Як Україні виграти війну і не програти мир?

04.05.2022 0 Редакция NS.Writer

Другий місяць поспіль я чую, як різні експерти торочать: Путін у своєму рішенні про початок війни був відірваний від реальності. Зачучверів у своєму бункері під час пандемії, переоцінив готовність РФ до війни, недооцінив готовність України до спротиву, готовність світу дати адекватну відповідь на настільки безмежне нахабство. Та й не розумів, що відбувається в Україні і чим вона є. Далі ідуть складні викладки про управлінську систему, управляєму систему і важливість адекватного зворотного зв’язку. І про важливість підбору притомного оточення, яке не триматиме тебе у теплій ванні і не постачатиме відфільтрованої інформації, яку ти хочеш чути. І на якій ти далі плануватимеш власні дії із катастрофічним для управляємої системи результатом. Раціональні аргументи бізнес-коучів і консультантів з управління. Дійсно, приклад Путіна надзвичайно повчальний.

Але мене непокоїть те, що ці експерти не помічають подібних тенденцій в самій Україні. А дарма, тому що наслідки можуть бути не менш катастрофічними вже для нашої країни.

Україна двох Україн

Перед війною ми жили не в одній Україні. Україн було дві: буржуазна, ліберальна, високотехнологічна, націлена на розвиток та гідне місце у відкритому світі, і в УРСР — уламок радянської управлінської держкорпорації із фантомними ілюзіями про те, що в ідеалі увесь народ підпорядкований державі і на її благо має працювати. Впродовж тридцяти років дві України боролися і виснажували одна одну у цій боротьбі. Ще Христос казав: «коли Царство розділиться в собі, чи встоїть таке Царство»? Мабуть, на очевидну внутрішню слабкість і сподівався Мордор, вирушаючи в похід проти нашої країни. Тим більше, що до роздмухування протистояння по усіх лініях конфліктів вони доклали руку і публічно дуже пишалися своїми методами ведення неконвенційної війни.
Перед самою війною ми бачили шалені темпи «огосударствления». Посилення ролі держави в усіх сферах суспільного життя. Закручування фіскальних гайок. Державний сектор забезпечував 40% робочих місць на ринку праці в Україні. Для решти створювалися умови, що підштовхували громадян не до ефективної роботи на Батьківщині, а до трудової міграції. Звісно, 15 млрд доларів «заробітчанських» надходжень щороку були неабиякою допомогою. Але у стратегічній перспективі це послаблювало і національний бізнес, і демографічний потенціал, і громадянський потенціал і розвитковий потенціал. А з точки зору «завтра була війна» — ще й обороноздатність і соціальну стійкість, яку в нормальних країнах забезпечують зовсім не великі корпорації, а середній, малий, мікробізнес та самозайняті.

Очевидно, що від війни найбільше постраждала саме буржуазна і ліберальна Україна. Бізнес не може повноцінно працювати в умовах такої кризи через втрату ринків збуту, порушення ланцюжків постачання, розпад партнерських відносин, здорожчання сировини і пального, відтік персоналу — як біженців, так і мобілізованих. А от УРСР постраждала набагато менше. Чиновники вже оговталися від першого шоку і навіть повернулися на робочі місця після панічної втечі. До Ради поданий законопроект 7311 за авторства Гетманцева, який не просто скасовує військову податкову реформу, а значно збільшує фіскальний і адміністративний тиск на бізнес і населення.

І ми опиняємося рівно у ситуації путінської Росії. Коли чиновники вирішують, як кожному з нас жити далі і що ми маємо, з їхньої точки зору, робити. Використовуючи управлінські технології ординського типу. Де основна ціль держапарату — не розвиток країни, а її грабунок і спрощення. Гіперцентралізація фінансових потоків, збір данини без огляду на реальну ситуацію, фіскальний і силовий тиск на кожного. Із судами, у яких проблематично захиститися від свавілля.

Не забуваємо, що УРСР — клон неефективного радянського адміністративного монстра. Та ще й критикувати владу не можна, бо війна. Та ще й ліберальна Україна, яка була другим полюсом магніту, лежить у нокауті. Або просто переносить бізнеси до iнших країн.

Тепер ситуація стає дуже хиткою. З одного боку українцям «світить» ще більше фіскальне закабаління в умовах, коли «проїдаються» останні особисті ресурси і стабільні доходи будуть ще не скоро, з іншого — держапарат сподівається розпоряджатися коштами, які будуть надходити для повоєнного відновлення. Наскільки імовірний ризик, що підряди будуть отримувати лише лояльні владі виконавці? Наскільки ймовірний ризик неефективного використання коштів і навіть корупції? Думаю, ці ризики високі і ось чому.

Особливості мислення нації чиновників

Зараз я писатиму аргументи із серії «дякую, кепе», усі і так прекрасно знають, що воно. Але освіжити не завадить. Чиновник звичайний, хоч і бачить себе видатним державним діячем і незамінним елементом побудови потужної держави, на ділі цією потужністю цікавиться мало. Насправді його цікавлять лише два аспекти: наповнення бюджету і освоєння бюджету.

Стосовно наповнення чиновник мислить просто: будь-які методи вітаються. База оподаткування повинна бути максимально широкою. Від чиновника ви можете почути перл типу «а чого це доярка мусить платити податки, а айтішник/заробітчанин — ні»? На аргумент «а того що айтішник/заробітчанин заводить до країни тверду валюту, яку потім витрачає тут, підтримує місцевого виробника, а той вже платить тобі гору податків» він наведе контраргумент, що садочки і лікарні самі не побудуються і не опаляться зимою. І наморщить державне чоло і прикладе руку до серця, так «болить йому Україна». Потім, звісно, батьки будуть скидатися на ремонти, ліжечка і пластикові вікна, а пацієнти лікарень — здавати благодійні внески, нести до лікарні власну постіль, купувати усі медикаменти і віддячувати лікарям і медсестрам. Але це не тому, що чиновницьке управління геть неефективне. А тому, що українці, як відомо — нація волонтерів і краудінвесторів і їм таке подвійне-потрійне оподаткування тільки за радість.

Навіть якщо айтішникам/заробітчанам вдасться відбитися, погрожуючи остаточною релокацією геть з країни разом з родинами, доярка лишиться на місці. І те, що вона чесно сплачує усі податки, не гарантує їй подальшої безпеки. Бюджет сам себе не наповнить, любиш займатися бізнесом — люби і штрафи платити, класово ворожий нашій соціалістичній батьківщині барига.

Освоєння бюджетів — ще більше свято, ніж збір врожаю. В кінці поточного року чиновник має придумати собі фронт робіт на увесь наступний рік і замовити під нього фінансування. Звісно, під соусом нанесення неймовірної користі тій частині суспільства, із якою він поставлений працювати. Ці плани складаються із врахуванням а) того, що чиновник може, хоче і вміє робити, б) того, що вважає важливим як його безпосереднє, так і київське начальство, в) того, що можна реально зробити із огляду на драконівські обмеження, присутні у будь-якій державній структурі.

Для порівняння, буржуазна Україна першим ділом вивчає глибинні потреби потенційних споживачів її товарів і послуг і лише потім визначається: що потрібно робити (якщо не вмієш — бігом навчитися!), як оптимізувати діяльність, щоб максимально зняти обмеження і як обрахувати у конкретних цифрах ефективність власних зусиль для отримання прибутків або презентації пропозицій керівнику/власнику бізнесу. Якщо бізнес цього всього не зробить, він негайно буде покараний ринком.

Чиновнику таке не потрібно, його контролює не суспільство, а начальство. Тому головне — в кінці року скласти бравурний звіт про виконання і перевиконання планів і подати його нагору. А в разі інспектуючих візитів керівництва уміти швидко мобілізуватися і створити фантастичну зовнішню картинку. Ще Тризубий Стас єхидно співав у своїй пісні «Генеральний секретар», що «всіх свиней помили в бані і зробили макіяж». З тих пір мало що змінилося.

Загалом усе це, звісно, фіктивно-демонстративна діяльність, яка дуже дорого обходиться суспільству. А іноді і керівництву, як тому Путіну, якому створювали фантастичну картинку у звітах, на парадах, сюжетах пропагандонів і мультиках про зброю класу «Зірка смерті», а на ділі… Так це працює, брати і сестри, Путіна ніхто персонально свідомо не дурив, його дурила неефективна система, помножена на бажання чиновників лишатися привілейованим класом. Хто ж серйозно думав, що дід здуріє і попре грозьним Чінгізханом, а не потішно? Всі ж думали, що дід розуміє негласні правила гри…

Не можу не згадати про ще один елемент чиновницької ментальності — «культуру заборони». Глибоко в душі чиновник розуміє, що поза власною «теплицею» він, як юніт, не те що не конкурентоздатний, а нежиттєздатний. Тому ризик втратити синекуру розглядає, як неприйнятний. Отже, ті ініціативи, які йому особисто ввижаються хоча б мінімально ризикованими, скоріше заборонить, ніж дозволить. Або дозволить, але, звісно, з компенсацією потенційного ризику. Невеличка приватна ініціатива, монетизація посад і рішень, корупція в мирний час і мародерство — у військовий.

Прошу зрозуміти мене вірно. Коли я пишу про чиновників, я зовсім не маю на увазі, що вони — погані люди. Серед державних функціонерів маса патріотів, хороших людей, яким не байдуже майбутнє країни. Але сама чиновницька позиція мало того, що вбиває будь-які позитивні ініціативи, так ще й надійно гальмує розвиток суспільства, замість того, щоб йому сприяти. Така конструкція. Ви, мабуть, бачили цей ефект. Коли прекрасна людина, щирий патріот потрапляє до власного кабінету і на очах трансформується. Починає говорити суконною «щодо-тощо мовою» і нагадувати мешканця планети Шелезяка, а не того душевного мужчину/жінку, яким він був ще півгодини тому.

Нагадую: 40% працездатних громадян України працюють у державному секторі і саме держапарат претендує на освоєння фондів повоєнного відновлення. Ви можете скільки завгодно пишатися Зеленським, як він гарно проявив себе під час війни, але не персоналії вирішують, а система. УРСР не просто регенерує швидше за другу Україну, а й з великою імовірністю стане панівним системним гравцем на довгі роки і абсорбує будь-якого президента, навіть дуже популярного у цивілізованому світі. Ми ще, чого доброго, доживемо до (тьху-тьху) маразматичного генсека Зеленського. Не дай Бог!

Геть з України, москаль некрасівий

Ви ж розумієте, що не за таке майбутнє воюють українці? Зовсім не за те, щоб перемогти навалу руского міра ззовні і прокліпати остаточну перемогу його клону всередині країни. До того ж кожен, хто посидів під обстрілами, вже чітко розуміє: ми більше не можемо дозволити собі бути слабкими, бідними, неосвіченими, неефективними, беззахисними, легковажними, розпорошеними і вайлуватими. Україна потребує сильного, готового до граничних ризиків суспільства і компактної, суперефективної держави. Такої, як святі наші Армія чи Нацполіція.

При цьому очевидно, що затіяти одночасно з війною реформу держави — непідйомна задача. Ніхто не буде розхитувати систему, яка якось працює, із ризиком повністю втратити керованість і остаточно занурити країну до хаосу.

Пат, егеж?

Але тут слід згадати про практики ЄС. Виявляється, проблема неефективності чиновників — зовсім не українська національна родова травма, наслідок тяжкого колоніального минулого. Європейські країни так само стикалися із цим феноменом. І знайшли елегантне рішення, розділивши бюджет ЄС на, власне, бюджети і розвиткові фонди. Бюджетами продовжують розпоряджатися чиновники, щоб утримувати керовані ними системи від ентропії. А от кошти розвиткових фондів виділяються підприємцям: класичним і соціальним. Під вирішення конкретних проблем у проектному підході із досяжними, чітко вимірюваними результатами і позитивним розвитковим ефектом. Це дозволяє використати усі переваги бізнес-підходів, генерувати не відірвані від реальності, а ефективні рішення, які потім масштабуються на всій території ЄС. До речі, коштами фондів розвитку перед вступом до ЄС дуже ефективно скористалася Польща. І подивіться зараз на Польщу. В Україні за останні роки також з’явилася достатня кількість фахівців з регіонального розвитку, здатних працювати у цій логіці.

Не буду читати розлогу лекцію про те, як усе влаштоване у Європейському Союзі. З огляду на певну перспективу членства (що принаймні швидкого кандидатства) таких лекцій ще буде чимало.

Але думаю, що вже зараз фахівцям з регіонального розвитку потрібно почати самоорганізовуватися до позадержавного управлінського контуру, створювати мережу Агенцій у регіонах, писати стратегії відновлення та розвитку і проекти з їх реалізації. Інтегрувати довкола таких інституцій місцеву владу, великий і дрібний бізнес, громадський сектор, соціальних підприємців і активістів, просто громадян. Створювати Фонди повоєнного відновлення та розвитку регіонів. Допомагати економіці відновлюватися, проектувати кластери, підтримувати професійні асоціації і різнопрофільні спільноти громадян. Обмінюватися досвідом і працювати злагоджено. Ставати точками збірки для розвиткових ініціатив, з землі, терпляче вирощувати ту Україну, про яку ми завжди мріяли. І створювати максимум можливостей для переходу держслужбовців до структур цієї України. Бо реформ згори ми не дочекаємося ніколи, а от ризик тотального реваншу УРСР із кожним днем стає все виразнішим.

Ексклюзив

ГладкевичКатерина Гладкевич, Фонд Вільяма Д. Донована за міжнародний мир


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: