Злочин на грунті ненависті: зміст поняття та особливості явища в Україні. Ч. 1. Ексклюзив

26.08.2021 0 Редакция NS.Writer

Відеоверсія

Шановні колеги, вітаю. Доброго дня. Ми продовжуємо серію експертних дискусій в рамках ініціативи #експертиЗА разом з порталом Newssky та інститутом досліджень суспільства «Кронос».

Сьогодні я запропоную вам обговорити таке складне для українського суспільства явище як злочини на ґрунті ненависті, і разом зі мною я запропоную поспілкуватися нашим колегам-експертам; один із них присутній тут із нами, в студії; інші долучаються до нас в режимі онлайн — умови карантину, самі розумієте, тому будемо враховувати ті нюанси і адаптовуватися до ситуації, що склалася.

Отже, з нами сьогодні спілкується мій колега, який присутній у студії

— Андрій Кравчук, експерт з адвокації ЛГБТІ-центру «Наш світ».

Колеги, які приєдналися до нас онлайн, це:

— пані Ірина Федорович, директорка громадської організації «Центр „Соціальна Дія“»;

— також пані Олена Бондаренко, менеджерка з питань адвокації Центру «Соціальна дія»;

з нами також сьогодні буде спілкуватися і

— пан Володимир Кондур, ГО «Правозахисний ромський центр»;

— і пані Олена Сапожнікова, яка є адвокатом, правозахисником і представляє Українську Гельсінську спілку з прав людини (УГСПЛ);

— і ще з нами сьогодні експерт Конгресу національних громад України В’ячеслав Ліхачов.

Вітаю, колеги.

Тож, перше питання я би хотів адресувати пані Ірині: скажіть, будь ласка, пані Ірино, існує така думка, що злочин, мотивований ненавистю — це, власне, явище не характерне для українського суспільства. Як Ви думаєте?

Ірина Федорович: Доброго дня. Мені здається, що існує думка про те, що взагалі порушення прав людини не дуже характерні для українського суспільства. Якщо серйозніше, то, в принципі, взагалі, коли йдеться про тему не дискримінації в широкому сенсі, про відмову ворожнечі, в тому числі про злочини на ґрунті ненависті, досить часто є поширена думка, про яку Ви говорите, що це не характерно для українського суспільства. Від різних факторів, дуже часто від чиновників в минулому я чула про те, що українське суспільство є дуже толерантним і дуже мультинаціональним, тому в нас не може бути жодних «але», тому що ми всі радісно любим одне одного і тримаємося за руки. Мені здається, це, ну, таке дуже велике перебільшення. Злочин на ґрунті ненависті, мені здається, характерний для будь-якого суспільства, яке хоч в чомусь є різноманітним, в тому числі для України, яка насправді є дуже різноманітною, навіть якщо ми це не помічаємо візуально одразу.

Проблеми із злочинами на ґрунті ненависті в Україні, в тому числі і в тому, що ми намагаємося їх приховувати, замовчувати і говорити, що їх у нас мало порівняно з іншими країнами, вони не характерні і тому вони не вимагають реакції. Як тільки ми відійдемо від цієї позиції, ми починаємо говорити про те, що вони в нас є. Вони стосуються тих чи інших груп, давайте думати, що з ними робити. Ми починаємо рухатися до ситуації покращення.

Ведучий: Ну так, це дійсно така ситуація, коли ти, що називається, раз очі не бачать — значить, цього немає.

Так. Можемо говорити, що ця проблема існувала та існує в українському суспільстві абсолютно давно, і це пов’язано з цілим рядом факторів, про які ми сьогодні ще будемо з вами говорити. Скажіть, будь ласка, таке: ну, якщо розглядати мотивацію злочинців, чи злочинів на ґрунті ненависті в їхньому сучасному тлумаченні. Мається на увазі злочини на ґрунті ненависті. То чого більше в мотивованості, так? Реального несприйняття чогось, так? Чомусь протидії? Чи якоїсь показної ситуації, показного неприйняття якогось елементу суспільства, як би Ви сказали?

Ірина Федорович: По-перше, що вдогонку до першого питання, злочин на ґрунті ненависті — принаймні, в моїй практиці — не існує в Україні, починаючи з 2006-2005 року — це про заперечення і про давність проблеми, тобто вона не сьогоднішня. Стосовно того, чому вони існують або ким вони скоюються: мені здається, знову ж таки, Україна має всі різні прояви. В нас є злочин на ґрунті ненависті, про інциденти на ґрунті ненависті і включно з широким проявом умов ворожнечі, які стосуються ситуативних проблем або, там, сучасних проблем. Наприклад, злочини, пов’язані з власністю і прояви стосовно релігійних груп або політичних груп, які, в тому числі, спровоковані подіями, які в нас відбуваються досі на Сході України і анексія Криму — це одна частина, велика, а в нас є так звані індивідуальні, ну, з моєї точки зору, там, ситуативні прояви злочину на ґрунті ненависті: коли люди або групи людей просто бачать когось, і нападають, то вони спровоковані ситуацією тут і зараз. В нас є прояви міжетнічних конфліктів, знову ж таки, спровоковані тими чи іншими ситуаціями в конкретних громадах, територіальних громадах. В нас є злочини на ґрунті ненависті або принаймні дуже публічні заклики до злочинів на ґрунті ненависті, які відбуваються публічно під час тих чи інших мирних зібрань, і таке інше. Тобто, ну, ми маємо весь спектр, починаючи від випадкових злочинів на ґрунті ненависті «хтось комусь не сподобалися», закінчуючи досить-таки організованими атаками на ті чи інші суспільні групи або їх власність.

Ведучий: І, пані Ірино, Ви згадали про 2006-й рік, коли йшлося про заперечення злочину на ґрунті ненависті. Чи не можете Ви деталізувати, про що мова?

Ірина Федорович: Я згадала 2006-й рік як початок більш року дискусій, в тому числі в правозахисному середовищі, стосовно того, що проблема злочинів на ґрунті ненависті в Україні є, незважаючи на те, що ми дуже толерантне суспільство, і початку такого активного діалогу з травлею стосовно цієї проблеми. Тому що в 2006-му році, крім низки нападів на іноземців або людей неукраїнського походження у великих містах України, в нас відбувся досить гучний і потім широко обговорюваний випадок вбивства на ґрунті ненависті. І саме після цього почалась, так, більш публічна робота з цією проблемою. Тобто важко було заперечувати про те, що злочин на ґрунті ненависті в Україні відбувається. Виявилося, що вже з’явилися правозахисники-активісти, групи, які починають цим займатися, відслідковують, моніторять. Більше того, виявилося, що для цього типу злочинів вже існує класифікація. Є певні міжнародні стандарти. І Україна про них має начебто знати. Питання в тому, як це все між собою подружити і почати їх розслідувати. Я в цьому контексті згадувала 2006-й рік, але, можливо, В’ячеслав мене зараз поправить і все почалося ще трошечки раніше?

Ведучий: В’ячеславе, маєте щось додати з цього приводу?

В’ячеслав: Ну, дякую, пані Ірино, я не збираюся Вас поправляти. Так. Саме з 2006-го року почалося більш-менш широке обговорення проблеми в правозахисному середовищі та з боку громадянського суспільства. Держава насправді почала реагувати трошки пізніше, ну, так, почала визнавати існування проблеми. Тому що найважливіше, що вплинуло на державу — це зростання кількості нападів, і насправді, там, у 2006-му було кілька вбивств, які відверто відбувалися на ґрунті расової ненависті, але не всі вони були офіційно кваліфіковані та визнані державою «скоєні на ґрунті ненависті з урахуванням мотиву», але там були, так, справді, була, справді, така, показова справа. І десь починаючи з 2007-го року, коли вже громадські організації зібрали достатньо фактичного масиву інформації, з яким можна було комунікувати проблему з державою і вказувати на те, що, так, від цього вже не можна так просто відмахнутися, заперечувати наявність проблеми.

З 2007-го держава почала реагувати. Я пам’ятаю, там, зустрічі, які були, преса, і створення, там, окремого департаменту. Я пам’ятаю зустрічі, які були з СБУ. І так, там теж було створено окремий підрозділ, який повинен був працювати над попередженням злочинів на ґрунті ненависті і, там, як кульмінацію цього процесу, пам’ятаю виступ президента тоді Віктора Ющенка, міністра внутрішніх справ, та Генпрокурора — в якому президент посилався на статистику зібраного громадськими організаціями для того, щоб проілюструвати наявність проблеми та необхідність правоохоронних органів звернути на це увагу. І мені здається, це було тоді таким показовим процесом, тому що ми побачили всі ці етапи від заперечення до визнання — ну, реакція з боку держави — ми побачили наочно важливість такої скрупульозної і, там, нудної роботи над моніторингом ситуації, тому що саме громадськість розмовляла з державою не мовою емоцій: жах, расизм, шо коїться!

Але мовою фактів, з матеріалом на руках — саме це дуже допомогло налагодити таку більш-менш конструктивну співпрацю з державою. І треба визнати, що тоді саме такими, ну, засобами правоохоронних органів державі вдалося збити хвилю нападів на ґрунті расової ненависті. Треба напевно зараз згадати, що ці 2006-ий, 2007-ий, початок 2008-го року — це була максимальна кількість, ну, період, максимально за який було зафіксовано максимальну кількість насильницьких злочинів на ґрунті ненависті — ситуації, по зрівнянню з якою зараз ми знаходимося в дуже-дуже непоганому, на дуже-дуже непоганому етапі. Тоді було зафіксовано максимальну кількість насильницьких злочинів на ґрунті ненависті.

Ведучий: В’ячеславе, але це питання в тому, що традиційно, так, чи це починають фіксувати — ці злочини на ґрунті ненависті — чи їх, ну, скажімо так, стало справді менше?

В’ячеслав: Ну, оскільки ми не орієнтуємося на офіційну статистику з боку правоохоронних органів, то йдеться не про те, наскільки правоохоронні органи помічають злочини на ґрунті ненависті, чи наскільки вони визнають їх офіційною кваліфікацією з врахуванням мотиву ненависті.

Якщо є громадські організації, які ці, там, 15 років проводять моніторинг з однією і тією самою методологією, які мають інформацію перш за все від національних громад, від самих постраждалих, ну, чи то від засобів масової інформації, а потім, після перевірки та верифікації це теж долучають до моніторингу. Тобто, якщо там 15 років моніторинг проводиться за однією і тією ж самою методологією, то справді можна, мені здається, варто орієнтуватися на кількісні дані, які ми маємо згідно з цим моніторингом і якщо, там, зараз ми маємо набагато кращу ситуацію, згідно з тим моніторингом, ніж ми мали 15 років тому, то цьому варто довіряти. Звісно, не всі випадки потрапляють в цей моніторинг: у громадськості немає можливості врахувати все; але є свідчення певних тенденцій, як фіксація певних трендів, мені здається, громадського моніторингу влади.

Ведучий: Тобто, все ж таки, ми можемо сказати, що ми йдемо шляхом прогресу в цьому контексті. Мабуть не такого швидкого, як ми хотіли би, але, все ж таки, шляхом прогресу. Правильно я розумію?

В’ячеслав: Ну, тобто взагалі можна погодитися, якщо так узагальнювати дуже грубо. А якщо вдаватися в більш детальний розгляд, то, по-перше, те, що я згадав, стосується нападів на ґрунті расової, національної, релігійної ненависті. За останні роки різко побільшала, згідно з даними, по яким ми теж можемо орієнтуватися, кількість нападів з боку, на ґрунті інших проявів ненависті: перш за все, нападів гомофобного характеру на представників ЛГБТІ-спільноти та правозахисних організацій, які працюють у цьому напрямку. Тобто змінився фокус, змінився тип жертв. Також було дуже багато пов’язано з внутрішньою еволюцією праворадикальних субкультур, які перш за все були відповідальними за всі напади та злочини. Змінилося багато в політичному контексті, тобто йдеться не просто, не тільки про успіхи держави та правоохоронних органів, але і про дуже складні процеси, які відбуваються в нашому суспільстві. Не завжди позитивні. І взагалі мені здається, що ксенофобію та злочини на ґрунті ненависті треба сприймати в дуже широкому контексті концептуалізації: завжди помагає нам зрозуміти процеси, які відбуваються в цій сфері.

Ведучий: Дякую Вам, В’ячеславе. Дійсно, тут багато ми можемо говорити про те, як мінялася ця ситуація, і, дійсно, як сказав пан В’ячеслав, ми можемо говорити про те, що акцент злочинів на ґрунті ненависті міняється з часом, так? І це пов’язано з певними соціальними подіями і з політичною ситуацією, так можна сказати, геополітичною ситуацією в тому числі. І я би пропонував, колеги, вам пройтися більш детально по злочинам, які стосуються різних соціальних груп в Україні. Ну, ось, наприклад, пан Андрій, який стосується до ЛГБТІ-спільноти.

Я знаю, що останнім часом є така приємна позитивна тенденція, коли починається максимально детальне дослідження ЛГБТІ і в Україні зокрема, так? Різні його віхи, прояви і ті ситуації, в яких опинялися, скажімо так, митці, там, чи політичні діячі, чи ще якісь зрізи беруться в діяльності ЛГБТІ-спільноти. Чи можемо ми сказати, наприклад, у відповідності до того, як організувався ЛГБТІ-рух в Україні ще, скажімо, в радянські часи, для прикладу, да? Злочинів на ґрунті ненависті по відношенню до спільноти не було, не було, і — раз! — вони з’явилися.

Андрій Кравчук: Ну, по-перше, я хочу зауважити таке технічного роду зауваження щодо термінології. Коли ми кажемо «злочини на ґрунті ненависті», то ми тут розуміємо, про що йдеться, але непідготований слухач — він може подумати, що дійсно, це злочини, які породжені саме ненавистю, це не так.

Ведучий: Давайте уточнемо.

Андрій Кравчук: На мій погляд краще казати не злочин на грунті ненависті, а просто — злочини ненависті. Бо це абсолютно умовна термінологія. Насправді йдеться це визначення, яке надає цим злочинам, цьому типу злочинів організацію з безпеки та співробітництво в Європі. Вона саме цим і займається.

Злочини ненависті — це злочини, які мотивовані упередженістю, можна казати, нетерпимістю, але людина, яка їх скоює — вона не зобов’язана відчувати власну ненависть до жертви цих злочинів. Вона керується саме упередженістю до певної ознаки, яка у цієї жертви є. Щодо злочинів ненависті відносно ЛГБТІ — звичайно, вони були завжди. Просто в радянські часи ЛГБТІ не було видно. І тому ці злочини — вони були абсолютно невидимі. Тим більше, що гомосексуальність в радянські часи була криміналізована: гомосексуальна поведінка і люди, які потрапляли в якісь неприємні ситуації — вони просто не повідомляли правоохоронні органи про це, бо вони були злочинцями насамперед. Не тільки ті, хто на них нападали, а вони самі були злочинцями.

Це злочин без жертви, бо постраждалих від одностатевих зв’язків немає, але це переслідувалося суворо в радянські часи. Дійсно, і такі випадки були, були непоодинокі. ЛГБТІ-спільнота — вона існує скрізь. Вона існує в будь-якому суспільстві і незалежно від політичних його поглядів, культурних і таке інше.

Тому ми коли починали свою діяльність 20-ть років тому, ми починали її зокрема і з того, що ми налагоджували зв’язки з міліцією в Луганську, тому що навіть міліція — тоді вони розслідували злочини ненависті щодо ЛГБТІ. Коли були зобов’язані, але вони їх і скоювали водночас. Бо вони це розслідування — воно досить часто завдавало більше шкоди жертвам цих злочинів, ніж самим злочинцям.

Ми розуміємо, що з підвищенням видимості ЛГБТІ-спільноти число таких злочинів мало би зростати — і дійсно, коли почав у часи незалежної України, коли поступово наше суспільство лібералізувалося та відкривалося для світу, коли ЛГБТІ-люди ставали все більш видимими, ми побачили зростання числа таких злочинів, які фіксувалися і незалежними спостерігачами, і правоохоронними органами, але це були здебільшого такі, індивідуальні злочини. Тобто це були злочини, мотивовані особистою нетерпимістю до ЛГБТІ конкретних людей.

Потім ми побачили і ось це нове явище — це, яке з’явилося, на мій погляд, масово вже після 2014-го року, після Революції Гідності. Політичні, ідеологічно вмотивовані злочини ненависті проти ЛГБТІ. Якщо, так би мовити, стандартні злочини на ґрунті ненависті проти ЛГБТІ — вони розпорошені по всьому суспільству, не випадкові, то ці ідеологічні злочини — вони мають не тільки конкретних жертв, але й конкретних виконавців. Це злочини з боку праворадикальних і ультраконсервативних організацій. Вони свідомо на це йдуть, і це не означає, що вони дійсно відчувають ненависть до ЛГБТІ. Ми знаємо, що, наприклад, дуже багато гомофобів серед прихованих геїв у будь-якій закритій спільноті — у церкві і так само в праворадикальних організаціях. Тобто вони можуть навіть самі бути геями, а вони ці злочини скоюють не через свою особисту нетерпимість, а через те, що вони поділяють певні ідеологічні установки.

Продовження тут


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: