Життя мемів. Або, чому розвалився Радянський союз?

«Прозріння настає тоді, коли людина перестає бачити те, чого немає».

Так говорив вуйко Дезьо

Цікавою є природа виникнення, поширення і стійкості мему як одиниці культурної інформації.

Зазвичай він виникає спонтанно, тобто відображає логіку ситуації, в якій виник. Якщо така ситуація є поширеною, а її логіка типовою, то мем набуває швидкого розповсюдження і може виявитися стійким у часі, якщо чинники, що його сформували будуть відтворюватися.

До прикладу можна згадати мем «Це ж було вже», який виник у 2003 році і з того часу періодично з’являється знову, коли ситуація з повторенням подій стає красномовною. Причому, застосовується він уже у різноманітних сферах суспільно-політичного життя та й у побуті, хоча у витоках своїх коментар Кучми стосувався вибухів на складах біля Бахмуту. Вирішальною логікою тут став фактор повторення подій, обіцянок або скандалів.

Меми можуть набувати значного поширення та охоплювати широкі верстви населення, якщо, скажімо, це цитати з популярних фільмів. Можуть вони й мати вузькопрофільну популярність і стосуватися окремих груп, об’єднаних однією професією, спільним захопленням або питанням вирішення однакових проблем тощо.

Я розповім вам про мем, що майже півстоліття живе у колі нашого товариства друзів. А в себе в родині ми рідко коли обходимося без нього, якщо справа стосується самоіронії. Тоді-то і звучить фраза: «Вот відіш, самому пріятно».

Для панівної частини випускників Чернівецького держуніверситету чоловічої статі радянської доби дата 19 листопада була особливою – це День ракетних військ та артилерії. Військова кафедра університету готувала офіцерів за спеціальністю «Артилерист».

Після завершення навчання, дехто з випускників потрапляв до війська. Так сталося і з моїм другом. Я називатиму його в цій оповідці, скажімо, Толіком, тому що справжнє його ім’я відразу виведе на персоналію, а питати в нього згоди на згадку в публікації нині я не маю як, хоча знаю, що він не заперечував би та ще й додав би колоритних деталей до моєї розповіді.

Як і кожного 19 листопада, ми починали тоді святкувати зранку, але окремо. Десь у обід я підійшов до КПП полку, щоб продовжити з Толіком уже спільне святкування. Серед дворів біля полку для цієї справи ми знали про затишну лавочку. Так і сталося того разу, але деталі нашої тодішньої бесіди не важливі.

Вочевидь, наше окреме відзначання свята було вже поважним, тому, коли ми полишали лавочку, я запропонував Толіку більше в полк не повертатися. До того ж, він перед цим мені зазначив, що у них мають бути звітно-виборні партійні збори. Я переконував Толіка, що йому там з’являтися у такому вигляді не варто. До того ж – він лише кандидат у члени КПРС, а таким партійна дисципліна послаблюється.

Мої слова справили на Толіка зворотній ефект. Він майже протверезів і зазначив, що саме тому йому й потрібно бути на зборах.

Ми розсталися біля КПП, і я з неспокійними передчуттями попрямував додому.

Пізно ввечері мої тривоги справдилися. Зателефонував наш спільний знайомий і запитав, чи я бува не знаю, де Толік. Я мовчав, як партизан, а знайомий сказав, що є розмови, ніби він потрапив на «губу».

Потім, уже сам Толік розповідав усі події про себе ніби відсторонено. А розповідати він умів. Величезну багатотомну домашню бібліотеку вітчизняної та зарубіжної класики він прочитав майже всю.

Моя ж реконструкція тих подій виглядатиме блідою подобою картини, змальованої Толіком.

Від КПП Толік попрямував просто до актової зали, де проходили збори. Не роздягаючись, він зайшов у зал. Тихо зробити це не зовсім вийшло, і дія привернула до себе увагу президії, хоча б тому, що всі офіцери сиділи в кітелях, а Толік зайшов у шинелі. Його «друзі» почали вказувати йому на місце коло себе, яке тримали для нього. Тож Толік, замість десь тихо притулитися, пішов поміж рядами. Та вже хай би так! Але…

Збори увійшли в своє формальне русло, і ось, нарешті, настала перерва.

Тепер я маю пояснити, чому слово «друзі» взяв у лапки.

У теплому залі Толік відразу заснув. А, коли всі почали виходити на оголошену перерву, то його ніхто не розбудив. Толік пізніше мені пояснив, що ті «друзі» були офіцерами, що закінчили суворівські училища, а у них особливі погляди на питання взаємовиручки. До того ж, вони органічно не сприймали офіцерів «з гражданки».

Тепер в актовому залі перенесемося за стіл президії, де сидить усе полкове начальство і начальник політвідділу штабу округу. Перед їх очима відкривається «ідилічна» картина: посеред крісел спорожнілого залу, похилившись на бік, у шинелі спить старший лейтенант. Приховати свої враження було неможливо. Тож, начальник командує: «Цього – до мене». Як насправді він визначив об’єкт своєї уваги я опущу.

Толіка розбудили, але зробили це необережно. Тому він різко підвівся, слабко уявляючи собі, де він перебуває. Через рвучкість його руху, передній ряд крісел з гуркотом перекинувся на підлогу. Уся зазначена картина набула ще й акустичного доповнення і врешті повноти, що й миттєво визначило подальшу долю Толіка – «Губа!»

Що там було далі не має стосунку до сюжету, який я вам оповідаю. Цікавим є продовження, якого досі ми лише натяком торкнулися з Толіком – його кандидатський строк перед вступом до лав КПРС.

Відразу після «губи» на зборах первинної організації він отримав сувору догану. У скільки могоричів і з ким обійшлося йому те, щоб догана була без занесення, не розповість вам ніхто. І не лише тому, що такі секрети не мають строку давності, але й тому, що після них мало хто що пам’ятає.

Тож повертаємося до головного фарватеру нашої повісті.

Час іде, і приходить пора, коли Толік вже має стати повноцінним членом партії, а для цього потрібно цю догану зняти. Не буду переповідати всю формальну процедуру, до того ж вона не суттєва. Завершуватися все мало відвідинами Толіком саме того начальника політвідділу, з якого дивним чином усе й почалося.

Учити Толіка, які слова каяття потрібно при такій розмові промовляти було зайвим. Він би сам навчив цьому кого завгодно, та ще й красномовніше, бо це тоді б ні до чого не зобов’язувало його особисто.

Тож Толік переступив поріг кабінету. Та, не встиг він ще закінчити належну в таких випадках доповідь-представлення, як весь запланований ним сюжет розмови  полетів шкереберть.

Полковник майже скочив з-за столу і гримнув: «Что вы себе позволяете, старший лейтенант! Почему нарушаете форму одежды? Немедленно устранить!»

Поки Толік намагався второпати, що ж не так, полковник кинув: «Что у вас за туфли?»

А справа в тому, що офіцери дуже не любили армійські туфлі, тож намагалися замінити їх подібними за кольором і фасоном мештами цивільними.

«Устранять» Толіку довго не довелося: у нас у Чернівцях від вулиці Емінеску, на якій розташовувався штаб полку, до «Воєнторгу» на Центральній площі було не більше двохсот кроків. За якихось десять хвилин Толік стояв біля кабінету начальника політвідділу. Не без хвилювання він переступив його поріг, знову пригадуючи слова ролі «казанської сироти», яку підготував.

Та сюжет знову урвався. Полковник підвівся з-за столу, подивився Толіку на ноги і, майже ласкаво, мовив: «Вот відіш, самому пріятно». І вже удавано суворо додав: «Свободєн!». Вочевидь, полковнику самому для звітності не потрібно було «ЧП», пов’язане з тим, що когось з кандидатів не прийняли до лав КПРС.

У той же вечір Толік усе це переповідав у нашому товаристві. А ми після кожної паузи просили його повторити все дійство знову. Толік не манірничав і відтворював нам ці сцени, доповнюючи її цитатами з діалогів Швейка та фельдкурата Каца.

Саме у цей вечір і народився мем «Вот відіш, самому пріятно», бо він лунав після кожної перехиленої нами чарки.

З того часу цей мем живе в нашому колі та постійно виникає в бесідах, як підсумок здійсненої безглуздої роботи або іронічної самооцінки участі в якійсь пустій справі.

Чому розпався Радянський Союз? Називають різні причини: мілітарна економіка, яка не могла вже надалі забезпечувати лояльність громадян, а отже свою легітимність; галузева відомча бюрократія, яка вирішила приватизувати країну, якою управляла досі на власний розсуд; антиалкогольна кампанія, Афганістан, які разом з низькими цінами на нафту та газ висмоктали бюджет; світовий імперіалізм і т.д.

Усе це в якомусь сенсі і так. Але мені здається, що основне, через що розвалився Союз, так це те, що, за запитання «А що буде після комунізму?», можна було отримати грандіозні неприємності. Сама система була акцентована на те, що величезна кількість розумних людей була змушена займатись величезною «хєрньою», замість виявляти свої унікальні здібності.

А ви запитуєте «Чому розпався Радянський Союз?» Утіха від виконаної безглуздої роботи стала генієм його екзистенції.

Записався, півроку відмічався, купив диван – «Самому пріятно»; поїхав в село «на картоплю», ближче познайомився з колективом співробітників – «Самому пріятно»; пройшов у колоні з транспарантом у руках усю демонстрацію, а потім добре випив горілки – «Самому пріятно»; купив випадково влітку баночку майонезу для Олів’є на Новий рік – «Самому пріятно»; а якщо вдалося «вихопити» в універмазі в черзі на два поверхи туалетний папір, то «Пріятно» всій родині.

Так і жили «пріятно во всєх отношеніях».

До речі, ще один спогад тих же часів спливає у мене в пам’яті.

Ми подорожуємо з Толіком на його машині по Україні. Заїхали спершу у рідні села дитинства на Житомирщину, потім на Десну, а потім врешті опинилися ми в Планерському.

Лежимо якось увечері на пісочку на пляжі, дивимося на бухти, на Кара-Даг і пригадуємо події дня.

А занесло нас тоді у Феодосію, бо Толік вирішив у військкоматі поставити відмітку у свій припис відрядження. Блуднувши по місту, ми нарешті опинилися у шуканому приміщенні. Як зараз пам’ятаю весь інтер’єр: у сонячному прорізі вікна на підвіконнику сидить капітан і виделкою з майонезної баночки дістає залишки якогось сніданку. Толік починає йому пояснювати справу, в якій ми дісталися сюди.

Нашу помилку можна описати цитатою з культового фільму: «Пьяный воздух свободы сыграл с Плейшнером злую шутку». Вона, до речі, теж існує, як мем. Уявіть собі цю мізансцену: два неголених туриста у пляжній одежі, у в’єтнамках стоять перед черговим по військкомату і просять його відмітити щось формально важливе саме в момент сніданку начальника.

Реакція капітана не забарилася. Не злізаючи з підвіконника, ковтнувши шматок страви, він гримнув якимось поморським говором: ? «Ти что, нє відіш, что я завтрєкаю? Да мнє лєгчє посадіть тєбя на губу, чєм что-то там ставіть!»

Припрошувати нас не було потреби. Ми миттєво звіялися з Феодосії.

Згадуючи тепер на пляжі цей епізод, щоб не нагадувати Толіку про провал його ідеї, я кажу йому, передражнюючи поморського капітана: «Ти что, нє відіш, что я завтрєкаю?» Толік починає сміятися, а потім, підвівши погляд на Кара-даг, цілком серйозно зітхає: «А вєдь самому пріятно». І ми починаємо реготати.

Так і живемо ми з тих часів, послуговуючись напутніми словами полковника з політвідділу штабу округу. Словами, які пережили і воєнкомати, і штаби, і Союз.

До речі: Толік, як я йому й радив, міг би на збори і не йти, бо його присутність відмітив заочно парторг. Але, як би тоді в нашому житті виник мем «Вот відіш, самому пріятно»?

Самоіронія – помічна річ у ретроспективному спогляданні власних халеп. Минуле не можна читати з чорною свідомістю. Але й нехтувати його уроками є вкрай небезпечною справою, бо спадкоємці спочилого Союзу продовжують завзято відтворювати самодурство, що буяло колись в ньому, і роблять це з неприхованою приємністю для себе.

Та, результат цього вже добре відомий. Сконають і спадкоємці, а ми знову згадаємо інший мем: «Це ж було вже».

 «Народ, який від минулого очікує більше, ніж від майбутнього – приречений, бо він сакрально помер», – так говорив вуйко Дезьо.

Сакральне присвячене богам, Богу. У ньому органічно, в симфонії завжди поєднане минуле, сьогодення і майбутнє. До прикладу: ми звертаємося так до Пресвятої Трійці — Бога Отця, Бога Сина і Бога Святого Духа.

Коли народ живе за рахунок ренти – байдуже якої – він перестає думати про змістовне майбутнє, він уникає пошуку відповіді на питання «Куди?». Плани в такій країні дегенеративні. Відтак, минуле стає його генієм, і все, чим він переймається, це воскрешає «прошедшего житья подлейшие черты». На це вказав ще Грибоєдов, коли рентою панівного класу російської імперії була рабська праця населення країни.

Тому-то вони реконструктори минулого, а ми – будівничі майбутнього.

У такому ж стані перебувають досі всі сучасні спадкоємці імперії, байдуже, що рента країни змінилася. Відтак на них неминуче чекає доля їх попередників – розпад і занепад. Шкода, що він знову кривавий і торкається не лише їх самих.

А найстарший їх начальник-самодур повторює: «Вот відіш, самому пріятно».

Валентин Ткач