Виконуймо заповіти Тараса! До Міжнародного дня рідної мови

21 лютого, народи всього світу, яким не байдужі національна ідентичність, честь, культура, духовність, відзначають День рідної мови. Це свято відзначається під еґідою ООН від 2000 року, й започатковане на міжнародному рівні воно було в пам’ять про трагічні події в Банґладеш у 1952 р., коли пакистанськими силовиками було вбито кількох бенґальців, що вийшли протестувати проти проголошення владою Пакистану (до якого належала тоді сучасна територія Банґладеш) мови урду єдиною державною.

Цілком закономірно, що свято рідної мови одразу сприйняли як своє українці, які сторіччями в умовах московської окупації не мали змоги читати, навчатися, вести документацію своєю мовою. Навіть після проголошення незалежності України та прийняття Верховною Радою Конституції держави, стаття 10 якої закріплює українську мову як єдину державну, наша мова ще довго долала тернистий шлях, щоб справді стати повсякденним засобом спілкування людей «в Украйні сущих».

Особливою гостротою практично всі роки Незалежності мовна проблема відзначалася на Сході України, де реґіональна та місцева влада систематично працювала на майбутню країну-аґресора, добре (але по-своєму) розуміючи давню істину, що «чия мова – того і влада». Наслідком такої відверто зрадницької політики стала сумнозвісна «русскаявєсна» 2014 року, що спричинилася до багаторічної окупації українського Сходу кремлівськими терористами. Ні для кого не секрет, що в умовах чужоземної займанщини українська мова опинилася під забороною, і спілкування нею може становити пряму небезпеку життю співвітчизників, які не піддаються волі загарбників і твердо тримаються власної української лінії.

Та все ж після Революції Гідності, чергову річницю якої українці також відзначають цими днями, на більшій частині території держави українська мова, нарешті, звільнилися з-під панування російської в інформаційному просторі. Особливо виразно пріоритет державної мови утвердився після повномасштабного московського вторгнення 24 лютого 2022 року, коли в дуже багатьох українців російська стала прямо асоціюватися з ракетами, що летять на мирні українські міста.

То що, тепер немає жодних проблем із державною мовою? Якби ж… На жаль, комплекс меншовартості, властивий багатьом співвітчизникам, виявився справді незнищенним. Не можна тепер публічно висловлюватися російською – то нумо переходити на англійську. Вулиці українських міст рясніють різноманітними англомовними надписами, геть невмотивовано вивішених власниками численних забігайлівок. “Mouse”, “NonStop”, “Symbios” – ось далеко не повний перелік чужомовних вивісок лише в одному центральноукраїнському місті. Безумовно, вивчення іноземних мов (і то не лише англійської)гідне хвали, важливе й необхідне, тільки вживання іншомовних слів не повинно бути поза контекстом і спрацьовувати на шкоду рідній мові.

До речі, у країнах Міжмор’я (тих, що розташовані на вісі між Балтійським і Чорним морями) народи міцно тримаються своїх мов. У Польщі практично вся публічна інформація – польською, в Угорщині – угорською. У цих середньоєвропейських країнах, які ще в минулому тисячолітті вступили до НАТО, люди позбавлені комплексу меншовартості й живуть життям своєї нації.

То кому ж, як не українцям, що роками, мов атланти, тримають на своїх плечах безпеку всієї Європи, пишатися своїм «МИ» – власною культурою, мовою, традиціями? Й не лише не цуратися рідної мови, а й робити її популярною за кордоном.

Воїни-добровольці з різних країн, що нині воюють за Україну, правду, свободу для цілого світу, вчать українську мову, щоби пліч-о-пліч із українськими захисниками звитяжно бити рашистську орду. А чи не показовий приклад колумбійського музичного гурту “Los Yankovers”, учасники якого оволоділи українською й на різних континентах співають українських пісень?

Рідна мова – це не обов’язково мова, засвоєна змалечку. Пушкін і Ахматова в ранньому дитинстві розмовляли майже виключно французькою, але французькими поетами вони від того не стали. А киянин Леонід Кисельов, який лише в останній рік свого надзвичайно короткого життя писав українською, в історію літератури увійшов саме як український поет.

Завершити варто незабутніми рядками Великого Кобзаря: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь». Пристрасний Шевченків заклик до українців бути собою не втратив своєї гострої актуальності й через більш ніж 180 років. Отже, це частина його Заповіту.

Тож виконуймо заповіти Тараса!

Микола Коваль, оглядач.