Залужний після 12 років обіцянок відкинув вступ України до НАТО і запропонував європейський військовий блок

Посол у Лондоні на нараді топдипломатів у Києві назвав багаторічні обіцянки Альянсу казками та закликав будувати безпеку поза класичними структурами колективної оборони

Валерій Залужний, посол України у Сполученому Королівстві та колишній Головнокомандувач Збройних Сил, на загальній нараді українських послів у Києві зробив заяву, яка миттєво розійшлася дипломатичними та військовими колами. Він прямо сказав, що Україна ніколи не стане членом НАТО, і що дванадцять років особистої роботи над стандартами Альянсу були роками слухання обіцянок, які так і не матеріалізувалися. Слова прозвучали не в кулуарах і не в приватній розмові, а під час офіційної дискусії про євроатлантичну інтеграцію, коли від нього очікували коментаря щодо участі в коаліції Об’єднаних експедиційних сил. Замість вузької відповіді генерал розгорнув оцінку всієї архітектури західної безпеки станом на літо 2026 року.¹

Ця позиція лягла на ґрунт уже втоми від невизначеності. Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації, після сотень заяв лідерів країн-членів і після численних самітів, де Україну називали майбутнім партнером, реальний механізм запрошення так і не з’явився. Залужний не просто констатував факт. Він запропонував змінити підхід: замість очікування офіційного запрошення будувати практичні союзи, які вже існують або формуються, і які можуть дати технології, розвіддані та оперативну сумісність без політичного вето окремих столиць.

Що саме сказав Залужний і в якому контексті

За словами кореспондента «Європейської правди», який був присутній на нараді, посол почав із визнання власного досвіду. «Дуже добре знаю НАТО. Років 12, мабуть, особисто займався тим, щоб ми оволоділи стандартами НАТО і слухав кожного року казки про те, що ось-ось-ось ми вступимо в НАТО. Ніколи ми в нього, на жаль, не вступимо», — заявив він.¹ Формулювання різке, але воно спирається на хронологію, яку легко перевірити. Ще з середини 2000-х Україна декларувала курс на членство. Бухарестський саміт 2008 року залишив знамениту фразу про те, що Україна й Грузія «стануть членами», проте без дати і без Плану дій щодо членства. Після 2014 року співпраця поглибилася, з’явилися трастові фонди, програми з кібербезпеки, логістики та медичного забезпечення. Після 2022-го Альянс став головним каналом координації військової допомоги. Проте стаття 5 і повноправне місце за столом так і залишилися за горизонтом.

Залужний пояснив, чому, на його думку, двері залишаться зачиненими. Він вказав на розрив у рівні розвитку Збройних Сил України та доктринальній базі самої організації. За його оцінкою, неможливо приєднуватися «з тим рівнем розвитку, який є в Збройних Силах України… до організації, яка володіє доктринами Другої світової війни». Це не образа на адресу українського війська. Це діагноз, який він ставить і Альянсу. Генерал уважає, що НАТО в нинішньому вигляді ще довго переходитиме на стандарти, необхідні для того, щоб хоча б наблизитися до половини спроможностей, які демонструє Російська Федерація в умовах затяжної війни високої інтенсивності.¹

Водночас він не відкидає практичної цінності західних технологій. Україні потрібні системи протиракетної оборони, космічна розвідка, захищені канали зв’язку, далекобійні високоточні засоби ураження — усе те, що досі концентрується в країнах-членах. Питання лише в тому, чи обов’язково для отримання цих спроможностей проходити повний політичний цикл членства, який блокується внутрішніми правилами консенсусу і страхом ескалації з боку окремих столиць.

Чому НАТО залишається політично закритим клубом для України

Аналіз заяв лідерів Альянсу протягом 2022–2026 років показує стійку модель поведінки. Публічно звучить підтримка «відкритих дверей». На практиці будь-яке конкретне запрошення відкладається до «завершення війни» або до «виконання повного пакета реформ». Після повернення Дональда Трампа до Білого дому риторика Вашингтона щодо колективної оборони стала жорсткішою стосовно внесків європейських союзників і менш передбачуваною щодо нових членів.² Європейські столиці, які раніше могли б компенсувати американську стриманість, самі розділилися. Частина держав східного флангу наполягає на якнайшвидшій інтеграції України. Інші, особливо ті, що мають значну торговельну або енергетичну залежність від третіх гравців, воліють уникати кроків, які Москва могла б використати як привід для гібридного тиску.

Доктринальний аргумент Залужного також має підґрунтя. Багато статутних документів НАТО все ще орієнтовані на сценарії холодної війни та обмежених експедиційних операцій. Війна в Україні продемонструвала масове застосування дронів-камікадзе, керованих авіабомб, систем радіоелектронної боротьби нового покоління, ударів по логістиці в глибокому тилу та необхідність постійної ротації особового складу під вогнем. Країни Альянсу вивчають цей досвід, створюють навчальні місії, але сам процес адаптації великих бюрократичних машин займає роки. Залужний фактично сказав те, про що військові аналітики пишуть у закритих доповідях: Україна вже воює в парадигмі 2030-х, тоді як частина штабів НАТО все ще планує в категоріях попереднього покоління.³

Окремо стоїть питання сумісності. Перехід на стандарти НАТО — це не лише калібри боєприпасів і протоколи зв’язку. Це система сержантського корпусу, розбір бойових дій після операцій, делегування повноважень на нижчі рівні, прозора логістика і культура відповідальності. Окремі українські бригади та корпуси вже впровадили ці практики і показують високу ефективність. Проте системна трансформація всієї армії під час активних бойових дій залишається незавершеною. Залужний, який сам роками відповідав за цей процес, зараз оцінює його результати з дистанції дипломатичної посади і вважає розрив критичним для формального членства.

Альтернатива, яку пропонує посол: європейський військовий блок і JEF

Відмовившись від ілюзій щодо швидкого членства в НАТО, Залужний окреслив інший шлях. «Україна… буде прив’язуватися до блоків і союзів, які, мабуть, будуть формуватися. Імовірніше за все, ми будемо вести мову про європейський військовий безпековий блок», — заявив він.¹ Ідея не нова, але в 2025–2026 роках вона набула конкретніших обрисів. Франція, Велика Британія, Польща, країни Північної Європи та Балтії активно обговорюють формати, які доповнювали б НАТО, а не замінювали його. Йдеться про спільні закупівлі боєприпасів, координацію протиповітряної оборони, взаємний доступ до розвідувальних даних і, у перспективі, про механізми швидкого розгортання сил без необхідності одностайного рішення всіх тридцяти двох членів Альянсу.

Окремо посол виділив Об’єднані експедиційні сили — Joint Expeditionary Force. JEF створені за ініціативою Великої Британії і об’єднують десять північноєвропейських держав. З 2015 року в коаліції існують органи управління. Україна вже приєдналася до угоди про розширене партнерство. Залужний назвав цей формат ефективним механізмом гарантій і висловив жаль, що Київ недостатньо активно працює над повноцінною участю.¹⁴

Важливо розуміти обмеження. JEF не має статті на кшталт п’ятої статті Вашингтонського договору. Це не автоматичні зобов’язання взаємного захисту. Це рамка для спільних операцій, навчань, морської присутності та швидкого реагування. У 2026 році десять членів JEF підписали меморандум про створення багатонаціональних морських сил, які позиціонуються як доповнення до НАТО.⁴ Для України цінність полягає в доступі до планування, у можливості інтегрувати власні підрозділи в реальні штабні процедури і в політичному сигналі, що північноєвропейський фланг розглядає Київ як частину свого безпекового простору.

Європейський військовий блок, про який говорить Залужний, міг би поєднати елементи JEF, ініціатив Європейського Союзу у сфері спільної безпекової та оборонної політики, двосторонніх угод з Британією, Францією, Німеччиною та Польщею, а також нових форматів на кшталт коаліцій охочих держав для далекобійних ударів і протиповітряної оборони. Така конструкція гнучкіша. Вона дозволяє уникати вето і швидше ухвалювати рішення. Водночас вона вимагає від України власної промислової бази, здатності виробляти дрони, боєприпаси, системи РЕБ і ракети в обсягах, які зменшують критичну залежність від зовнішніх постачань.

Реакція суспільства та військових кіл на заяву посла

Заява викликала хвилю коментарів, у яких відобразилися всі розлами українського ставлення до Заходу. Частина аудиторії побачила в словах Залужного тверезий реалізм і продовження традиції опори на власні сили. Інші звинуватили його в демонстративній зневазі до Альянсу, який попри всі обмеження залишається головним джерелом озброєнь і розвідданих. У публічному просторі з’явилися нагадування, що окремі найбоєздатніші українські з’єднання свідомо будують підготовку саме за натівськими методиками — від розбору бойових дій до системи сержантів — і що саме ці практики дають результат на полі бою.⁵

Критики також звернули увагу на внутрішню суперечність. Людина, яка дванадцять років впроваджувала стандарти НАТО, зараз ставить під сумнів спроможність самої організації. Прихильники відповідають, що саме глибоке знання внутрішньої кухні дозволяє йому бачити стелю, яку політичні заяви намагаються замаскувати. Дискусія швидко вийшла за межі військової техніки і торкнулася питань політичної кар’єри, майбутніх виборів та ролі генералів у публічному просторі. Це очікувано. У суспільстві, яке п’ятий рік живе в умовах великої війни, будь-яка різка теза колишнього головнокомандувача автоматично читається через лінзу внутрішньої політики.

Міжнародна реакція була стриманішою. Офіційні представники НАТО традиційно повторюють формулу відкритих дверей і не коментують заяви окремих посадовців країн-партнерів. У Лондоні, де Залужний акредитований як посол, його слова сприйняли як внесок у ширшу європейську розмову про стратегічну автономію. Британський уряд продовжує розвивати JEF і двосторонні оборонні угоди з Україною, тож акцент посла на цих форматах не суперечить лінії господаря.⁶

Історичний шлях обіцянок і реальний баланс сил у 2026 році

Щоб оцінити вагу заяви, варто коротко пройтися хронологією. 2002 рік — Україна заявляє про курс на членство. 2008-й — Бухарест. 2010-й — харківські угоди і пауза. 2014-й — анексія Криму і початок війни на Донбасі повертають тему інтеграції в порядок денний. 2019-й — закріплення курсу на НАТО і ЄС у Конституції. 2022-й — подання заявки на членство вже під час повномасштабного вторгнення. Кожен етап супроводжувався запевненнями, що «процес триває» і «двері відчинені». Залужний назвав це казками не тому, що заперечує факт співпраці, а тому, що співпраця так і не конвертувалася в гарантію безпеки, яку дає стаття 5.

Станом на серпень 2026 року баланс сил у Європі виглядає інакше, ніж у лютому 2022-го. Російська армія зазнала величезних втрат, але зберегла здатність до наступу на окремих напрямках і до масованих ударів по енергетиці та містах. Європейські армії збільшили бюджети, проте виробництво снарядів, систем ППО і далекобійних ракет усе ще відстає від потреб затяжного конфлікту. Сполучені Штати залишаються головним постачальником критичних спроможностей, але їхня внутрішня політика робить цей потік менш передбачуваним. У таких умовах ставка виключно на класичне членство в НАТО виглядає як стратегія очікування, а не стратегія дії.

Залужний пропонує іншу логіку. Спочатку — технології, спільне виробництво, інтеграція в існуючі коаліції середньої щільності. Потім — політичні формати, які виростуть із реальної взаємодії, а не з декларацій. Це близьке до підходу, який Ізраїль десятиліттями застосовував у відносинах зі Сполученими Штатами: максимальна військова та розвідувальна інтеграція без формального оборонного договору, який би обмежував свободу рук. Звісно, порівняння умовне. Географія, демографія і характер загрози в України інші. Але принцип «спочатку спроможності, потім інституції» простежується чітко.

Технології, яких потребує Україна незалежно від членства

Навіть відкидаючи швидке членство, Залужний наголосив на потребі в конкретних західних технологіях. Йдеться про багаторівневу протиракетну оборону, здатну перехоплювати балістичні цілі, про супутникові угруповання для розвідки та зв’язку, про системи управління вогнем і захищені мережі передачі даних. Без цих елементів українська армія змушена компенсувати якість кількістю і героїзмом особового складу — ресурс, який не є нескінченним.¹

Частина цих технологій уже передається в рамках двосторонніх угод і коаліцій. Британія, Франція, Німеччина, країни Скандинавії та Балтії розширюють програми спільного виробництва дронів і боєприпасів на українській території. Це зменшує логістичне плече і політичні ризики блокування поставок. Проте ключові системи — зокрема сучасні комплекси ПРО і космічні апарати — залишаються під суворим експортним контролем. Саме тут формат «європейського військового блоку» міг би створити нові правила трансферу всередині кола довірених партнерів, оминаючи громіздкі процедури всього Альянсу.

Окремий напрям — морська безпека. Меморандум JEF про багатонаціональні морські сили безпосередньо стосується Чорного моря і Балтики. Україна, маючи досвід ударів по російському флоту морськими дронами і крилатими ракетами, може стати не лише отримувачем допомоги, а й постачальником тактик і технологій. Це змінює переговорну позицію. Країна, яка приходить не з проханням, а з унікальним бойовим досвідом, має більше шансів вибудувати рівноправні союзи.

Ризики запропонованого курсу і що залишається невирішеним

Стратегія опори на гнучкі коаліції має слабкі місця. Відсутність юридично зобов’язуючої статті колективної оборони означає, що в момент найгострішої кризи рішення про втручання знову залежатиме від політичної волі окремих урядів. Історія Європи знає приклади, коли така воля з’являлася запізно. Крім того, розбудова паралельних структур потребує ресурсів — фінансових, кадрових, промислових. Україна вже витрачає на оборону частку ВВП, небачену для більшості європейських держав. Додаткові штаби і місії не повинні відволікати від головного — утримання фронту і відновлення територій.

Другий ризик — політичний. Різка критика НАТО з вуст чинного посла може бути використана противниками України для тези, що «навіть українці не вірять в Альянс». Дипломатія вимагає балансу між внутрішньою чесністю і зовнішньою комунікацією. Залужний обрав максимальну відвертість. Час покаже, чи зміцнить це переговорні позиції Києва, чи створить додаткові тертя з тими столицями, які все ще вважають перспективу членства реальним, хоч і віддаленим, інструментом стримування.

Третє невирішене питання — ядерний вимір. Деякі коментатори після заяви Залужного знову заговорили про необхідність власного ядерного стримування як єдиної надійної гарантії. Це тема, яка виходить далеко за межі повноважень посла і торкається фундаментальних режимів нерозповсюдження. Поки що офіційна лінія України залишається в межах Будапештського меморандуму і відмови від зброї масового ураження. Проте сам факт, що дискусія повертається в публічний простір щоразу, коли гасне надія на статтю 5, свідчить про глибину стратегічної тривоги.

Що означає заява для політики безпеки на найближчі роки

Слова Залужного фіксують зсув, який накопичувався непомітно. Українська стратегічна спільнота поступово перестає розглядати членство в НАТО як єдину можливу точку опори. Натомість формується портфель інструментів: двосторонні гарантії, коаліції охочих держав, промислові альянси, участь у JEF та інших регіональних форматах, власне виробництво і, головне, збереження боєздатної армії як головного аргументу. Це не відмова від Заходу. Це відмова від пасивного очікування, що Захід вирішить українське питання одним голосуванням у Брюсселі.

Для європейських столиць сигнал також зрозумілий. Якщо Київ починає публічно говорити про альтернативні блоки, значить терпіння до невизначеності вичерпується. Ті, хто хоче зберегти Україну в орбіті євроатлантичної спільноти, мають запропонувати щось відчутніше, ніж чергові декларації самітів. Це можуть бути юридично міцніші двосторонні договори, реальні спільні сили на українській території в мирний час, гарантований доступ до ринків озброєнь і технологій. Інакше логіка, озвучена Залужним, лише зміцнюватиметься.

Сам генерал залишається фігурою, чия думка важить і на фронті, і в тилу, і в дипломатичних коридорах. Його перехід з військової посади на дипломатичну не зменшив уваги до кожного публічного виступу. Заява на нараді послів — це не емоційний зрив. Це спроба змусити систему подивитися на себе без прикрас і почати будувати безпеку з того матеріалу, який є під руками сьогодні, а не з того, який обіцяють «ось-ось» уже третє десятиліття.

Українська історія багата на моменти, коли тверезий діагноз звучав незручно, але виявлявся точнішим за оптимістичні промови. Чи стане серпневий виступ Залужного 2026 року саме таким діагнозом, залежить не від краси формулювань, а від того, чи з’являться після нього конкретні угоди, спільні штаби, ліцензії на виробництво і, головне, менше похоронних команд на фронті. Поки що є лише слова. Але слова людини, яка дванадцять років слухала казки і вирішила нарешті сказати, що король голий.

Джерела

1. Європейська правда — репортаж із наради послів у Києві щодо заяв Валерія Залужного про НАТО та JEF, серпень 2026.
2. Аналітичні огляди Atlantic Council та European Council on Foreign Relations щодо політики адміністрації США стосовно розширення НАТО у 2025–2026 роках.
3. Доповіді Royal United Services Institute (RUSI) та International Institute for Strategic Studies про адаптацію доктрин НАТО до досвіду війни в Україні.
4. Офіційні повідомлення урядів країн-учасниць Joint Expeditionary Force про меморандум щодо багатонаціональних морських сил та розширене партнерство з Україною, 2025–2026.
5. Публічні дискусії українських військових аналітиків та офіцерів щодо впровадження стандартів НАТО в окремих з’єднаннях ЗСУ, літо 2026.
6. Коментарі британських оборонних відомств і аналітичних центрів щодо ролі JEF та двосторонніх угод з Україною після заяв українського посла в Лондоні.