Забобони як перешкода для Божої любові

Забобони, як ви бачите, можуть бути явними, давно відомими (такими як чорна кішка, порожні відра, щасливі і нещасливі числа і дні), але можуть виникати і в прихованій, закамуфльованої і навіть наукоподібній формі. Замість того, щоб вірувати і керуватися в житті своєї здоровим міркуванням, забобонна людина ставить свої успіхи або ж невдачі в справах в залежність від різних прикмет. Деякі вважають: зустріч зі священиком або з людиною, що несе порожні відра, нещаслива; понеділок для починання справ важкий; третя палаюча на столі свічка небезпечна, 13 осіб за столом теж, а ненавмисно погашена свічка віщує гостя.

Якщо ми Богу віримо, значить, ми повинні бути з Богом. А Бог нам дасть все потрібне і так, без прикмет і інших передбачень. Віра в прикмети робить християнську віру слабшою. Тому що людина вірить в них живе в страху зробити щось не так. І взагалі слід вказівкам, які невідомо, ким придумані.

Розглянемо все це на конкретних прикладах. У Львові в центрі міста, на одній їх туристських стежках стоїть пам’ятник герою чеської літератури-бравому солдату Швейку. Шанувальники та фанати смішного воїна Йозефа досліджували чеський роман — і виявили, що бравий Швейк не просто побував у місті Лева, а й випив не один кухоль хмільного «Львівського». Тому, враховуючи цей красномовний факт, бравий Солдат Швейк автоматично набув статусу «Почесного Львів’янина». А кому ж, як не шанованим гостям, у Львові ставити пам’ятники! Тому й з’явився у 2002 році бронзовий рядовий Швейк біля Львівської «Віденської кав’ярні», що на проспекті Свободи, 12.

Пам’ятник відмінний, але одна деталь прямо відноситься до теми даної проповіді. Бронзовий ніс найзнаменитішого в Україні солдата австро-Угорської армії наполірований тисячами дотиків людських рук та відкидає «сонячні зайчики» в ясну погоду.

Напевно, в кожному місті знайдеться скульптура, яка обіцяє успіх, якщо її торкнутися (потерти, погладити, клацнути по носі і т.д.). Дно фонтанів, як правило, всіяне дрібними монетками. Велика частина таких забобонів — це просто кумедний звичай, але до деяких люди ставляться серйозно, особливо якщо це забобони стародавні, або якимось чином пов’язані з релігією, або народними традиціями. З’являються і наукоподібні пояснення забобонів, пов’язані з науковим «окультизмом», «біоенергетикою» та тому подібними речами, по суті, недалеко пішли від віри в домовиків та бабаїв.

Роботи дослідників усної народної творчості сповнені згадок про різноманітні повір’я та пов’язані з ними звичаї. Доводилося бачити на полицях книжкових магазинів навіть твори типу «Забобони фінно-угорських етносів Сибіру на початку ХХ століття». Тобто тема забобонів і їх місця в людській психології та житті суспільства висвітлена досить широко. Більшість авторів періоду «наукового атеїзму», що публікували свої роботи на тему релігії, миттєво скочувалися до опису різних забобонів і, щиро переконані, що феномен релігії ними і обмежується, міцно в цій темі застрявали.

Власне, саме завдяки цьому нам зараз доступні докладні описи забобонів народів СРСР, часом представляють собою цікавий етнографічний матеріал, але не більше того.

І ось на що варто звернути увагу: чим більше набирала в СРСР обертів кампанія по «впровадженню єдино правильно наукового світогляду», тим більш широко поширювалися самі дикі забобони. Здавалося б, «наукове викриття» релігії та фізичне знищення її носіїв мало б повністю позбавити психологію людини від забобонів, але все сталося з точністю до навпаки. Забобони поширилися ще більше.

Ці приклади переконливо демонструють той факт, що такий феномен, як християнська віра, і забобони — повністю протилежні явища. Коли вплив християнства посилюється, то різного роду забобони йдуть на периферію та частково втрачаються. А коли з різних причин віра відходить на другий план — забобони тріумфально відроджуються.

Для пояснення цього феномена нам слід розглянути ту тему, від обговорення якої представники атеїстичної ідеології просто ухилялися. Це тема особистісного ставлення людини до світу надприродного, а якщо точніше, тема особистих відносин людини з Богом.

Особисті відносини можуть бути самими різними. В особистих відносинах можуть жити і страх, і любов, і байдужість, і багато чого ще. Навіть слова «мій Бог» можна вимовити з почуттями абсолютно різними, як «моя мама», або як «мої чоботи».

Перша з Десяти заповідей починається словами: «Я Господь Бог твій». Саме до цієї частини історії порятунку слід звернутися при розгляді питання про справжність почуття віруючого по відношенню до Бога.

У Книзі виходу у розділі 32 читаємо про те, як ізраїльський народ, виведений Богом з єгипетського рабства, швидко ухиляється від віри до забобону. Уважний читач зверне увагу на те, що ізраїльтяни роблять «іншого бога», тому що видимий знак присутності Бога, Який вивів їх з Єгипту, — Мойсей, давно відсутній.

Моторошно звучить, але це означає, що сам великий та святий пророк Мойсей для багатьох ізраїльтян був «богом» — гарантом удачі. Ще до здійснення акту ідолопоклонства вони в серці своєму вже були ідолопоклонниками. Важливо відзначити, що в своїй свідомості вони переконані в тому, що не роблять «іншого бога», але «приватизують» Господа, Який вивів їх з Єгипту. Для них був важливий саме чисто зовнішній знак, присутність якого гарантувало б їм успіх розпочатої справи. Бажання мати Бога у власності, гарантовано і безсумнівно допомагає в справах. Вони мріяли про «бога», який охоче відгукується на будь-яке прохання. Кишенькового бога, що приносить користь за контрактом. Погодував ідола (фетиш, «заряджений» екстрасенсом предмет, магічний талісман) та отримав «благодать», або «енергію з космосу». Отримав механічно, незалежно від власного ставлення до себе та людей і більш того до Самого Бога. Незалежно від своїх особистих відносин з Богом, як незалежно від улаштування душі працює автомобіль, або зберігає ногу від вогкості чобіт. Така сама ідея маніпулювання Богом. Отримувати надприродні дари, не змінюючи своїх душі і серця, — ось головний намір спотвореного гріхопадінням людського єства, що ллє собі золотого тільця.

Телець в культурі Стародавнього Сходу — символ достатку та багатства, заможності та успіху. До нашого часу словосполучення «поклонятися золотому Тельцю» збереглося як ідіоматичний вираз, що позначає поклоніння земним благам, іноді вживане в значенні «жадібність». Прагнення до достатку матеріальних багатств—природне прагнення для людини, але воно не вимагає зміни в людській душі і тому може виявитися для людини згубним.

Малюючи селянський рай у своїй поемі «Інонія», російський (точніше ранній радянський) Сергій Єсенін теж описує міфологічну країну ,наповнену матеріальними благами, і так само вживає символ теляти. У селянському раю Єсеніна, як вірно зауважив поет і літературний критик римо-католицького віросповідання Владислав Ходасевич, немає Бога та відповідно вже тим більше немає ніякої зміни душі і порятунку від смерті. Незважаючи на велику кількість православної лексики, це чисто язичницька поема. Важливо зауважити, що поема була написана у той період російської історії, коли цілий народ намагалися переорієнтувати на будівництво «земного раю», обіцяючи там «кожному за потребами».

Ідея «земного раю», як антипода Царства Небесного, нескінченно розглядалася в ідеологічній літературі того часу. Комунізм в уявленні обивателя того часу мислився виключно як задоволення всіх матеріальних потреб людини, природно, ніяких душевних, або духовних зусиль від людини, за обивательським уявленням, не було потрібно.

Сформований в ХХ столітті на умовно Християнському Заході культ споживання, що зводить на п’єдестал все той же «задоволення матеріальних потреб людини»; хоча світ пережив вже не одну економічну кризу.

Бажання механічно отримувати «блага» та насичувати нічим не обмеженні пристрасті привело людину до краю прірви, дивлячись на дно якої, людина розуміє згубність шляху потурання пристрастям. Але чи багато дає це розуміння самій людині? Ізраїльтяни вийшли з рабства, але в пустелі вони згадали, що… «в землі Єгипетській, коли сиділи ми біля котлів з м’ясом і їли хліб досхочу» (Вих .16, 3). Сумнівно, щоб рабів так годували (є ґрунтовні свідчення єгиптологів про меню невольників), але хіба можливо іноді переконати людину?

Книга Виходу пропонує дуже яскравий та образний приклад стану людини нашого часу, людина на усьому пост-радянському просторі. Людина вже вийшла з «дому рабства», але ще не прийшла у «землю обітовану». На рівні міркування зрозуміло, що рабство — це «погано», але як часто ізраїльський народ на шляху до своєї землі влаштовує скандали Мойсею (і, само собою, Богу) з гаслами типу «в рабстві нас краще годували». Як часто поневолене єство бажає комфорту, хоча б і ціною повернення до несвободи. Це протиріччя між устремліннями людини в християнському віровченні називається одним з наслідків гріхопадіння.

Внаслідок прабатьківського падіння людина знайшла схильність до гріха. Вона знайшла цю схильність, раз по разу стаючи рабом тієї чи іншої гріховної звички, які християнська аскетика називає «гріховна пристрасть». Нагадаю, що в старослов’янській мові «пристрасть» також позначає страждання, біль і скорботу.

Точно такий же пристрастю є і звичка до розмаїтих забобонів. Звичка намагатися маніпулювати небесами. Звичка хотіти «кишенькового бога» (свого роду перманентно діючу «золоту рибку). Справа в тому, що у всій цій історії є ще один суб’єкт, про який в сучасній ліберальній богословській літературі особливо не прийнято згадувати. Це — персоналізовані сили зла, тобто біси.

У Святому Письмі ми знаходимо кілька згадок про якусь розумну і злу духовну силу, спантеличену метою знищити людину шляхом максимального видалення іі від Бога. Поневолення гріховними звичками-пристрастями, що відокремлює людину від Бога, перетворює людину в раба диявола та веде його до вічної погибелі. Як ізраїльський народ, що виходить з Єгипту, переслідується фараоном, так диявол переслідує кожного, хто намагається боротися з гріхом. Води хрещальної купелі подібно водам Червоного моря топлять „фараона духовного“, але внутрішньо цей самий „будинок рабства“ продовжує переслідувати» «новий Ізраїль», тобто нас з вами, дорогі християни. І розрив живого спілкування з людиною з Богом шляхом лиття «золотого тільця» являє собою одне з серйозних спокус.

Якщо поглянути на це явище з такої точки зору, чи варто дивуватися, що забобонні прикмети збуваються, а «заряджені» предмети «допомагають»? Чи тільки випадковими збігами можна пояснити блискучий ніс статуї солдата Швейка? Безсумнівно, варто згадати таке явище, як чудеса, що творяться ворогом роду людського заради віддалення людей від Божественної любові. При бажанні можна знайти масу джерел, що описують різні загадкові феномени, пов’язані з магією, окультизмом та тому подібними речами.

Все це було б надзвичайно трагічно, якби не божественне втручання. Єгипетський фараон просто знищив би ізраїльський народ на берегах Червоного моря, якби не дія Божественної благодаті, що розверзла води.

Божа любов дає людині сили протистояти будь-яким спокусам. Особливим Божественним втручанням людина позбавлена від «рабства гріху». Воскресінням Христа переможена смерть та скинуто пекло. І ця чудова близькість Богу доступна всім і кожному в Святій Христовій Церкві. Бог діє для порятунку людини, але і людина повинна потрудитися, увійти в співробітництво Богові. Ізраїль не переноситься по повітрю з Єгипту в Палестину, але, співпрацюючи з Господом, кроками міряє пустелю, прямо беручи участь у своєму позбавленні.

Бог діє, але не творить насильства. І тут вступає в силу серйозне протиріччя між Божим бажанням врятувати людину від гріха і смерті та бажаннями самої людини, поневоленої гріховними пристрастями. Бог дарує свої дари тільки бажаючим розлучитися з гріхом. Тільки відкритим для Божественної любові є Господь. Але любити — це дуже важко та складно, набагато важче, ніж перетнути пустелю. Справжня віра вимагає постійного духовного зусилля, щомиті перемоги над собою.

Тому Бог Біблії, Бог невидимий та незбагненний, Бог, що любить людину, так складний для сприйняття, навіть в нашому ХХІ столітті. Тому що Бог Біблії шукає не угоди з людиною за принципом «ти мені, я тобі», а шукає самої людини. Тільки для люблячого серця він стає «моїм Богом», Богом, якого щиро люблять.

Бог зійшов до людської немочі, до людської недосконалості. Людина матеріальна, тому різного роду матеріальні об’єкти важливі нею для позначення тих чи інших реалій. І в Книзі Виходу Бог наказує пророку Мойсею виготовити систему символів, що позначають духовну реальність — обряд старозавітного богослужіння. Не все було гладко і у подальшій історії старозавітної релігії.

Тривале домобудівництво Боже давало народу справжнє розуміння духовного, поки сходження Бога до людської слабкості не відбулося в Боговтіленні, коли Христос прийшов на землю та став Боголюдиною. Бог, що прийшов врятувати людину, не побажав «рятувати нас без нас», тому навіть свій «новий Ізраїль» — Церква — веде по шляху земного буття у вигляді зібрання людей. Людей не завжди досконалих, але таких, що прагнуть до справжнього життя з Богом, в Його любові. Як і в старозавітній релігії, культура сучасної церкви сповнена образотворчого символізму. Незважаючи на те, що досить часто це культурне багатство стає приводом для різного роду забобонів, Церква в достатку своєї культурної мови бачить безсумнівне благо, оскільки, як вже було сказано вище, основна відмінність між вірою та забобоном пролягає не в формах звичаїв, але в особистісних відносинах між Богом і людиною.

Вибір залишається за людиною: чи обере вона шлях до «гірського Єрусалиму», або залишиться у «будинку рабства». Шлях Церкви в цьому світі — це шлях через «пустелю». У ній підстерігають все ті ж спокуси. І туга за «котлами з м’ясом» (у нашому випадку ковбасою по 2-20 та смачним морозивом), та за золотим тельцем, за іншими речами. Перед людиною стоять два принципово різних світи.

Світ Бога та Його любові, світ свободи, та «будинок рабства», де людина поневолена пристрастями, де актуальні багато речей, які не існують для тих, хто живе з Богом. Шлях з одного світу в інший — це шлях складний та дуже важкий. Ізраїльський народ, що вийшов з єгипетської каторги, продовжував нести рабство в собі. Багато християн, ті навіть, хто багато років живе церковним життям, просто переносять забобонні звички та уявлення з «будинку рабства» (зокрема радянські підходи до сприйняття як релігії так і суспільства) в світ Церкви Христової. З великими труднощами Церква виховує в людях справжнє розуміння віри. На жаль, не завжди люди готові прийняти Бога таким, яким Він є.

Важливо вміти визначитися, в якому світі ми живемо, у кого шукаємо захисту і допомоги в нашому житті. Чи покладаємося ми на люблячого нас Бога, або на забобонні звичаї.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов), доктор богословських наук