Викликаючи дух Павла Глазового

30.09.2019 0 By Shadowdancerrr

Днями святкували 250-річчя Котляревського. Чверть тисячоліття Іванові. «Енеїда» його – наче моя. Від першого рядка, який знає і безпомилково прочитає напам’ять кожен українець – од п’яти до ста п’яти.

Ех, подумалося ювілейного дня, скільки простору і ґрунту для котляревського сміху. Його б сюди, зараз. Із його масштабом.

А ні, то, ну, хоча б Павла Глазового із його невеличкими усмішками. Нетерпляче, пекуче цікаво: що б вони сказали про нас, українців нинішніх, про Україну нашу сьогодні?

Адже нема сучасної «Енеїди». Нема сучасних «Усмішок».

Немає сьогодні, на жаль, суто котляревської, глазової потуги духу, сміху, який завжди вивищував українця над ворогами.

Викликати б дух Павла? Дух Івана?

Хоча, немає логіки – сумувати за веселим. Лити сльози за бурлеском і сарказмом, іронією. Але, може, і ні, не кликати минуле, а просто уважно перечитати вже сказане класиками невмирущого українського сміху?

Бо вже все сказано.

Ось, проситься до промовляння вічне і сучасне, з «Енеїди»:

«Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка».

Це ж про наших юнон, теперішніх, з них Іван змалював.

І оце – про автодор:

«Ся улиця вела у пекло,

Була вонюча і грязна…»

Звідки він зазнимкував цю, відому кожному, картинку наших трас?

А ще оце – улюблене:

«Якіїсь злидні ще стояли,

Жовали все в зубах папір,

В руках каламарі держали,

За уха настромляли пір.

Се все десятські та соцькії,

Начальники, п’явки людськії,

І всі прокляті писарі;

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі».

Просто свято-2019 якесь, а не «Енеїда». І трохи оце – якіїсь злидні там стояли, жували все в зубах папір – чим не натяк на опонентів діджиталізації у далекому українському селі?

Але може масштаб «Енеїди», власне, зараз і не потрібен, до нього ще доростемо ж ми, гей, прийдемо, згодом.

Зараз би на часі Глазового Павла долучити.

Ну, наводити його загальновідоме про «Має, бідна, язика, та не знає мови» – в Україні буде завжди доречно і не гріх.

Як сьогодні не гріх пригадати, придивляючись до деяких напівродинних-напівполітичних фото оце глазове:

«Те, що в мене за плечима –

То не просто сітка,

А велика загорожа –

Шимпанзяча клітка.

Я на фоті получився

Разом з шимпанзою.

Не наплутай: я спереді,

Шимпанза – за мною.

Підкралося, кляте стерво,

Й надурняк знялося,

А мені платити гроші

За обох прийшлося.

Знялось воно та й змилося.

Що із нього взяти?

Воно ж босе й зовсім голе,

Живе без зарплати.

Я відрізав би цю мавпу,

Так ні в якім разі

Ніхто ж мені не повірить,

Що був на Кавказі…»

Сміх і гріх з тією шимпанзою.

А який нестримно-римовий Павло був у останні роки:

«Аж стогнали від Кобзона

Мерседесні дами

Зі своїми тіньовими

Жирними котами…

Так зате, з газет відомо,

Привітав героя

Президент наш український,

Як то кажуть, стоя…

Час минає і міняє

Звичаї й закони.

Колись кобзи подобались,

А тепер – Кобзони…»

А про колобка? «Стережись того, хто лиже, бо він тебе схрумка»? Вже так лижуть, аж гуде…

Іще раз Іван Котляревський:

«Другим ми часто пророкуєм,

Як знахурі, чуже толкуєм,

Собі ж шукаєм циганок».

Не варто «шукати циганок».

Все про Україну і українське уже розповіли українцям самі українці.

Величні і мудрі.

Із такою глибиною гумору, що смішно і нам дотепер.

Варто пригадати. Чи перечитати і порівняти. Засміятися і зрозуміти. Зрозуміти і сміятися. Уголос.

А нові «усмішки» та «енеїди» українці ще напишуть. Іванів і Павлів у нас завжди – слава богу… Та й підстав для сильного українського сміху в Україні не бракує, і – як ми зі саркастичною посмішкою помічаємо – не забракне ближчим часом… «Якіїсь злидні» – це ж так на слуху…

Для чого нам Івани і Павли?

Хай скаже сам Павло:

«Коли у мене на могилі

Чудесний виросте будяк,

Хотів би я, щоб друзі милі

Про мене згадували так:

– Ти пам’ятаєш Глазового?

Невже забув? Це ж той Павло,

Який життя прожив для того,

Щоб людям весело було»…

 

Сергійко ЩеневсеСергійко Щеневсе


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: