Як Росія протиставляє себе цивілізованому світу

«Хочеш миру — готуйся до війни», — заявив у лютому міністр закордонних справ Російської Федерації Сергій Лавров після заяви верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Жозепа Борреля про необхідність введення нових санкцій проти Кремля, пише кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС Станіслав Желіховський для institutedd.org.

Також глава російського МЗС в інтерв’ю на YouTube-каналі «Соловйов LIVE» заявив, що Росія готова ізолюватися та припинити будь-які зв’язки з ЄС.

Для мешканця вільного світу слова Лаврова звучать як анахронізм — рудимент давно віджитої біполярної доби. Адже подібна риторика мала місце ще в роки «холодної війни», коли, до прикладу, радянські керманичі обіцяли «поховати» Захід. Й нерідко подібні погрози надто були близькими до їх практичної реалізації.

Не буде секретом сказано, що сучасний світ змінився. Він шаленими темпами рухається у напрямку побудови глобального суспільства, де міжблоковому протистоянню відведено місце скоріше на сторінках підручників або в музеях, ніж у теперішній політиці. І якщо до світових війн до глобалізаційних процесів долучалися переважно країни Заходу та їх союзники, то вже у повоєнну добу, вже не кажучи про постбіполярний період, глобалізація поглинула різні держави світу, включаючи Росію часів правління Бориса Єльцина.

Втім, після приходу до влади Володимира Путіна й поступового зміцнення Росії, процес активного пробудження імперської свідомості почав набирати обертів. І, варто визнати, не лише у наративах владної верхівки, а й в підживленій тотальною пропагандою свідомості великої частини російського населення.

Результатом неоімперського синдрому стало те, що РФ: розв’язала або втрутилася у військові конфлікти на пострадянському просторі і поза ним, розпочала політику економічного та енергетичного шантажу сусідніх країн, різними способами почала чинити перешкоди їх зовнішньо-політичному вектору розвитку, тощо. А одним із найбільш виразних проявів неоімперської політики Кремля — невдоволення євроінтеграційними процесами України, що переросло у відкритий шантаж і тиск Кремля на офіційний Київ та пряме вторгнення на українську територію, що спричинило неабиякий резонанс у всепланетарному масштабі.

Окупація й незаконна анексія Криму, а також розв’язання війни на Донбасі призвели не лише до негативних наслідків для України в сенсі значних економічних та військових втрат, а й принесли невтішні результати для самої Москви. Адже наслідки такого експансіонізму не заставили себе довго чекати: Росію було виключено з Групи восьми (G8), позбавлено права голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи (щоправда згодом відновлено), запроваджено найвпливовішими світовими акторами (США, ЄС, ін.) режиму санкцій, тощо.

Після зазначених обставин Росія почала все більше протиставляти себе вільному світу, все більше відчуваючи себе «обложеною фортецею. Особливо це помітно зараз, коли нові ініціативи Києва, схвально зустрінуті цивілізованими державами, приводить Москву у шаленство.

Так, заступник голови підконтрольного Кремлю Ради міністрів Криму Георгій Мурадов заявив, що ініційована Україною «Кримська платформа» — це спроба спровокувати конфлікт. На його думку, Україна за допомогою «Кримської платформи» та включення в неї причорноморських країн-членів НАТО, таких як Туреччина, Румунія і Болгарія, має намір стравити Росію та Альянс.

Втім, видається, що приводом для занепокоєння РФ стало не стільки приєднання до «платформи» впливових регіональних гравців-членів НАТО, скільки зацікавленість в ініціативі США, які нещодавно очолив невигідний Кремлю Джозеф Байден. Особливо після того, як стало відомо, що американський лідер 23 серпня може прибути до України, щоб відвідати міжнародний саміт «Кримської платформи» — формату, покликаного координувати міжнародні зусилля для захисту прав кримчан та деокупації півострова.

Тим часом з Вашингтону надходять іще одні обнадійливі для Києва сигнали. Так, конгресвумен від Демократичної партії Марсі Каптур заявила, що президент Байден сприятиме європейській інтеграції України та Білорусі.

Важливе значення Києва і Мінська підтвердив й міністр в Канцелярії президента Польщі Кшиштоф Щерський — під час відеоконференції «Європа Карпат». Він зазначив, що «сильна, демократична Україна, Білорусь та країни Південного Кавказу» є спільним інтересом для держав Центральної і Східної Європи, метою яких має бути переміщення кордону ЄС та НАТО далі на схід.

У свою чергу, міністр закордонних справ Литви Ґабріелюс Ландсберґіс для «Радіо Свобода» заявив, що євроінтеграцію України наблизить ініціатива «Люблінський трикутник». А також зазначив, що формат можна розширити, вірогідно натякуючи на Білорусь.

Таким чином, західний світ продовжує підтримувати Україну у її європейських і євроатлантичних устремліннях. Ба більше, він підтримує й ті країни, фактична приналежність яких до «російського світу» ще учора майже не ставилася під сумнів.

Зі свого боку Росія, через свою агресивну політику, приправлену цинічною пропагандою та злочинами проти людяності, навпаки, залишається за межею вільного світу. І найбільшою проблемою є те, що конфронтація із Заходом, вірогідно, продовжуватиметься надалі, а концепція «обложеної фортеці», як і сьогодні, буде основою мобілізаційної політики Путіна — для консолідації навколо своєї персони російських співвітчизників.

З плином часу така політика, з великою долею ймовірності, лише посилюватиметься, сильніше поглиблюючи ізоляцію Росії, роблячи її ще більш небезпечною. Адже в умовах «обложеної фортеці» неминучою є мілітаризація і державної ідеології, і суспільної свідомості.

Вільному світу потрібно це добре усвідомлювати. Адже від того, як він реагуватиме та діятиме у відповідь, залежатиме подальше існування глобальної демократії як такої. Без якої людство зануриться у ту ж пітьму, в якій вже багато років знаходиться путінська Росія.