Житіє праведної Єлизавети (Гальшки) Гулевичівни, засновниці духовних Київських шкіл. Ексклюзив

19.05.2021 0 Редакция NS.Writer

Імена українських жінок, вірних доньок свого народу, є гордістю всієї нації. Під одним із цих імен увійшла в історію мудра покровителька освіти та науки Єлизавета Гулевичівна. Вона походила зі старовинного українського православного роду Гулевичів, відомого з початку ХVІ ст., які посідали друге місце серед можновладців Волинської землі й обіймали високі посади воєвод, підстарост тощо.

| Newssky.com.ua

Шляхетний рід Гулевичів, гербу «Новина» — це один із старовинних українських православних магнатських родів Волині початку XVI ст. Походження Гулевичів до останього часу є дискусійним, однак відомо, що рід перебрався на Волинь з Галичини.

Ймовірно, саме після переселення на Волинь, рід Гулевичів дуже стрімко розрісся і мав шістнадцять відгалужень. У XV-XVIIст. представники Воютинської гілки Гулевичів посідали різні посади на Волині та Речі Посполитій: від писарів гродських і земських до старост і каштелянів. Серед Гулевичів було чимало церковних діячів. Високої церковної посади досяг Федір (чернече ім’я Феодосій) — єпископ Луцький і Острозький, Холмський і Белзький, Володимирський і Берестейський. Єпископ Феодосій мав п’ятеро синів, молодший з яких Василь був підстаростою володимирським.

У сім’ї Василя Гулевича було п’ятеро дітей, наймолодшою серед них була Єлизавета. Вона отримала досить поширене тоді ім’я — Єлизавета (що у перекладі з давньоєврейської означає «обітниця Богу»). Його на польський манер змінили на Галжбіту чи Галжбету, тому почали називати Гальшкою. Відданість православній вірі дівчині заклали ще в дитинстві, чим вона завдячує не лише батькам, але й дідові — Федору Гулевичу, котрого як поважну і розумну людину було обрано під іменем Феодосія Владикою Луцьким.

Дід Федір дуже любив своїх онуків і переймався понад усе, щоб дати їм освіту. Він був непохитним у своєму бажанні виховати їх освіченими і віруючими людьми. Дід влаштував для них школу на подвір’ї Луцького замку і найняв учителя — вихованця Львівської братської школи Олеся Юрківського. Тут Єлизавета засвоїла основи православної віри, граматику рідної мови та грецьку з латиною. Згодом Василь Гулевич відправив дітей на навчання до Острозької академії.

Завдяки приналежності до знатного роду вона здобула освіту. Саме атмосфера, серед якої вона виховувалась і навчалась, робить її непересічною особистістю, здатною відстояти свої права навіть у нерівній боротьбі.

Знатні роди вважали за честь поріднитися із Гулевичами. І якщо з одруженням старшої дочки не було проблем, то з вибором Єлизавети було важко змиритися. І не тому, що вони стають жертвами соціальної нерівності, а через те, що вони належать до однаково знатних родин, які недолюблюють одна одну. Єлизавета насмілилися закохатися у наймолодшого сина владики Володимирського, згодом уніатського київського митрополита Іпатія Потія. І молоді люди — Єлизавета Гулевич і Христофор Потій — стають заручниками релігійної ворожнечі. Оскільки батько Христофора є ревним прибічником підпорядкування українських церков Папі Римському, православна родина Гулевичів не бажала поріднитися з майбутнім перевертнем. Та й не менш знана сім’я Потіїв не була в захопленні від вибору свого сина. Проте Христофор та Єлизавета наполягали на одруженні. Тому Іпатій Потій і Василь Гулевич були змушені переступити через власну неприязнь та повінчали молодих у Володимирській православній церкві у 1593 р.

У 1595 р. Іпатій Потій від’їздить із таємним візитом до Риму і від імені всіх православних владик Русі-України та Білорусі складає присягу на вірність Папі Римському. Після його повернення з такою звісткою на Берестейському соборі двоє православних владик відмовляються приєднатися до унії і обидві сторони вступають у відкрите протистояння. Розкол між церквами ознаменувався взаємною анафемою, що поставило останню крапку у неможливості знаходження компромісу між ними. Ті, що приєднались до унії, отримали низку привілей і юридичний захист від польського короля нарівні з католиками. Всім стає зрозуміло, що сповідувати православ’я на рідній землі просто невигідно, тому чимало перевертнів змінює віру саме заради вигоди, пристосовуючись до нових обставин.

Через два роки після одруження, коли життя Галшки з чоловіком було розміреним і спокійним, така перестановка сил стає перепоною на шляху до їх подальшого щастя. Але їх не лякає протистояння, вони відстоюють свої права: він — на право бути поряд із коханою жінкою і донькою, вона — на віру, яку отримала змалечку і якої хочуть позбавити. Зважаючи на те, що зміна релігійної підпорядкованості по суті перетворюється на національну зраду, Гальшка впливає на рішення свого чоловіка не зраджувати старожитній вірі й зберегти вірність Україні.

І в день, коли сім’я Іпатія Потія має урочисто прилучитися до уніатської церкви, молоді люди втікають з дому і знаходять прихисток у батька Гулевичівни. Батько Христофора погрожує відлучити сина від сім’ї, якщо він не отямиться. Звісно той важко переживає, що батько не спромігся його зрозуміти та пробачити за непослух. Згодом Христофор захворів і невдовзі помер. Сім’я звинувачує у смерті Христофора його молоду дружину. Згодом вони відсудили у Гальшки подарований на весілля маєток та хотіли відібрати у неї доньку, але лише оформили над нею опікунство до 16 років та зобов’язали Гальшку охрестити її за католицьким обрядом. Але вона не лише охрестила її як православну, але й у 1615 р. віддала заміж за православного оршанського хорунжого Миколу Млечка, остерігаючись, що родичі чоловіка змусять її доньку вийти заміж за католика.

Цим вчинком вона накликала на себе гнів Яна і Петра Потіїв — братів покійного чоловіка, що вважалися опікунами її дочки Катерини. Але навіть у судовому порядку вони нічого не могли вдіяти — Катерина була заміжньою, їх опікунство припинилося.

Гальшка зуміла відстояти доньку та її добровільний вибір нареченого — це було найбільшою перемогою, оскільки вона рано втратила чоловіка, а згодом і сина від другого шлюбу.

Втративши батька, залишившись з малою Катериною на руках, терплячи нападки родичів покійного чоловіка, вона у 1601\2 одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, заможним українським шляхтичем із Берестейщини. Подружжя оселилося у Києві. У них народився син Михайло.

У липні 1614 р. на Подолі сталася велика пожежа. Багато киян збіглося гасити її. Разом з усіма людьми, відра з водою носила і Гальшка Гулевичівна. Значні суми багатії жертвували на відновлення Подолу, найбільше грошей дала Гулевичівна, а також розселила у своєму маєтку 200 бідних сімей. Через рік свій власний маєток вона віддала під школу для дітей.

Дім Єлизавети, в якому почала функціювати Київська братська школа, до сьогоднішнього дня знаходиться на території Києво-Могилянської академії. Так Галшка Гулевичівна за допомогою Петра Могили, стала засновницею і фундаторкою Києво-Могилянської академії.

У тих складних умовах, в яких опинилась українська земля і Православ’я, козацтво на чолі з Сагайдачним захищало православну твердиню в Києві — Печерську Лавру. Освічені люди вбачають спасіння Православної віри і відродження національного духу передусім у науці та освіті, навчанні українських дітей у Православних школах. 14.10.1615 Гальшка, порадившись із чоловіком, складає і підписує дарчу (фундуш), а 15 жовтня внесла її при поважних свідках (за присутності Стефана Лозки) до київських магістратських книг, після чого дарча набула чинності.

У дарчій Галшка зазначила: «Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій Православній вірі Східної Церкви…, з любові й приязні до братів моїх — народу руського… з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити…

Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського та Брацлавського, станам духовним і світським… сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи… власний мій двір із землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи».

Вона також вказує на призначення фундушу: «….. на монастир ставропігійний (незалежний) спільного життя по чину Василія Великого, також і на школу дітям тако шляхетським, яко і міщанським і на всякий інший спосіб богоугодного життя, котрий би слугував … вихованню й подаванню наук учтивих дітям народу християнського … з тим, щоб монастир і школа, і весь чин керувався законом Східної Церкви грецького обряду».

Аналіз дарчої показує, що фундуш призначався братству, члени якого зобов’язувались фундувати школи, учительні монастирі та утримувати учителів і неімущих учнів. Таким і став Київський Братський Богоявленський учительний монастир на дарованій Галшкою землі, історія якого нерозривно пов’язана з історією Києво-Могилянської академії. Київське братство, отримавши притулок, оформилось юридично, вписуючи своїх членів у реєстр із січня 1616 р., а школа під його опікою стає відомою як Київська братська школа.

Після смерті другого чоловіка Гальшка повернулась у рідний Луцьк, залишивши маєтності своєму сину Михайлу. Михайло підпадає під католицький вплив і змінює Православ’я на Католицизм. Це було великою несподіванкою для Гальшки, що можна порівняти з ножем їй у спину. Поки вона фундує братську школу, піклується про збереження Православ’я, її рідний син зраджує віру, яку вона відстоює усіма силами.

Пізніше Гальшка Гулевичівна жила самотньо у скромній хаті без слуг і родини, адже дочка Катерина жила щасливо зі своїм чоловіком Миколою Млечком. За рік до смерті Єлизавета склала заповіт. Майже всі свої гроші готівкою і ті, що їй заборгували (наказувала викупити синові), заповідає на Луцький братський монастир. Відомо, що благодійні внески на братські школи робилися через братські учительні монастирі. Також заповідає кошти на Хрестовоздвиженську церкву при монастирі, «де тіло моє відпочинок і душа рятунок до прощення гарячими молитвами мати маєт».

Поховали Гальшку Гулевичівну на території Луцької братської школи як визначну благодійницю братських монастирів і шкіл (до братств, за статутом, приймалися і жінки).

Єлизавета Гулевичівна зробила значний внесок для просвіти звичайного народу, для збереження і примноження культури та освіти. Вона не просто подарувала співвітчизникам своє багатство, а заповіла його на добрі справи — для навчання дітей і виховання в них патріотизму, поваги та любові до рідної історії, віри та мови.

Благодійництво не було випадковою справою її життя, оскільки вона жертвувала не лише на київську школу, але й на інші братські школи. Але не лише через благодійні внески Єлизавета (Гальшка) Гулевичівна є унікальною жінкою. Вона зберегла і пронесла віру через усі негаразди свого життя та ревно служила майбутньому, вбачаючи його у дітях, які зможуть відродити славу своїх предків. Вона все життя служила Господу Богу і саме тому зуміла подарувати не землю і кошти братським школам, а все своє життя на славу України.

Предстательством і молитвами праведної Єлизавети (Гальшки) Гулечівни нехай благословить Господь український народ і державу, утвердить їх у вірі православній, зміцнить в душах наших любов до Бога і до ближніх, наставить правителів держави нашої на всяку правду.

ИеромонахІєромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),
доктор богословських наук


Поделиться статьей:

Подписаться на новости:




В тему: