Євген Бистрицький: «Без перезавантаження еліти країну чекає новий Майдан»

18.06.2018 0 By Chilli.Pepper

Хто і чому боїться «грантоїдів»? Чим пояснити консервативну хвилю в країнах Заходу? Що буде, якщо політичний клас України не візьме планку реформ? Чому нам не підходить авторитарна модернізація? Про це та багато що іншого – в розмові з доктором філософських наук, у недавньому минулому багаторічним керівником Міжнародного Фонду «Відродження» в Україні Євгеном Бистрицьким.

Доктор філософських наук Євген Бистрицький


 

Євгене Костянтиновичу, на Вашу думку, які внутрішні причини спонукають різні уряди, в різних країнах та в різні часи знаходити “крайнього” у вигляді “грантожерів”? Здається, чергове загострення в Україні з цього приводу в Україні вже минулося, а все ж – якось несподівано було знов відчути в нас подібну атмосферу?

Це не стільки різні країни, скільки однотипні країни, уряди яких проводять різні політики закритості.

До різних геополітичних систем належать, наприклад, європейська Угорщина і євразійська Росія. Вони однотипні у тому, що стосується переслідування грантерів та їх донорів, які привносять ідеї відкритості.

В закриту зону Росії – демократичні цінності свободного світу, особливо прав людини, критичного мислення, свободи слова, вільних і прозорих виборів.

В  Угорщині такі діти капітана «Гранта» розшукують своїх батьків – європейські ліберальні цінності та захищають їх від того, що зветься радикально правою ідеологією чи новим поняттям націонал-лібералізма. Для останнього громадськими правами і свободами наділені  національні угорці, втім заперечуються адекватні національно-культурні права меншин та мігрантів.

На цій основі ведеться пропагандистська і правова боротьба з європейськими, універсальними, нормами і стандартами людських прав і свобод.

Тому, до речі, як тільки ми почуємо в Україні  — у наших ЗМІ та стенаннях політиків – про зовнішнє керівництво країною, якому сприяють приватні західні донори і, о боже! Сорос!, то знайте: перед вами правий радикал чи лівак, чи просто популіст чи популістка. Не знаю, навіть, хто краще, хоча, мабуть, радикали, яких не дуже рейтингують в українському суспільстві, трохи краще за популістів, яким наобіцяти розчарованому виборцю, як два пальця облизати.

Із чим, на Ваш погляд, пов’язана така все ще потужна (з огляду на ніби домовленість про створення в Італії євроскептичного уряду) антиліберальна хвиля в Європі та США? Можливо, і справді ідейні та політичні натхненники економічної глобалізації та тотальної емансипації людини десь “перестаралися”?

Скоріше, це не натхненники-трубадури глобалізації перестарались, а сам універсалізуючий процес економічної глобалізації набрав механічної інерції.  Цей процес супроводжується витісненням і заміщенням традиційних інститутів, культурних традицій і звичок незахідного типу, або «менш західних» суспільств, західного типу цивілізаційними благами, які вимагають певного забуття і нівеляції унікальної особливості культур і становищ людини у них.

Виникає реальна проблема суміщення ліберальних цінностей і консервації власних культурних надбань. Це об’єктивний процес супротиву, зворотнього удару, тому, що зветься колонізацією життєвого світу культури, заміщення унікального життя культури нівелюючими практиками і інструментами існування.

Виникає  також у глобальному масштабі політика, яка являє себе у масовому обранні Трампа  з його національно захисним гаслом «Америка – перша!» на посаду Президента найрозвинутішої ліберальної демократії та продовжується в консервативному виборі Брекзіта та радикальних гаслах угорців і поляків. Політика того, що можна з правом назвати ліберальним консерватизмом: захистом прав і свобод людини, цінностей вільного ринку в умовах захисту власних національного-культурних світів.

Здається, Джордж Сорос всерйоз налаштований на переїзд Центрально-Європейського університету з Будапешта до Відня. Вибір не надто зрозумілий, оскільки в Австрії при владі теж досить  правоконсервативний уряд, навіть якщо залишити за дужками його окремий флірт із Москвою. Як Ви вважаєте, чому, скажімо, не Прага, чи інші “бастіони” лібералізму, що тримаються?

Це вибір Джорджа Сороса й Правління Фондів Відкритого суспільства. Я думаю, що вони відчувають значну різницю між правим націоналізмом Орбана та його уряду аж до рівня політичного трайбалізму та ліберальним консерватизмом в Австрії про який я щойно сказав.

Як Ви оцінюєте українські перетворення, що так чи інакше, мабуть, навіть під тиском, розпочалися 2014 року і, здається, ще не захлинулися? Радіти і цьому поступу, чи все ж могло бути краще, або ж усе ще попереду?

Поступу треба завжди радіти й підтримувати, й виявляти, й розшукувати, щоб підтримати, всі можливі прояви, кроки прогресу разом з його акторами – урядовцями,  громадськими  активістами,  політиками та політичними діями, навіть неприємних нам політиків. Ми у своїй країні, у який все що сприяє поступу та його наслідкам – це наше.

Водночас, у мене претензія до лідерів – до політичного класу та його лідерів. Вони, безумовно, могли б керувати і робити реформи краще. Бо вони лідери, тобто ті, хто «веде» та має вести нас вперед – подалі від корумпованої, депресивної країни домайданного минулого.  Якщо на наступних виборах еліта не перевантажиться так, щоб люди відчули нарешті свіже повітря змін на краще, то попереду нас, після виборів «таких самих», боюсь, очікує те, що реально завжди «попереду», завжди перша за значенням для реформ, – ще одна майданна революція.

Чи немає такого відчуття, що деякі авторитарні режими (на пострадянському просторі – Казахстан) чи демократії із партією-домінантою (якою була і лишається Грузія) здатні демонструвати значно швидші темпи модернізації? 

Ні, немає. Авторитаризм – це неєвропейська модернізація. Її невтішний приклад ми маємо у власній історії – модернізація радянського типу, модернізація з «шарашками» як її крайняя версія, яка обов’язково породжує «типу» совок.

Як Вам убачається успішне завершення курсу реформ, перехід у “штатний” режим функціонування суспільства, чи це певна утопія?

Я вже сказав: або перевантаження і прихід більш чесної та незаангажованої олігархами та монополіями політичної еліти, або, якщо перехід цього всього у «штатний режим» — новий майдан.

Чи потребує ще якихось змін система вищої освіти в Україні, чи  “нехай все вирішить ринок”?

Потребує, але це окрема і довга розмова. Так само і щодо реформи НАН України, яка вже давно перезріла і у цій перезрілості постаріла.

Чи треба, як Ви гадаєте, реформувати НАН, чи краще лишити все так як є, з огляду на технократичний досвід Росії?

Досвід Росії – шлях у погане минуле через імітацію нового і майбутнього.  Техніка і технології мають своєю невід’ємною основою  людину, тобто рівень розвинутості – демократичності і свободи – для людей. Лише у вільному відкритому суспільстві достатньо підґрунтя для творчості і творення нових технологій. Саме тому, Росія й досі, як, до речі, й всі пострадянські країни,  потребує західниї іноваційних технологій.

Той запас мінімальної технологічної міцності, яку вона має у військовій сфері, — це залишок коротких проблисків свободи після хрущовської відлиги та на початку 90-х й, можливо, островків благополуччя у нових «шарашках» , у які спрямовується частка нафтогазових доходів, що обминає суспільну більшість.  Задля убезпечення існування закритого режиму авторитарної влади від відкриття суспільства.

Так ми з вами й замкнули коло нашої розмови. «Діти капітана Ґранта» наполегливо шукають свого рідного батька — сучасну демократію. Відкритість суспільства, громадські активісти, які вносять у суспільство практики чесності і свободи, а також їх донорська підтримка, потрібні якраз для цього – для творення модерної, технологічно, нарешті, провідної, нації Україна.

 

спілкувався Максим Михайленко

 

 


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: