Як і чому Туніс повернувся від демократії до автократії?

Ексклюзив. Скандальне повернення Тунісу від демократії до автократії, яке почалося після 2019 року, було зумовлене низкою невдалих політичних, економічних і соціальних чинників.

Туніс став першою країною Арабської весни, де масові протести, спровоковані самоспаленням Мухаммеда Буазізі через корупцію та економічні труднощі, призвели до повалення авторитарного президента Зін аль-Абідіна Бен Алі у січні 2011 року.

Після революції Туніс вважався єдиною країною регіону, яка досягла відносно успішного переходу до демократії, із ухваленням нової конституції 2014 року та проведенням вільних виборів.

У 2011 році партія «Еннахда» (помірні ісламісти) здобула перемогу на виборах, але стикнулася з критикою через спроби «ісламізації» країни. Це викликало напругу між світськими та релігійними групами.

Політична нестабільність, часті зміни урядів і міжпартійні конфлікти послабили ефективність демократичних інститутів.

Економічні проблеми, зокрема безробіття, інфляція та економічна рецесія, підривали довіру до демократичного уряду, адже населення не відчувало покращення рівня життя.

Демократичні інститути не змогли швидко вирішити економічні проблеми, що призвело до зростання невдоволення серед населення. Політичні еліти сприймалися як корумповані та відірвані від потреб громадян.

У 2019 році президентом став Каїс Саїд, який позиціонував себе як «людина з народу» та критикував політичну еліту. Його риторика про «пряму демократію» та боротьбу з корупцією здобула широку підтримку.

У липні 2021 року Саїд скористався економічною кризою та протестами, щоб розпустити парламент і оголосити надзвичайний стан, що стало початком консолідації влади. Цей крок був підтриманий багатьма тунісцями, розчарованими неефективністю парламенту.

У липні 2022 року на референдумі була ухвалена нова конституція, яка замінила парламентсько-президентську систему на президентську республіку. Це значно посилило повноваження президента, послабивши судову систему та незалежні інститути, такі як ISIE (виборча комісія).

Нова конституція фактично узаконила авторитарні повноваження Саїда, дозволяючи йому одноосібно призначати уряд і видавати укази без парламентського контролю.

Історично в арабському світі демократичні інститути важко приживаються через сильний вплив релігійних і авторитарних традицій. У Тунісі ідея «ісламської демократії», де закони базуються на шаріаті, суперечила західним принципам демократії, що ускладнювало їх адаптацію.

Саїд використовував риторику «народної держави», подібну до концепцій, які раніше просували інші авторитарні лідери в регіоні, що резонувало з частиною населення.

У 2021 році Саїд розпустив парламент, усунув прем’єр-міністра та призупинив дію конституції 2014 року, обґрунтовуючи це необхідністю «стабілізації» країни.

Нова конституція офіційно закріпила авторитарний режим, зменшивши роль парламенту та інших перевірок і балансів.

У 2023 році адміністративна реформа, яка укрупнила регіони, та подальше обмеження свобод слова і зібрань посилили автократичний контроль.

Розчарування демократією та економічна криза зробили авторитарні дії Саїда популярними серед значної частини населення, яке бачило в ньому рятівника від хаосу.

Політичні партії, зокрема «Еннахда», були роздробленими та втратили довіру через корупційні скандали та неефективність.

Глобальна економічна криза та внутрішні проблеми, такі як дефіцит бюджету (7,7% ВВП у 2022 році), посилили прагнення до «сильної руки».

Так Туніс утратив статус єдиної демократії Арабської весни, що стало ударом для демократичних рухів у регіоні.

Посилення автократії призвело до обмеження свобод слова, преси та зібрань, а також до арештів опозиціонерів.

Водночас економічні проблеми залишаються невирішеними, що може викликати нові протести в майбутньому.

Повернення Тунісу до автократії зумовлене поєднанням економічної кризи, політичної нестабільності, розчаруванням у демократії та вмілим використанням Каїсом Саїдом народного невдоволення. Його дії, зокрема розпуск парламенту та нова конституція, закріпили авторитарний режим, який спирається на підтримку населення, втомленого від демократичного хаосу. Однак слабкість демократичних традицій і регіональні особливості зробили цей регрес майже неминучим.

Михайло Коваль