За Христа — попри режим: мучеництво під свастикою – подвиг священиків з Любека в контексті екуменізму

Ексклюзив. У вирі найтемнішої доби людської історії, коли хрест був прирівняний до злочину, а вірність Євангелію — до зради держави, спалахнуло світло, якого не змогли загасити ані гестапо, ані суддівські мантії, ані холодна сталь гільйотини. Мученики Любека — троє католицьких священників та один протестантський пастор — не стали просто жертвами політичного терору. Вони стали свідками Віри, які, в умовах тоталітарного свавілля, обрали не мовчання, а правду Христову. Політичний спротив нацизму в їхньому випадку набув глибокого релігійного змісту: перед ними стояв не лише вибір «жити або померти», а вибір — зрадити Христа чи бути Йому вірним до кінця.

Їхнє мучеництво — не лише історичний факт, але й екуменічний прапор, що свідчить про єдність Церкви у крові свідків, незалежно від конфесійної приналежності. Цей подвиг став можливим саме тому, що вони бачили в євангельській правді джерело життя, а не ідеологічний аксесуар. У цьому сенсі, їхня смерть є тріумфом Христа в політичному пеклі нацизму.

Під час урочистої меси беатифікації любекських мучеників — трьох католицьких священнослужителів: Едуарда Мюллера, Йоганнеса Прассека і Германа Ланге — у своїй проповіді кардинал Вальтер Каспер згадав також і протестантського пастора Карла-Фрідріха Штельбрінка.

10 листопада 1943 року всі четверо були страчені через обезголовлення на гільйотині у слідчому ізоляторі Гольштєнґлясіс у Гамбурзі з різницею у три хвилини. Очевидці повідомляли, що кров чотирьох служителів змішалася на підлозі під гільйотиною. Це справило враження на сучасників як символ екуменічного свідчення цих людей. Екуменічне братерство служителів підтверджується їхніми останніми листами з в’язниці та заявами, які вони самі зробили під час допитів, тортур і тюремного ув’язнення. «Ми як брати», — сказав отець Герман Ланге.

Священники були штатними кліриками церкви Пресвятого Серця Ісуса в Любеку. Йоганнес Прассек — капелан. Герман Ланге — парафіяльний вікарій, отець Едуард Мюллер — асистент. Отці товаришували з пастором Штельбрінком, зустрічалися приватно, передавали йому проповіді Клеменса фон Галена, архієрея-антифашиста. Обговорювали події в Європі, проповіді антинацистських служителів і зміст радіопередач, які транслювалися антинацистським німецьким рухом з Лондона, яке в народі називали «британське радіо».

Отець Йоганнес Прассек (Johannes Prassek), 1911 р.н.

Відкрито проповідував проти нацизму. Проповідував, що «остарбайтери» (східні робітники) — люди, насильно вивезені на роботи до Німеччини з окупованих територій Польщі й України — такі ж самі люди, як і німці. Один із протестантських пасторів Гамбурга, який був неодноразово оштрафований за те, що прийнятих до свого дому хлопців-остарбайтерів садовив за стіл на обід і вечерю разом зі своєю родиною, а жили вони в одній кімнаті з його синами. Нагадаємо, що спеціальна поліція перевіряла, аби «господарі» не сміли ставитися до остарбайтерів як до людей, селили їх у своїх домах та годували тією самою їжею. Їх буквально трактували як рабів: жити вони мали з худобою в сараї й харчуватись помиями. Отець Йоганнес Прассек вивчив польську мову, щоби служити для поляків-остарбайтерів.

Отець Герман Ланге (Hermann Lange), 1912 р.н.

Вікарій парафії церкви Пресвятого Серця Ісуса. У листах до рідних із в’язниці описував свої роздуми над тим, що можна назвати «екуменізмом мучеників»: коли свідчення віри через кров буквально робить братами у Христі тих, хто формально не перебуває в повноті церковного спілкування.

Отець Едуард Мюллер (Eduard Müller), 1911 р.н.

Керівник молодіжного гуртка при парафії храму Пресвятого Серця Ісуса. Нацисти заборонили католицьким священикам працювати з молоддю, але отець Едуард Мюллер піклувався про молодіжні групи й керував нелегальним дискусійним політологічним гуртком. Тематика включала обговорення з молодими людьми проблем життя німецької держави, ідеології націонал-соціалізму та її непримиримих суперечностей з католицькою вірою, а також подій на фронті. У своїх дискусіях Мюллер використовував інформацію, отриману з «британського радіо», і поширював листівки з текстами проповідей єпископа Клеменса фон Галена, які він друкував разом із отцем Германом Ланге і капеланом Йоганнесом Прассеком.

Усі священики та 18 мирян-активістів (у тому числі Штефан Пфюртнер —теолог) були арештовані після проповіді вже згаданого їх соратника, пастора Карла-Фрідріха Штельбрінка, присвяченої нальоту британської авіації в ніч на 28 березня 1943 року, коли загинуло близько 300 мирних жителів Любека. У проповіді пастор назвав британські бомбардування «карою Господньою» на німецький народ, який підтримує війну й антихристиянський нацистський режим.

Процес над священиками й мирянами в пресі називали «Процесом над християнами Любека». Його вели представники так званого Народного Суду. Це була паралельна до державної системи «правосуддя» інституція. Судді на таких процесах одягалися в червоні мантії, а співзавсідники — у форму СС. Відповідно до директиви Йозефа Геббельса, судді Фольксгерихту мали ухвалювати рішення не стільки на основі закону, скільки на ідеологічній вірності й «расовій свідомості». (Абсолютна копія «трійок» НКВС, лише «труба нижча, дим рідший»).

«Расова свідомість» полягала в тому, що навіть найбільш «расово правильні арійці», якщо вони борються проти нацизму хоча б на рівні прослуховування «британського радіо», повинні бути «усунені з національного співтовариства». Людською мовою: вбиті. Обвинуваченим інкримінувалося «злочинне мовлення», зокрема прослуховування ворожих передач, зрада через симпатії до ворога та дискредитація збройних сил. (Формулювання прямо як у сучасному путінському «суді»). Вироком стала смертна кара для служителів Церкви, і тривалі терміни ув’язнення для мирян.

Слід зазначити, що через два роки, коли Адольф Гітлер, шалений бункерний маніяк того часу, пустив собі кулю в рот, а його придворний ідеолог Геббельс — капсулу з ціанідом, засуджені миряни вийшли на волю. Судді, на жаль, не постали перед Нюрнберзьким трибуналом, оскільки пішли за своїми маніакальними кумирами тією самою дорогою — самогубства. Юдам — юдова участь.

А святі мученики Любека (діти різних церков) зараз моліться за всіх християн, які вагаються й бояться, спокушаючись страхом перед могутністю божевільного бункерного тирана наших днів.

Екуменізм мучеників — це реальність Церкви Христової, що постає в умовах тоталітарного переслідування. У ті моменти, коли зовнішні конфесійні межі розмиті під натиском спільного свідчення віри ціною крові, виявляється глибша єдність — єдність у Христі, єдність у хресті.

У листах із в’язниці отець Герман Ланге ділився роздумами над цим феноменом: коли мучеництво, як остаточне і найвищою мірою автентичне свідчення вірності Христові, єднає навіть тих, хто не перебуває у видимій церковній єдності. «Ми як брати», — сказав він, маючи на увазі єдність католиків та протестанта Карла-Фрідріха Штельбрінка.

На жаль, у певних колах досі побутує твердження, нібито мучеництво поза видимими межами Церкви не має спасительної сили. Цю думку іноді приписують Отцям Церкви — зокрема святому Іоанну Золотоусту чи святому Кипріану Карфагенському. Її формулюють приблизно так: «поза Церквою немає спасіння, і мучеництво поза істинною Церквою не приносить плоду, а є лише карою за гріхи», або у ще жорсткішій формі:«навіть кров мученика не змиває гріха розколу». Проте слід визнати, що подібні вислови є псевдоепіграфами — в автентичних творах згаданих Отців подібні формулювання не зустрічаються. Ба більше, такий підхід суперечить як історичному досвідові шанування мучеників у Церкві, так і догматичному вченню про спасіння, особливо в світлі відкриття, здійсненого у ХХ столітті.

Католицька Церква, зокрема через документи II Ватиканського Собору, однозначно визнає мучеників інших християнських спільнот. Так, у декреті Unitatis Redintegratio сказано:«Не можна зневажати тих, хто, пролиттям своєї крові, визнає Ісуса Христа Господом і Спасителем, навіть якщо формально не належить до повноти Католицької Церкви». Свідчення життя і смерті святого Микити Готського, який не належав до «римської єдності», але був визнаний мучеником (попри те, що, скоріше за все, сповідував аріанство), є переконливим прикладом того, що Церква завжди визнавала дію благодаті навіть поза видимими кордонами, якщо йдеться про істинне визнання Христа.

Тож екуменізм мучеників — не теорія, а подія, факт й дар. Це духовна єдність, дарована самим Христом тим, хто був Йому вірний до крові, незалежно від того, до якої конфесії вони належали. І це, мабуть, одна з найглибших відповідей на зранену розділеність християнства у ХХ столітті.

Після смерті трьох католицьких священників — Йоганнеса Прассека, Едуарда Мюллера та Германа Ланге — варто згадати й того, хто був страчений разом із ними того ж самого дня, у тій же в’язниці, під тією ж гільйотиною. Це — лютеранський пастор Карл-Фрідріх Штельбрінк. Його мученицький шлях — особливий і складний. Він був людиною, що пройшла духовне навернення від запального нацизму до відкритого антинімецького спротиву, в ім’я віри та християнської правди.

Карл-Фрідріх Штельбрінк (Karl Friedrich Stellbrink, 1894–1943) — лютеранський пастор, страчений нацистами в один день із католицькими мучениками з Любека. Народився він у Мюнстері в 1894 році в родині державного службовця.У 1913 році вступив до семінарії Церкви Прусської Унії, а в 1915 був мобілізований до німецької армії. Воював на Західному фронті. У 1917 році отримав важке поранення, після чого був звільнений з військової служби з 50% інвалідністю. Після демобілізації проживав у Берліні, був активним церковним діячем. У 1919 році завершив навчання в семінарії. У 1921 році був рукоположений у пастори для служіння в Бразилії, куди прибув у штат Ріу-Гранді-ду-Сул, згодом працював у Порту-Алегрі, і був призначений пастором парафії Арріва-де-Падре для німецької діаспори. У 1929 році повернувся до Німеччини. У 1930 році став пастором у містечку Штайнсдорф у Тюрингії. Важливо зазначити, що пастор Штельбрінк був багатодітним батьком, активістом, спортсменом тощо.

І ось що трапилось: пастор Штельбрінк став запеклим прихильником пронацистського руху «Німецькі християни». Парафіяни скаржились на його політизовані проповіді, що фактично стали «воцерковленою» формою нацистської пропаганди.

У 1930 році пастор Штельбрінк офіційно вступив до Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (НСДАП). Став членом ради «Німецьких християн» — протестантського братства з сильним національним характером. Навесні 1934 року Штельбрінк отримав посаду старшого пастора церкви Лютеркірхе в Любеку. Він вступив на посаду в червні 1934 року. Тоді ця церква вважалась форпостом руху «німецьких християн» у Любеку…

Але…восени 1934 року пастор Штельбрінк раптово відмовився вступати до «Райхсцеркви». Він почав відкрито критикувати нацистський режим. Як він був ревним прихильником нацизму і Рейхс-церкви (свого роду аналога РПЦ МП ім. імені Сталіна у Третьому Райсі), так само ревно став його критиком. Публічно висловив підтримку єврейській родині. У 1937 році, після кількох попереджень з боку гестапо, пастора Штельбрінка виключили з НСДАП за критику партії. Він зажадав, щоб його сини вийшли з молодіжного руху «Гітлер’югенд» (за іншою версією — їх виключили за переконання батька).

Друга хвиля критики нацизму з боку пастора почалася у 1940 році. Основною темою стала критика війни та мілітаризму. Можливим тригером стала загибель його молодшого зведеного брата на фронті. За іншими джерелами — смерть одного з прийомних синів. У проповідях 1941 року пастор почав різко засуджувати програму «добровільно»-примусової евтаназії «неповноцінних». Він буквально перечитував з кафедри проповіді антинацистського католицького єпископа Мюнстера Клеменса фон Галена.

Він ідентифікував себе як «німецького націоналіста й ворога нацизму». Активно співпрацював з католицьким духовенством антинацистського спрямування. Також пастор Штельбрінк підтримував зв’язки й з громадянськими антинацистськими рухами. 19 липня 1940 року він підписав відкрите звернення з протестом проти нацистських програм, яке лютеранський ландс-єпископ Вюртемберга Теофіл Вурм передав міністру внутрішніх справ Фрику.

Після жахливого бомбардування Любека британською авіацією в ніч на Вербну неділю з 28 на 29 березня 1942 року, того ж дня слова пастора під час проповіді справили велике враження на мешканців міста. Нагадаємо, що саме тоді пастор Штельбрінк буквально витлумачив бомбардування як «Божий суд за війну, розв’язану німцями».

Після цієї проповіді пастора було заарештовано й доставлено до тюрми Лауергоф. Штельбрінка позбавили військової пенсії й зарплати, що її сплачувала церква. Його багатодітну родину було виселено з парафіяльного дому.

У червні 1943 року другий склад Народної судової палати, що прибув до Любека з Берліна, висунув обвинувачення проти пастора і священників за статтями: «зрадницька симпатія до ворога», «підрив бойового духу», «порушення закону про радіомовлення» і «державна зрада».

В результаті, як ми вже й зазначали, «Суд» виніс вирок чотирьом служителям Християнської Церкви — трьом католицьким священникам і лютеранському пастору Штельбрінку — смертна кара. Смертний вирок через обезголовлення на гільйотині був приведений у виконання 10 листопада 1943 року.

У цих постатях — не просто герої німецького спротиву, але мученики віри, свідки Того, Хто є Путь, Істина і Життя. Вони не шукали слави, але стали славою Христової Церкви. Їхня смерть на гільйотині — це не поразка, а перемога. Бо той, хто віддає життя за правду, не вмирає — він народжується у вічності.

У часи, коли християнська свідомість знову випробовується страхом, маніпуляціями і насиллям, мученики Любека є не лише свідками минулого, але й голосом совісті для сьогодення. Їхній приклад промовляє: вірність Христові — не теорія, а вчинок. І навіть у політичних декораціях чергового предтечи антихриста вона не втрачає своєї сили, бо залишається єдиним шляхом до істинної свободи.

Іван Верстянюк, оглядач з питань релігії.