення етнонім «малороси», який домінував, принаймні в офіційному вжитку, аж до кінця існування Російської імперії. Найвпливовіший твір вітчизняної світської літератури другої половини XVIII сторіччя не випадково одержав назву «Історія Русів».

У відповідній статті, надрукованій в ЕІУ, видатний вітчизняний вчений-історик і культуролог Я.Д.Ісаєвич (1936—2010) стверджував, що з певного моменту і до кінця XVIII століття, а на західноукраїнських землях і протягом XIX — початку XX сторіччя, використовувалася така назва українців, як русини.

У якості самоназви слово «русин», що спершу вживалося тільки в однині, будучи похідним від форми множини «русь», виникло в Україні та Білорусі — на відміну від Росії, де самоназвою стала прикметникова форма «русский». У множині назва «русини» (латинською мовою Rutheni) поширилася в XVI—XVIII століттях на теренах Речі Посполитої та вживалася щодо українців і білорусів разом (для протиставлення їх «Москві», «москвитинам») або тільки щодо українців (для відрізнення їх від «литвинів» — русинів із Великого князівства Литовського).

Книжному варіанту «русини» відповідала розмовна форма «руснаки». Нарешті, у Габсбурзькій монархії слово «русини» (німецькою мовою Ruthenen) стало офіційною назвою всіх українських підданих цієї держави. Але ж із розвитком української національної свідомості самоназви «русини» на Заході і «малороси» чи «руські» на Сході України були витіснені самоназвою «українці» [Ісаєвич, 2012]. Тобто все ж таки і за версією Я.Ісаєвича поширення варіанту «русини» пов’язується переважно з розвитком західної частини нашої країни.

Як би там не було, у першій половині XIX століття стрімко формується національно-культурна мегаконцепція українства, сказати б, самосвідомість українського суспільства, становлення котрої було завершено в його середині, насамперед завдячуючи поетичній творчості великого Шевченка.

З того часу всі національно свідомі представники нашого етносу іменують себе українцями, а історія земель теперішньої Української держави перетворюється на історію України. Але ж, за великим Грушевським,— «Історію України-Руси». Наполягаю на тому, що не треба віддавати своє. І розглядаю історію України починаючи з IX століття по цей час саме як русько-українську історію, жодним чином не ототожнюючи та не змішуючи її з російською.

Волію запропонувати наступну періодизацію з точки зору домінуючих етнічно-національних рис цивілізаційного розвитку (але слід пам’ятати, що йдеться про єдину русько-українську цивілізацію, яка існувала безперервно, хоч і в різних формах прояву, сказати б, «іпостасях»!):

 

Початок ІХ ст. — кінець 1230-х рр.Початок 1240-х рр. — кінець 1350-х рр.

 

Початок 1360-х рр. — кінець 1560-х рр.

 

Кінець 1560-х рр. — кінець 1640-х рр.

 

Середина XVII ст. — кінець 1830-х рр.

 

З кінця 1830-х рр.
Києво-руська цивілізаціяПізня давньоруська цивілізація

 

Литовсько-руська цивілізація

 

Польсько-руська цивілізація

 

Рання українська цивілізація

 

Розвиток сучасної української цивілізації

З цивілізаційної точки зору найважчим був довгий-предовгий часовий проміжок із середини XIV до початку ХХ століття. Його сумну сутність відобразив видатний письменник-філософ П.А.Загребельний, чия творчість являла собою величезний внесок у справу історичної просвіти українського суспільства, вклавши до вуст головного героя-оповідача роману «Тисячолітній Миколай» такі слова: «Ми змушені були творити цивілізацію в бездержавності, і була це хліборобська цивілізація з пшеницею, соняшниками, з хрущами над вишнями, але й сотнями тисяч чи не найкращих у світі пісень, з щедрівками й колядками, з писанками й рушниками, з барвистим, як райський вертоград, світом, з майже неземною тугою і нещастям, що сяє до самого неба».

Збереженими завдяки подвижництву музейних працівників острівцями Атлантиди згаданої предивної цивілізації, яка була затоплена морями крові, пролитими сталінським режимом, є, зокрема, музеї народної архітектури та побуту — дорогоцінне намисто нашої красуні України. Саме на їх функціонуванні зосереджу увагу надалі в цій передмові.

Зазначу, що взагалі мережа етнографічних музеїв України розбудовувалася з 1960-х років, як і вітчизняна мережа музеїв-заповідників. Музеї групи, що розглядається, є скансенами. Нагадаю, звідки пішла ця назва. У східній частині столиці Швеції міста Стокгольм, на острові Юргорден розташований Музей старовинної сільської архітектури Скансен, який було засновано 1891 р. А.Гаселіусом. Він став першим у світі етнографічним музеєм «просто неба». І тепер слово «скансен» вживається як загальноприйнята назва етнографічних парків. Причому зазвичай без лапок та з маленької літери, як у моєму тексті (крім попереднього речення — зі зрозумілих причин).

Акцентую ще одну обставину. У включеному до ІУА чудовому нарисі історії народної дерев’яної архітектури України І.Р.Могитич та Л.В.Прибєга, зокрема, зазначають: «Народні майстри, виховані на гармонійній цілісності природного оточення, прагнули до естетизації створюваного середовища проживання, до злиття наявного ландшафту й архітектурних форм. Забудовуючи поселення й розміщуючи громадські центри та окремі споруди, народні будівничі враховували естетичні якості рельєфу місцевості й інші природні особливості краю». Втілений у процеси розбудови й функціонування мережі музеїв народної архітектури та побуту, цей зв’язок стає відбиттям, своєрідною музеєфікацією закономірності вищого рівня, яку докладно схарактеризовано в моїй книзі «Україна. Історія, природа, мистецтво»,— того факту, що природні чинники від зародження суспільного життя суттєво (тобто визначаючи саму сутність) впливали не лише на поточну, зокрема будівничу, діяльність людей, а й на перебіг соціально-історичного розвитку взагалі.

Головним у родині вітчизняних етнографічних музеїв, безперечно, є Національний музей народної архітектури та побуту України НАН України, розташований у межах Києва, на південному узліссі стародавнього Голосіївського лісу, поблизу колишнього історичного села Пирогів. Його засновано в 1969 р. з ініціативи Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а в 1976 р. відкрито для відвідувань. Лише недавно — у 2008 р. — музей одержав статус національної установи. Провідний вітчизняний дослідник музейної справи Л.Д.Федорова у статті, вміщеній в ЕІУ, зазначає, що переважна більшість музейних будівель — це оригінальні споруди, тут відреставровані.

Зокрема йдеться про такі яскраві шедеври, як унікальні дерев’яні українські храми Покрови Богоматері 1792 р. із села Плоске Свалявського району Закарпатської області, св. Архістратига Михаїла 1750 р. із села Дорогинка Фастівського району Київської області й ін. В інтер’єрах будівель представлено відповідні зразки народної творчості.

Загалом на території музею встановлено понад 300 пам’яток українського народного будівництва XVI—XX століть, що перевезені з усіх основних «історично-етнографічних областей» країни. Ці пам’ятки об’єднано в наступні архітектурно-етнографічні комплекси: 1) вітряки; 2) Карпати; 3) Середня Наддніпрянщина; 4) Південь України; 5) Поділля; 6) Полісся; 7) Полтавщина і Слобожанщина; 8) українське село 1960—70-х років (початкова назва — «соціалістичне село»).

Варто підкреслити, що розмаїття місцевого ландшафту дало змогу показати пам’ятки народного будівництва в характерному оточенні. Скажімо, комплекс «Середня Наддніпрянщина» розміщений у типовому наддніпрянському ландшафті з пагорбами й долиною; невеликий байрак розділяє експозицію на Правобережну і Лівобережну частини.

Експозицію «Полтавщина і Слобожанщина» розпочинає восьмикрилий вітряк із хутора Кудрявий (село Високе) Охтирського району Сумської області, що стоїть при широкій степовій дорозі, яка веде відвідувача до полтавського села. Комплекс «Карпати» розташований на трьох пагорбах, порослих смереками й буками; його ландшафт нагадує природні умови місцевостей, у яких були споруджені житлові, господарчі, виробничі та культові будівлі із Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської та Чернівецької областей.

А експозицію «Південь України» розміщено на рівнинній частині території, яка найкраще відповідає ландшафтові південного регіону країни.

У нашій державі є ще ціла низка музеїв просто неба. Не лише описаний київський, а й усі скансени України, поза сумнівами, заслуговують на відвідання за першої ж нагоди. Про головні з-поміж цих музеїв обов’язково розповім у розділах, що присвячені регіонам, де вони розташовані. Але наразі авторові вочевидь уже слід зупинитися, бо передмова виходить надто затягненою…

Тільки додам, що в цьому «вельми короткому путівнику» мова піде лише про найцінніші пам’ятки історії та архітектури. Ми з Вами, шановні читачі, здійснимо уявну подорож, одна за одною відвідуючи області України в алфавітній послідовності їхніх назв: 1) Вінницька; 2) Волинська; 3) Дніпропетровська; 4) Донецька (північна частина); 5) Житомирська; 6) Закарпатська; 7) Запорізька; 8) Івано-Франківська; 9) Київська (при цьому завітаємо до її адміністративного центру — за сумісництвом столиці нашої держави); 10) Кіровоградська; 11) Луганська (північна частина); 12) Львівська; 13) Миколаївська; 14) Одеська; 15) Полтавська; 16) Рівненська; 17) Сумська; 18) Тернопільська; 19) Харківська; 20) Херсонська; 21) Хмельницька; 22) Черкаська; 23) Чернівецька; 24) Чернігівська.

Патріотам Сумщини нема за що ображатися на автора. Адже саме цьому регіону присвячено мій нарис, опублікований зовсім недавно в журналі NEWSSKY.COM.UA.

Однак у відповідному розділі циклу обов’язково знову напишу про прекрасний Сумський край, де знаходимо безліч природних, історико-культурних і мистецьких див. А до Автономної Республіки Крим і Севастополя цього року пропоную не їхати, причому саме з принципових міркувань.

Тепер, шановні друзі-читачі, пускаємося в путь. У захоплюючу, сподіваюся, подорож історією та культурою регіонів нашої незрівнянної неньки. Слава Україні!

Чернігів

Чернігів. Подібно до вітчизняної історії, на цьому фото великою мірою скрито від нашого погляду одну з найдавніших, найвизначніших і найгарніших пам’яток архітектури Київської Русі — Борисоглібський собор (1120—1123).

 

Додаток

ПОХОДЖЕННЯ ТА РАННЯ ІСТОРІЯ СЛОВ’ЯН

(Короткий науково-популярний нарис)

 

Автор цієї скромної праці, що має суто допоміжний і, як кажуть, компілятивний характер, зовсім не претендує на науковий пріоритет. Ми відкрито спираємося на статті, які опублікували в академічній 10-томній «Енциклопедії історії України» (2003—2013; голова редакційної колегії В.А.Смолій) вчені-історики та археологи В.Д.Баран, К.Ю.Галушко, М.Ф.Котляр, С.Д.Лисенко, А.Г.Плахонін, О.М.Приходнюк, Є.В.Синиця, Р.В.Терпиловський, І.Т.Черняков, С.П.Юренко, і на доповнення й уточнення, що їх зробили визначний вітчизняний історик Ю.А.Мицик і провідний фахівець з історичної географії й картографії В.С.Власов. Наш нарис являє собою спробу систематизації та певного узагальнення, спрямовану на подолання різноманітних міфів, які останнім часом заполонили цю царину, сказати б, масових уявлень. Адже й без цих міфів нам, нащадкам, є що вивчати, цінувати та враховувати.

Насамперед воліємо наголосити на тому, що протягом останніх двох десятиліть стрімко розвивалася така наукова дисципліна, як історія України. Дослідник питань її розвитку С.В.Кульчицький зазначав, що майже одразу після отримання нашою країною державної незалежності провідні вітчизняні історики змогли запропонувати — кожен у своїй галузі — нове бачення історичного процесу. Завдяки цьому Інститут історії України НАН України опублікував у 1995—1996 рр. 2-томний універсальний підручник «Історія України: нове бачення» (відповідальний редактор В.А.Смолій). Невдовзі на основі цього підручника була підготовлена й надрукована 15-томна серія книг «Україна крізь віки». За її створення авторський колектив удостоєний Державної премії України в галузі науки і техніки за 2001 рік [Кульчицький, 2005]. Додамо, що, як нам уже доводилося підкреслювати, важливу роль у справі історичної просвіти суспільства, його громадянського загалу відіграв «Довідник з історії України» за редакцією львівських учених І.З.Підкови та Р.М.Шуста, друге — доопрацьоване і доповнене — видання якого було опубліковано масовим накладом 2002 р. в Києві.

Автор цього нарису намагався якнайповніше відобразити наявні на той момент досягнення та результати, одержані історичною наукою незалежної України, у 16-томній російськомовній науково-популярній «Сучасній українській енциклопедії» [«Современная украинская энциклопедия», 2004—2005]. Для цього енциклопедичного видання мною особисто було написано більш ніж 1800 статей, включаючи близько 100 статей досить значного обсягу з питань історії України, зокрема численні краєзнавчі та біографічні.

Підбиває підсумки сучасних пошуків вітчизняних учених-істориків таке фундаментальне видання, як «Енциклопедія історії України» (ЕІУ). Головною метою цієї, сказати б, мегаколективної праці є здійснення докорінного переосмислення концепції вітчизняної історії, остаточного подолання стереотипів і міфологем радянської доби. Робота над проектом розвивалася наступним чином. У червні 1997 р. Президія НАН України ухвалила постанову про підготовку багатотомної «Енциклопедії історії України». Починаючи з 2003 р., вийшли друком усі десять запланованих томів паперового видання; у 2013 р. побачив світ останній з них. На сайті Інституту історії України НАН України паралельно публікувалася та продовжує публікуватися електронна версія ЕІУ. На слушну думку редакційної колегії, електронний формат видання дозволить не лише якнайширше розповсюдити даний інтелектуальний продукт, але й з часом витворити цілком новий довідковий інформаційний ресурс, який може оперативно коригуватися і доповнюватися відповідно до новітніх наукових знахідок, відкриттів, ідей, концепцій тощо. Однак підкреслюється, що програмне та художнє забезпечення електронного проекту досі є незавершеним [Енциклопедія історії України, 2003—2015: Електронний ресурс]. Але в нас немає жодного сумніву стосовно того, що найближчими роками вельми потужному авторському колективу вдасться завершити створення першої повноцінної «живої» електронної Енциклопедії історії України.

Переходячи до суті питання, зазначимо, що вітчизняній історії у власному розумінні передувала, умови для її виокремлення формувала передісторія, яка розтягнулася на багато тисячоліть. Її проблематика досліджується в контексті походження та ранньої історії слов’ян [Синиця і Терпиловський, 2012 (2)]. Загальну ж періодизацію історії слов’ян здійснюють з огляду на мовознавчі побудови, розрізняючи періоди етногенезу (побутування праслов’янських діалектів), ранньої історії (побутування єдиної слов’янської мови) та історії окремих слов’янських народів (формування та побутування сучасних слов’янських мов). Початок останнього збігається з утворенням перших слов’янських держав упродовж VIII—IX століть, тобто в нашому випадку — з виникненням Київської Русі та початком русько-української історії.

Стосовно походження слов’ян вітчизняні вчені-історики підкреслюють: за сучасними уявленнями, територія етнокультурної кристалізації слов’ян визначається як смуга вздовж межі лісової та лісостепової зон між Віслою на заході та Дніпро-Донським міжріччям на сході [Синиця і Терпиловський, 2012 (2)]. Тобто левова частка її припадає саме на землі (та води) нинішньої Української держави! Автори статті, на яку найбільшою мірою спираємося, продовжують: у межах указаного регіону впродовж кінця І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. простежується низка генетично пов’язаних між собою археологічних культур, у носіях котрих вбачають як власне ранньоісторичних слов’ян, так і їхніх безпосередніх попередників [Синиця і Терпиловський, 2012 (2)]. Тут просто назвемо ці культури, запропонувавши тим, хто спеціально цікавиться питанням, звернутися до праць вітчизняних вчених-археологів. Але спочатку зазначимо, що їх появі передували тшинецько-комарівсько-сосницька культурно-історична спільність, або тшинецьке культурне коло [Лисенко, 2013] (підкреслимо особливу роль, яку в східнослов’янській, русько-українській передісторії відіграв сосницький варіант тшинецько-комарівської культури), і підгірцівсько-милоградська культура. У другому випадку вживаємо саме таку «подвійну» назву, обстоюючи фахову справедливість, оскільки вперше поселення цієї культури було знайдено в 1950 р. визначним вітчизняним вченим-археологом Валентином Даниленком [Юренко, 2004] біля села Підгірці Обухівського району Київської області [Черняков, 2009]. А до обіцяного переліку входять зарубинецька, зубрицька, київська, черняхівська, колочинська, пеньківська, празька, райковецька, волинцевська (або волинцівська), роменська культури.

Також одразу зазначимо, що наріжним каменем етноісторичної інтерпретації картини культурного поступу слов’ян протягом перших двох періодів їхньої історії на теренах України є ототожнення носіїв празької культури з ранньоісторичними склавинами, а пеньківської — з антами [Синиця і Терпиловський, 2012 (2)]. Аби ж розвіяти досить популярні, але не підтверджені науково міфи, підкреслимо наступне: «Від початку 1 тис. н. е. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам» [Мицик і Власов, 2010].

Звернемося тепер до ранньої історії слов’ян, яка, на нашу думку, в Україні припадає на останній період вітчизняної передісторії, що охоплює V—VIII сторіччя. Для цього нарису найважливішою є така обставина: В.С.Власов позначає територію семи (!) розташованих на півночі держави регіонів України (Сумську, Чернігівську, Київську включно з містом Києвом, Житомирську, Рівненську та Волинську області) як землі, на котрих у V—VI століттях проживали венеди, продовжуючи цю смугу теренами сучасної Польщі за Віслу, аж до Одри [Мицик і Власов, 2010].

Венеди, або венети,— це давні племена, які згадуються античними авторами І—ІІ сторіч і готським істориком середини VI століття Йорданом. Аж до пізнього середньовіччя ця назва зберігалася серед германців і фінів для позначення слов’ян-сусідів. Науковці дотримуються думки, що венедів першої половини І тисячоліття можна пов’язати з пізньозарубинецькими племенами, а також із населенням київської культури, слов’янської частини черняхівської культури і зубрицької культури. Йордан вказує, що сучасні йому склавени (склавини), анти та венеди походять «з одного кореня» [Терпіловський (Терпиловський), 2003].

Звідси вчені-історики роблять два висновки. Зіставляючи зі свідченнями античних авторів І—ІІ сторіч, стверджують, що саме венеди могли бути предками всіх давніх слов’ян. Як наголошують фахівці, повідомлення Йордана про те, що з венетами в другій половині IV століття воював готський «король» Германаріх (Ерманаріх), а також про те, що раніше в склавинів, антів і венетів було одне спільне ім’я, дають підстави вважати згадані події найдавнішим фактом історії слов’ян [Синиця і Терпиловський, 2012 (2)]. А порівнюючи зі свідченнями інших авторів VI століття, сучасні вчені-історики доходять висновку про існування в цей час трьох великих військових союзів [Мицик і Власов, 2010] уже власне слов’янських племен із трьома відповідними назвами: венеди, анти, склавини.

Тут необхідно зупинитися на важливому понятті племені. В етнології, соціальній і культурній антропології, політичній соціології та соціальній історії під ним розуміють суспільну групу, форму соціальної та політичної організації людського суспільства, характерну для доби первісності, переходу до соціально стратифікованого суспільства і ранніх стадій розвитку держави. Підкреслюється, що племінна спільнота організована переважно на підставі кровної спорідненості, а синонімами терміна є категорії «рід» і «клан». У західній культурній і соціальній антропології племена поділяють на певні форми існування або ж стадії розвитку, найвищою з яких є так звані вождівства (англ. chiefdoms) — соціально стратифіковані спільноти на чолі з вождями, притаманні переддержавному та ранньодержавному стану суспільства. Але єдиної прийнятої типології та критеріїв диференціації типів племен у світовій науці немає [Галушко, 2011]. Ці теоретичні відомості потрібно взяти до уваги. А ми повернемося до опису перших трьох відомих історії союзів слов’янських племен.

Анти — це слов’янське міжплемінне об’єднання, перші згадувані історичні події, пов’язані з яким, припадають на кінець IV — початок V століття. Йордан повідомляє, що германське плем’я остроготів (остготів) Вінітара, перемігши антів, розіп’яло їхнього царя Божа та сімдесят старійшин. Від остаточної поразки антів врятував вождь гунів Баламбер, який приборкав остроготів і вбив їхнього вождя.

Це повідомлення дає підстави вважати антів союзниками гунів. Пізніше з антами постійно воювали авари (давньоруською ця назва подається як «обри»), розорюючи їхні землі. А востаннє в писемних джерелах того періоду про антів ішлося у візантійського історика Феофілакта Сімокатти і візантійського хроніста Феофана Сповідника. Ці автори під 602 р. повідомляють про розгром антів (союзників Візантійської імперії) військом аварів (на боці яких, до речі, билися склавини) на чолі з Апсихом. Спроба ж укласти мир і викупити бранців завершилася вбивством аварами посольства антів на чолі з Мезамиром… Однак, за відомостями археологів, припинення утворення антських скарбів та існування пеньківської культури (нагадаємо, що саме ця людність вважається археологічним еквівалентом антів) припадає на останню чверть VII століття — час піднесення Хозарії [Приходнюк, 2003].

Нарешті, склавини (склавени) — це самоназва слов’ян, модифікована відповідно до грецьких і латинських фонетичних і граматичних норм. Наголосимо на тому, що різні форми написання назви інколи зустрічаються навіть у тексті одного автора й не мають принципового значення. Навпаки, важливо, що саме цим етнонімом середньовічні автори від середини VI століття позначали новий народ, який з’явився на північному кордоні Візантійської імперії [Синиця і Терпиловський, 2012 (1)]. А ще важливіше, що в слов’ян вочевидь з’явилася самоназва: під нею, нехай у видозміненій формі «склавини», вони в оповіді про події 512 р. вперше згадуються в середині VI століття грекомовним ранньовізантійським письменником Прокопієм Кесарійським. Адже, на думку вчених-істориків, чи не найбільш значущим свідченням виникнення нового етносу є поява його самосвідомості, що фіксується насамперед у самоназві [Синиця і Терпиловський, 2012 (2)]. При цьому до початку VII століття склавини в більшості джерел фігурували в парі з антами. Саме в антах і склавинах вбачають два головні племінні об’єднання давніх слов’ян, що впродовж VI—VII століть здійснили широку експансію на центрально- та південноєвропейських теренах.

Господарство склавинів (нагадаємо, що їх археологічним еквівалентом вважається людність, яка залишила пам’ятки празької культури) базувалося на землеробстві та було, судячи з повідомлень середньовічних істориків і хроністів, доволі ефективним. Культурне життя, можна припустити, було досить насиченим: адже язичницькі вірування характеризувалися розвиненим пантеоном. Суспільство склавинів функціонувало на засадах так званої «військової демократії». На територію Візантійської імперії вони регулярно вдиралися від початку VI століття, а на його середину приходиться пік цієї агресії: тоді розгорнулися так звані Балканські війни. Впродовж другої половини VI — початку VII століть склавини, зазвичай у складі військ виниклого в Паннонії (історична область, переважно на території західної Угорщини) Аварського каганату [Котляр, 2003], здійснили кілька походів, найбільш гучними з яких були облоги Фессалонік (нині місто Салоніки, Греція) у 580—610-х роках, прорив легендарного гірського проходу Фермопіли та здобуття Акрокоринфа (фортеця поблизу сучасного міста Коринф, Греція) у 590-х роках і облога Константинополя в 626 р., втім, невдала. Після останньої поразки Аварський каганат було послаблено, і надалі протягом VII століття склавини діяли здебільшого самостійно. Сучасні вчені-історики вважають, що склавини були попередниками не лише західного відгалуження слов’янства (чим обмежували їх роль до середини минулого століття), але й південного та східного. Стосовно останніх, нам в Україні слід бути вдячними цьому союзу за те, що принаймні північні правобережні «племінні княжіння» переддержавного періоду пов’язані за походженням зі склавинами [Синиця і Терпиловський, 2012 (1)].

За великим рахунком усі три згадані військові союзи слов’ян були нестійкими. З початку VII століття все частіше мова йде вже про племінні об’єднання, або союзи племен (пізніші давньоруські літописці так само за пізнішими, сучасними для них аналогіями позначали ці утворення словом «княжіння», тобто володіння князя), що існували на теренах нинішньої України. Високою є ймовірність того, що в їхніх межах соціальна взаємодія, крім суто військових питань, стосувалася багатьох інших сторін суспільного життя. Ґрунтуючись на твердженні «Повісті временних літ», правда, легендарної в різних смислах, що всі ці племінні об’єднання «мали ж свої обичаї та закони предків своїх і заповіти, кожне — свій норов», вчені-історики припускають: вони являли собою етнополітичні та територіальні утворення [Баран, 2009], відносно стійкі, з розвинутою й усталеною до певної міри системою внутрішніх зв’язків.

Взагалі для означення всіх слов’янських союзів племен, які згадані літописцем у «Повісті временних літ», вживається термін «літописні племена». Їх кількість перевищує два з половиною десятки [Баран, 2009]. Але «в українській частині» таких сучасні дослідники нараховують сім: поляни, деревляни (за ЕІУ — древляни), волиняни, хорвати, уличі, тиверці, сіверяни. Зазначається, що в «Повісті минулих літ» поряд із наведеною вище назвою «волиняни» літописець вживає ще дві — «дуліби» та «бужани». Більшість сучасних вчених-істориків переконані, що всі три назви стосуються одного й того самого племінного союзу, при цьому «дуліби» — найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом [Мицик і Власов, 2010].

До речі, за відомостями арабського автора Х сторіччя, географа, вченого-енциклопедиста і мандрівника ал-Масуді, саме навколо дулібів-волинян на чолі з князем Маджаком у третій чверті І тисячоліття на теренах Волині та Верхнього Подністров’я утворився ширший за перелічені в «Повісті временних (або, як бачимо, минулих. — Ю.Ч.) літ» союз правобережних племен. Деякі вчені-історики вважають, що він був початковим етапом слов’янської державності на території України [Баран, 2009]. Племінним центром дулібського союзу було, ймовірно, Зимнівське (Зимненське) городище, нещодавно знайдене археологами [Мицик і Власов, 2010] біля села Зимне Володимир-Волинського району Волинської області. Ця археологічна пам’ятка досліджувалася протягом 1951—1964 років (з перервами). Виявлено земляні укріплення з дерев’яною стіною й частоколом і залишки довгого наземного будинку, поділеного на окремі комори-приміщення, датовані VI—VII століттями. Себто Зимнівське поселення — одне з найдавніших ранньосередньовічних слов’янських городищ. У процесі розкопок знайдено понад дві сотні металевих виробів із заліза, бронзи та срібла. Причому наявність на городищі ллячок, тиглів, ливарних формочок і заготовок вказує на їх місцеве виробництво [Баран, 2005].

Якщо бути точним, ал-Масуді, подаючи багату інформацію про політичний устрій слов’ян взагалі, зокрема оповідає про історію племені «Валініана» на чолі з «царем» Маджаком, котрому в давнину підкорялися всі слов’яни [Плахонін, 2009]. У будь-якому випадку ми радше схильні вважати ці події першою масштабною спробою створення вітчизняної державності. Щоправда, згаданий союз невдовзі розпався під ударами все тих же аварів. А інтенсивні державотворчі процеси на східнослов’янських землях, як відомо, поновилися вже в ІХ столітті, цього разу в Середньому Придніпров’ї, та призвели до виникнення великої європейської держави Середньовіччя — Київської Русі.

Але повернемося до русько-української передісторії. Провідний фахівець із цих питань В.Д.Баран додає: згідно з даними археології, усі східнослов’янські племена, які жили на землях, що є нині теренами України, треба вважати носіями близьких за своїми ознаками археологічних культур — райковецької, волинцівської та роменської. При цьому встановлено, що територія поширення волинцівської та роменської культур збігається з територією мешкання сіверян, а райковецька культура покриває територію проживання всіх правобережних слов’ян від Дніпра до приток Вісли — Західного Бугу і Сяну (Сану) [Баран, 2009].

Є.В.Синиця та Р.В.Терпиловський підкреслюють, що на Правобережжі та Лівобережжі Дніпра культурні процеси переддавньоруського періоду суттєво різняться. На Правобережжі наприкінці VII — на початку VIII століття празькі пам’ятки еволюціонують у райковецьку культуру, а остання впродовж Х століття — у культуру Київської Русі. На Лівобережжі колочинські та пеньківські пам’ятки змінюються волинцевською культурою, яка не є прямим продовженням жодної з попередніх. У другій половині VIII століття волинцевська культура трансформується в роменську культуру, а останню в другій половині Х століття заступають ранньоруські пам’ятки, які демонструють насамперед правобережну пізньорайковецьку традицію [Синиця і Терпиловський, 2012 (2)].

На цьому завершується передісторія та починається власне історія нашої неньки України.

Сосниця Чернігівської області.

Сосниця Чернігівської області. Автор на «історичній малій Батьківщині» — біля батьківської хати О.П.Довженка.

 

Фотографії — Тетяна ЧЕРНЕЦЬКА

 

Поделиться:

В тему:

,
UkrNET - поисково-информационный ресурс