Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ: БИЛИНИ (Продовження)

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

БИЛИНИ (Продовження)

 

ПЕРЕДМОВА

 

Чому в підзаголовках попередньої та сьогоднішньої моїх «билин» ідеться саме про київські варіанти? Щоб довго теревені не правити, сховаюся за високим авторитетом визначного письменника, літературознавця, перекладача та історика літератури Валерія Шевчука. У виданій 2003 р. піонерній книзі «Українські билини» метр включив прозовий варіант билини «Ілля Муромець і Святогор» до розділу «Билини київського циклу російської традиції».

 

Між іншим, поруч, принаймні на сайті, розміщено віршований варіант цієї билини з наступною приміткою, точніше, поки що її першим реченням: «Твір із репертуару кобзаря З. Штокалка». А в передостанньому абзаці своєї вельми цікавої та, як зараз модно висловлюватися, інформативної «Розмови упорядника з юним літературознавцем на тему “Українські билини”» Валерій Шевчук пише: «Хочемо висловити тут подяку Василю Яременку, який люб’язно передав для цього видання магнітофонні записи билин, що їх виконував кобзар Зиновій Штокалко уже в ХХ ст.» (написання імені З. Штокалка тут відтворено за процитованим виданням. — Ю.Ч.). Саме час про згаданого непересічного митця розповісти, нехай коротко.

 

Український поет-модерніст, фаховий лікар і видатний бандурист Зіновій Штóкалко (1920—1968) народився в місті Бережанах, нині Тернопільської області. Він був сином письменника, греко-католицького священика та культурно-релігійного діяча Павла Штокалка. У рідному місті Зіновій почав отримувати освіту, 1938 р. закінчивши Бережанську гімназію. А у вільний від навчання час він віддається захопленню, яке надалі незмінно його супроводжуватиме, збираючи музичний фольклор Західної України, та опановує гру на бандурі, що стане, можна сказати, головним інструментом його життя…

 

 

Ще напишу про дивні Бережани,

які стоять на Липі — Золотій!

А поки що до іншої держави

ПОПЛИВЕМО, Читачу дорогий.

 

Або на океанічному лайнері через Атлантику, або на повітряному лайнері понад хмарами, або на мрійному лайнері… ну, якось так. При цьому повторюватимемо життєвий маршрут Зіновія Штокалка, що, отримавши ґрунтовну медичну освіту спочатку у Львові, а потім у Мюнхені, 1952 р. з Німеччини перебрався до США.

 

За океаном Штокалко оселився в також дивному J місті Нью-Йорку. Аж кортить нагадати, що цьому місту присвятив книжки першою (?) билинною та українською, а оновлений, журнальний варіант другої опублікував трьома, сказати б, випусками в часопису «Ньюсскай»:

 

1. Водні шляхи та надводні мости Нью-Йорка

2. Мангаттан крізь призму історії

3. Коротка історія Бронкса, Квінза, Бруклина, Статен-Айленда і невеличке доповнення щодо Мангаттана

 

Саме в Америці Зіновій Штокалко став широко відомий як визначний виконавець дум у супроводі бандури. Протягом життя він зібрав та опрацював понад три сотні (!) наших дум і балад, козацьких, стрілецьких, повстанських та інших пісень. Але митець є також АВТОРОМ не лише виданого посмертно «Кобзарського підручника» (Київ — Едмонтон, 1992) та «історично-теоретичної» праці про бандуру, а й багатьох дум і пісень. Тож насмілюся припустити, що наведений Валерієм Шевчуком у книзі «Українські билини» віршований варіант билини про Святогора та Іллю Муромця створив сам Зіновій Штокалко. І що Майстер особисто є, зокрема, автором натхненних, нестримно-рвучких і водночас плинно-врочистих рядків, які описують лагідно-врочисту українську красу Святогорової жони:

 

…Очі — ясного сокола,

Брови — горнього соболя,

Росту високого,

Стану гордопишного.

 

Проте, гадаю, непорозумінням викликано продовження примітки, яку я почав цитувати вище: «Загалом билина близька до однойменної билини російської традиції, але там нема розповіді про Святогорову жінку, а тут є». Щоправда, у виданій 1986 р. книзі «Былины», на яку також спираюся, відомий російський літературознавець і критик Віктор Калугін, подаючи стáрини про Святогора в розділі «Найдавніші билинні образи», у назві двох майже однойменних з українськими билин змінює послідовність: спочатку називає старшого за віком богатиря, потім — молодшого, Іллю Муромця. Але Святогорова жона в першій зі згаданих билин таки є! А ще див. іл. вище. А ще…

 

Причому саме прозовий запис цієї билини, здійснений наприкінці шостого десятиріччя позаминулого століття визначним російським етнографом Павлом Рибніковим, «відкрив» у фольклористиці образ Святогора. А віршовий варіант, записаний дещо пізніше іншим відомим фольклористом Олександром Гільфердінгом (у прізвищі цього представника угорського за походженням роду наголос треба ставити на другому складі, всупереч угорській традиції) розкриває таємницю другої частини підзаголовка моєї сьогоднішньої «билини»: адже слов’янознавець почув цю «стáрину»… у Римі. Тобто в селі Рим, що знаходиться на російській Півночі (підкреслю: у Європейській її частині!) [Былины (1986): с. 36].

 

Ще нагадаю, що з певних змістовних та інших міркувань подеколи виокремлюю напівжирним курсивом частину слів, словосполучень і зворотів, котрі прямо запозичені з російського чи українського тексту билин, похідних від них творів тощо. Як, наприклад, це зроблено в передостанньому рядку першої строфи тієї «билини», що сьогодні пропонується увазі шановних Читачів:

 

…селянський син, що добру мав мармизу… і т. д.

Нарешті, треба додати кілька слів про билинну Русь, її розташування. Досить розлого, проте цілком доречно процитую провідного фахівця із цього кола питань — члена-кореспондента НАНУ історика Олексія Толочка, який сповіщає, що вперше термін Руська земля «…зустрічається в русько-візантійському договорі 911 р. на позначення держави і території, підвладної київському князю Олегу. Треба гадати, упродовж 10 ст. територіально поняття “Руська земля” не виходило за межі власне Києва з околицями. Значення Руської землі як Середнього Подніпров’я розвинулося не раніше рубежу 10—11 ст. і стало наслідком колонізаційних процесів та державного освоєння території в правління київського князя Володимира Святославича. У давньоруських джерелах (літописах) це значення зберігається до монгольського завоювання на позначення Південної Русі у протиставленні до інших територій Східної Європи, підвладних руським князям. У деяких випадках “Руською землею” літописи називають лише Київську землю. Разом із тим з рубежу 11—12 ст. існує й так зване широке значення Руської землі як позначення взагалі всіх східнослов’янських земель» [Енциклопедія історії України, т. 9 (2012): с. 389].

 

Отже, коли в билинах — таких, якими вони дійшли до нас — згадується Русь, Руська земля, може йтися: 1) про давній (правобережний) Київ з околицями; 2) про давню Київську землю; 3) про давньоруські терени Середнього Подніпров’я із центрами Київ, Чернігів, Переяславль Руський (теперішнє місто Переяслав-Хмельницький) [Енциклопедія історії України, т. 9 (2012): с. 388]; 4) про Південну Русь; 5) про всі землі Київської Русі; 6) невідомо про що. Тож будьте, шановні Читачі, вільні у своєму виборі або відмові від нього… Взагалі: будьте ВІЛЬНІ.

 

Усім — корисного та приємного читання!

 

II. Зустріч Святогора з Іллею Муромцем і погреб Святогора

(2-й київський варіант із римськими доповненнями)

 

Жив на землі на Руській чи поблизу —

де саме, важко визначити вже —

селянський син, що добру мав мармизу,

бо тридцять років їв і пив лише.

 

Іллю з дитинства ноги не носили

(хай Муромця, це звичний варіант);

він, сиднем сидячи, набрався сили

великої, хоча й не був гігант…

 

…Майбутній богатир — обранець Божий —

один удома без батьків сидів

(робота ж); тут каліки перехожі

прийшли — творці в часи ті дивних див.

 

І кажуть Іллі Муромцю: «Підводься!

Гостям поважним принеси води!»

А він: «Дійти не можу до колодязя…

Напевно, ноги відняли… ну, ті…»

 

Старці: «Підводься миттю!» — повторили

та медовухи хлопцю налили.

Взялися невідомо звідки сили,

Ілля підскочив — і побіг малий!

 

Каліки зрозуміли, що невдовзі

він стане видатним богатирем,

і, участь взяти щоб у підготовці,

торкнулися кількох важливих тем:

 

«Коня ще з віку ніжного лошати,

аби богатиря він полюбив,—

сказали,— треба добре годувати;

не здатні до конярства, бач, жлоби.

 

Тепер: хоч ти й крутько, не лізь до бою

із супротивниками з кількома —

з Микулою, Самсоном і Вольгою,

бо в тебе шансів проти них нема.

 

Ще чубитися зась зі Святогором:

його й земля ледь носить на собі;

як вимагатиме двобою — хворим

прикинься, так уникнеш ти ганьби».

 

Сказавши це, каліки хутко зникли,

бо хто їх знає, тих богатирів:

вони — народ, до компліментів звиклий,

так щоб Ілля крамоли той… не вздрів…

 

Ілля ж мерщій придбав лоша кудлате,

його відгодував, навчив чомусь —

і без вагань поїхав підкоряти

своїй харизмі історичну Русь.

 

А на Русі найперше — чисте поле,

тому Ілля поїхав спершу ним.

Бо тридцять років жив… неначе кволий,

тепер скакав — аж пил стояв, як дим!

 

Крім пам’яті про них, нехай не щезне

оцей козацько-богатирський стиль!..

…Ну, скаче. Раптом бачить величезне —

у полі! — ліжко, чепурну постіль.

 

Якщо постіль, то треба в ю лягати

і спати, звісно, богатирським сном.

Відкривши для такого сну загати,

спав три доби, накрившись… хоч рядном.

 

Наступний епізод присвячується колишнім «збройним силам» України, тобто, сподіваюся, НЕПОВЕРТАННО вчорашній їх версії

 

Аж тут кінь богатирський б’є на сполох:

мовляв, гуде-хитається земля…

Хоч був уже, здається, і не з кволих,

але злякався, наче з них, Ілля.

 

А поруч дуб, і не якийсь там — зелен,

на випадок цей протягом століть

ріс, ріс і ріс, і став-таки дебелим…

Іллюша бачить — добрий дуб стоїть.

 

На дуб на той забрався миттю… миссю* (!)

наш богатир билинно-рятівний.

Сидить і насолоджується виссю,

чекаючи: що з’явиться за змій?

__________

* Мись (давньорус.) — білка з адекватно прочитаного «Слова о полку Ігоревім».

 

{Кінець окремо присвяченого епізоду.}

 

А їде… Святогор — людина-скеля!

Лісів стоячих вище він чолом,

і, жителів небес — птахів оселя,

сягає білих хмар його шолом.

 

Він скриньку немаленьку кришталеву

везе — прекрасну, схожу на палац,

приймати гідний навіть королеву,

якщо б у полі чистому знайшлась.

 

До ліжка ця людина-скеля суне…

Ось зупинився, скриньку опустив…

І вийшла звідти, ну, така красуня…

від інших будь-яких дивніша див!

 

У неї ясні очі соколині,

і біле личко — парубків біда,

і чорні брови — хутра соболині,

і пишне тіло. А яка хода!!!

 

Поставив муж шатро і друга мила

(це Пушкін) на любов туди зводив.

Вона його таки задовольнила,

а він її… не так задовольнив.

 

По тому дідуган, хоча й не кволий,

лягає спати, а його жона

іде гуляти, звісно — в чисте поле.

На дубі бачить Муромця вона!

 

Та й каже споглядальнику молодка,

задравши біле личко догори:

«Скоріше з дуба, чоловіче, сходь-ка,

сходь і любов зі мною сотвори.

 

Якщо ж проігноруєш ти прохання,

то Святогора пробуджу від сну —

і вб’є він без вагань тварюку-хама,

що підло зґвалтував його жону».

 

Ілля вже зрозумів: ця легко збреше

і легко їй повірить чоловік.

А битися? Він пам’ятав, сердешний,

пересторогу, чуту від калік.

 

Не стати чимось щоб на кшталт мішені,

«зійшовши», справу він зробив свою,

і потім Святогору до кишені

спокусниця засунула Іллю.

 

Тоді вже чоловіка розбудила,

і в напрямку Святих — це ясно — гір,

до скриньки посадивши друга мила,

поїхав легковірний богатир…

 

(Про 1-й варіант: бо сонний завше,

знай ловлячи безперестанку ґав,

сам Святогор, про руських мух сказавши,

одну з них до кишені взяв запхав…)

 

…Та став кінь богатирський спотикатись,

і Святогор у себе запитав:

«Чого це мій німий чвалає* братець?»

А кінь йому на те відповідав:

__________

* У цьому випадку омонімії дієслово «ЧВАЛАТИ» вживається зі значенням «іти повільно, важко ступати, утворюючи шум, шарудіння; брести» [Великий тлумачний словник сучасної української мови (2001): с. 1372].

 

«Возив тебе я досі — працедавця —

з усім… нехай заробленим майном.

Аж ось — до тебе ще заліз-запхався

в кишеню також богатир, не гном!»

 

Іллю туди запхавши ненавмисно,

дав Святогор вмить волю пацану.

(У варіанті 2-му він, звісно,

вбив спересердя зрадницю жону.)

 

Збраталися. Далека путь-дорога,

та старший освітив ю, як зоря:

провів він для Іллі курс молодого-

зеленого бійця-богатиря.

 

Тут — бачать гріб дороги тої обіч.

Обоє-двоє зазирнули вглиб.

Там підпис: «Приміряйте!» Що поробиш?

Ілля ліг першим у розверстий гріб.

 

Брат пушкінського «зайвого» каліки,

він мав до економіки талант,

тож мовив: «Гріб для мене завеликий;

я в нім — не економний варіант».

 

Ліг Святогор — і в міру гріб сердезі,

та відчуває дискомфорт старий…

І каже він молодшому колезі:

«Скоріше віком, брате, гріб накрий!»

 

Той: «Та ти що! Ніколи!» Самовбивця

упертий був, бо ж богатир-козак,

і сам він віком, взявши те, накрився.

Та задихатися став неборак.

 

І каже побратиму вже у вічко

(ото йшли бесіди межи людьми…):

«Іллюшо, є проблема невеличка.

Будь ласка, швидше віко підніми!»

 

«Забракне сили»,— телепень билинний

відповідає. Вуйко ж пацану:

«А ти присунься, брате, до щілини:

я сили й передам, якщо дихну».

 

Зробили — і зросла миттєво втричі

в Іллюші сила, як у мрії-сні:

готовий він дивитися у вічі

хоч сатані! Підняти ж віко — ні…

 

А Святогор-сердега відчуває,

що наближається його кінець,

і до Іллі з останніх сил волає:

«Та застосуй же мій меч-кладенець!»

 

Ілля застосував, та, мабуть, пізно:

на тих місцях, ударив по яких,

повиростали обручі залізні —

і вже й мечем не розрубати їх…

 

Та й буйний Святогор уже змирився

(недовго буйні буйні на Русі…).

«До батька їдь,— прохає самовбивця

Іллю,— прощення вічного проси!»

 

До його батька темного-сліпого

Ілля тоді поїхав-почвалав*

прощення вічного заради Бога

просити. Батько спершу відмовляв.

__________

* А в цьому випадку омонімії дієслово «ЧВАЛАТИ» вживається зі значенням «рухатися навскач, чвалом», тобто «дуже швидким бігом; навскач» [Великий тлумачний словник сучасної української мови (2001): с. 1372].

 

Хотів Іллю він палицею вбити,

за Святогора щоб «помститись», бач.

Той ухилився, і сліпець сердитий

на милість гнів змінив, як мій Читач.

 

Привіз Ілля прощення Святогору —

й одразу вмер щасливий дідуган.

Ілля ж продовжив у складну ту пору

життя псувати нашим ворогам.

 

Далі буде. «Чернігівський варіант»! Гадано…