Як спецоперації перемагають більші армії: чому “Spec Ops” Макрейвена досі читають у штабах НАТО

У світі, де фронтальні битви дедалі частіше замінюють точкові удари, спецоперації давно перестали бути “екзотикою для кіно”. Вони визначають хід кампаній — від рейдів по тилу до ліквідації лідерів терористичних мереж. У 1996 році офіцер “морських котиків” Вільям Макрейвен спробував відповісти на просте, але вперте запитання: чому невеликий підрозділ іноді ламає хід війни, тоді як цілі дивізії застрягають у позиційній м’ясорубці? Книжка “Spec Ops: Case Studies in Special Operations Warfare: Theory and Practice” стала однією з небагатьох праць, яка дала військовим чітку, математично виведену мову для опису таких операцій — і цю мову сьогодні варто знати кожному, хто думає про майбутні війни, у тому числі й українські.

Книжка, що закрила “білу пляму” між Клаузевіцем і спецназом

“Spec Ops” з’явилася на тлі класичних трактатів про війну — від ядерного стримування Кана до “непрямого підходу” Ліддела Гарта і “тертя війни” Клаузевіца¹. Макрейвен зауважує: попри гори літератури, практично ніде не знайдеш системної теорії спеціальних операцій. І це дивно, адже саме спецпідрозділи знову й знову порушують “залізний закон чисельної переваги”.

Книжка заповнює цю лакуну: спираючись на вісім історичних кейсів, Макрейвен вибудовує власну теорію “відносної переваги” — моменту, коли малий підрозділ, правильно спланувавши й виконавши операцію, перехоплює ініціативу в набагато більшого ворога й утримує її до завершення місії¹. Саме ця ідея зробила працю обов’язковою для офіцерських курсів у США й союзників.

Вісім операцій, що лягли в основу теорії

Макрейвен не вигадує теорію в кабінеті — він конструює її з конкретних операцій:

• німецький планерний штурм бельгійського форту Ебен-Емаель 1940 року;
• рятувальна операція з визволення Беніто Муссоліні на Гран-Сассо 1943-го;
• ізраїльський рейд на Ентеббе 1976 року;
• спроба звільнення американських полонених у Сон-Тай під Ханоєм у 1970-му — і ще кілька ключових епізодів Другої світової війни та “холодної” доби¹.

Він спирається на офіційні звіти, розсекречені матеріали та інтерв’ю з учасниками, реконструюючи не лише хронологію, а й логіку планування. На прикладі, скажімо, рейду на Сон-Тай видно: тактичне виконання може бути майже бездоганним, але стратегічний ефект — нульовим, якщо розвіддані застаріли (полонених встигли перевезти)¹. Такі контрасти дозволяють авторові відділити “майстерність групи” від “успіху операції” в ширшому сенсі.

Шість принципів успіху: простота, захист, повторення, раптовість, швидкість, мета

Серцевина книги — шість принципів, на яких, за Макрейвеном, тримаються успішні спецоперації¹:

• простота — чітка, зрозуміла концепція без зайвої складності;
• захист (security) — збереження таємниці плану і реального часу удару;
• повторення — відпрацювання дій до автоматизму;
• раптовість — удар у момент і в спосіб, якого ворог найменше чекає;
• швидкість — максимальне стискання часу від моменту виявлення себе ворогові до досягнення цілі;
• мета (purpose) — чітко визначена, стратегічно виправдана ціль, зрозуміла всім учасникам.

Ці принципи служать для одного: швидко досягти “відносної переваги” і утримувати її, знижуючи “тертя війни” до рівня, з яким може впоратися невелика група. Макрейвен вводить ще один ключовий термін — “зона вразливості”: проміжок від старту місії до моменту завоювання відносної переваги¹. Чим коротший і краще спланований цей відрізок, тим більше шансів на успіх.

Графіки відносної переваги: як візуалізувати ризик операції

Одна з найбільш інноваційних частин книжки — діаграми “відносної переваги” для кожної операції. На них по осі часу відкладається хід місії, а по вертикалі — співвідношення сил/ініціативи між атакувальною групою та оборонцем¹.

Наприклад, аналізуючи визволення Муссоліні з Гран-Сассо 1943 року, Макрейвен показує, що дев’ятиособовий німецький планерний загін здобув відносну перевагу впродовж перших чотирьох хвилин після посадки, попри наявність близько 250 італійських охоронців¹. При цьому “зона вразливості” (від моменту зльоту до опанування об’єкта) становила лише близько 12% від загального часу операції — яскравий приклад того, як швидкість і раптовість здатні компенсувати чисельну нерівність.

Критика: коли теорія працює, а коли — ні

Рецензент Small Wars Journal відзначає: сила книги — в чіткості теоретичного каркаса, слабкість — у ризику зробити його надто “всеохопним”¹. Є кілька важливих застережень:

• тактичні деталі іноді настільки домінують, що читач без військового досвіду може “загубитися” і не витягнути стратегічні висновки;
• приклади обмежені переважно німецькими, італійськими, британськими, американськими й ізраїльськими операціями; радянський та азійський досвід спецдій залишається практично не зачепленим;
• принципи Макрейвена можуть звучати надто детерміністично, недооцінюючи роль випадку, технічної переваги чи грубих помилок противника¹.

Ще одна важлива межа — час створення книги. Видана у 1995‑му, вона природно не охоплює реалій пост‑9/11 операцій, де спецпідрозділам доводилося не лише здійснювати короткі рейди, а й місяцями тримати присутність у селах, будувати пункти опору, вести спільні кампанії з місцевими силами. Макрейвен відверто пише: довготривалі “утримувальні дії” погано корелюють із логікою його теорії¹.

Post‑9/11: де “Spec Ops” допомагає, а де — мовчить

Порівняння досвіду:

• рейд на Сон-Тай тривав 26 хвилин “на об’єкті” з повним відходом після виконання завдання;
• операції в Мосулі чи Рацці вимагали від сил спецоперацій присутності й боїв упродовж місяців і років¹;
• місії НАТО в Афганістані та Іраку включали village stability operations, роботу з племінними структурами, створення баз і опорних пунктів, що виходить за рамки “удар — відхід”.

Тут теорія відносної переваги працює радше як “модуль” усередині ширших кампаній — пояснюючи ефективність окремих рейдів (наприклад, операції Neptune Spear 2011 року зі знищення бін Ладена), але не даючи повного рецепта для тривалих гібридних операцій¹.

Чому “Spec Ops” досі читають: міст між теорією і практикою

Попри обмеження, рецензія підкреслює: сила книжки — у здатності говорити одночасно мовою академії й штабу. Макрейвен:

• виводить свої принципи не “з голови”, а індуктивно — з історичних кейсів;
• підкріплює їх графіками, діаграмами, реконструкцією рішень командирів і розвідників;
• дає планувальникам інструмент, який допомагає буквально “промалювати” ризики, зону вразливості й момент завоювання переваги¹.

Недарма саме Макрейвен пізніше командував операцією з ліквідації Осами бін Ладена: його власна кар’єра стала свого роду “польовою валідацією” принципів, описаних у “Spec Ops”.

Нові війни, старі принципи: що це означає для України

Для українського контексту ця книга й рецензія дають кілька важливих орієнтирів:

• наш досвід рейдів по тилу, ударів по штабах, логістиці та аеродромах РФ напряму корелює з ідеєю “відносної переваги”: невеликі групи, що діють швидко й раптово, можуть завдати шкоди, непорівнянної з їхньою чисельністю;
• “шестикутник” Макрейвена (простота, захист, повторення, раптовість, швидкість, мета) — корисна матриця для аналізу як вдалих, так і провалених операцій ССО і партизанських груп;
• у майбутніх операціях проти армії, яка активно інтегрує БпЛА, кіберкомпонент і багаторівневу ППО, саме гнучке застосування цих принципів може компенсувати нестачу ресурсів.

Водночас українським офіцерам очевидно: наші кампанії часто виходять за межі “ударів на хвилини й години” — і тут теорію Макрейвена варто доповнювати власними напрацюваннями та досвідом останніх років.

Висновок: класика, яку варто перечитувати критично

Рецензія Small Wars Journal пропонує тверезий погляд: “Spec Ops” — не священний канон, а сильний, але історично обмежений інструмент. Її варто читати не як готову інструкцію до всіх випадків війни, а як підручник із того, як із хаотичних історій можна побудувати робочу теорію. Для українського читача це ще й нагадування: наші власні операції сьогодні — це сировина для майбутніх “Spec Ops” про війну проти Росії. Питання лише в тому, чи зможемо ми самі їх так само чітко осмислити, як це зробив Макрейвен із операціями ХХ століття.

Джерела

1. Small Wars Journal: Book Review | Spec Ops: Case Studies in Special Operations Warfare: Theory and Practice, 2025
2. William H. McRaven: Spec Ops: Case Studies in Special Operations Warfare: Theory and Practice, Presidio Press, 1996
3. Clausewitz, Liddell Hart, Kahn — класичні роботи зі стратегії та теорії війни, цитовані в огляді SWJ