«Віддайте нам Україну, забирайте Венесуелу»: як Кремль намагався обміняти сфери впливу з США

Ще до повномасштабного вторгнення Росія намацувала межі допустимого — і робила це не лише танками. Колишня радниця Дональда Трампа з питань Росії та Європи Фіона Гілл розповіла, що у 2019 році російські чиновники неформально пропонували США своєрідний «обмін»: вільні руки Вашингтона у Венесуелі в обмін на фактичну згоду не заважати Кремлю в Україні.^{1 2} Тоді в Білому домі цю ідею відкинули, але сьогодні, після силової операції США у Венесуелі й захоплення Ніколаса Мадуро, давній російський сигнал звучить по-новому — як тривожне нагадування про те, як Москва бачить Україну в архітектурі світової безпеки.^{1 3}

Як спливла пропозиція: свідчення Фіони Гілл

The New York Times відновила хронологію подій: про «дивну угоду» між Москвою та Вашингтоном стало відомо завдяки публічним свідченням Фіони Гілл у Конгресі США у 2019 році, які нині отримали новий резонанс на тлі подій у Венесуелі.¹ Гілл розповіла, що російські посадовці «надзвичайно наполегливо сигналізували» про бажання домовитися за формулою «Венесуела в обмін на Україну», просуваючи цю ідею не лише в кулуарних розмовах, а й через статті та виступи, де посилалися на доктрину Монро як зразок поділу сфер впливу.¹

У жовтні 2019 року, відповідаючи на запитання конгресменів, Гілл пояснила: мова йшла не про офіційну ноту, а про повторювані натяки на «дуже дивну схему обміну між Венесуелою та Україною», за якою Росія готова була відступити в Латинській Америці в обмін на де-факто визнання її «права» на власну «зону впливу» в Україні.¹ Ці сигнали були достатньо конкретними, щоб розглядати їх як спробу протестувати готовність США до великого геополітичного торгу.

Суть «угоди»: Венесуела за право на «задній двір»

За словами Гілл, логіка Кремля вибудовувалася довкола дзеркала доктрини Монро: якщо США вважають Західну півкулю своїм «заднім двором» і вимагають від інших держав невтручання в справи Латинської Америки, то Росія наполягає на власному «задньому дворі» — передусім в Україні.^{1 2} Вона передала характерний російський меседж: «Ви хочете, щоб ми вийшли з вашого заднього двору. У нас є свій. Ви в нашому задньому дворі — в Україні» — та наголосила, що цей образ постійно з’являвся в розмовах і публічних коментарях російських представників.¹

Гілл пригадала, що російська сторона просувала цю ідею через авторські колонки, ток-шоу, неформальні брифінги, а тодішній посол РФ у США Анатолій Антонов кілька разів натякав: Москва могла б «послабити присутність» у Венесуелі, якби Вашингтон «припинив загрожувати російським інтересам у Європі».² Паралельно Кремль відправив до Каракаса військових та озброєння для підтримки режиму Мадуро, демонструючи, що готовий використовувати венесуельську кризу як важіль тиску на США.¹

Відповідь Білого дому: «Україна і Венесуела — не предмет торгу»

Як NYT, так і ABC News підкреслюють: офіційна реакція адміністрації Трампа на ці натяки була однозначною — жодної угоди за такою формулою не розглядали.^{1 2} Сам Трамп доручив Фіоні Гілл, яка тоді обіймала посаду старшої радниці з питань Росії та Європи, поїхати до Москви й донести чіткий сигнал: «Україна і Венесуела — це різні історії», і США не торгують регіонами чи народами в обмін на геополітичні бонуси.²

Гілл описала цю поїздку як «місію відмови»: її завданням було не обговорювати умови гіпотетичної угоди, а закрити тему, пояснивши, що Україна є суверенною державою, а не «зоною торгу», тоді як венесуельська криза вирішується в іншому правовому й політичному контексті.² Вона наголосила співрозмовникам у Москві, що спроби пов’язати ці два кейси лише підсилюють підозри щодо справжніх намірів Кремля в Європі й Латинській Америці.²

Чому історію згадали саме зараз

Довгий час історія про пропозицію «Венесуела в обмін на Україну» залишалася маловідомою деталлю конгресових слухань. Ситуація змінилася після стрімкої операції США, внаслідок якої Ніколаса Мадуро було затримано, а Вашингтон отримав визначальний вплив на венесуельський нафтовий сектор.¹ У багатьох західних оглядах це називають найрадикальнішим проявом американської політики зміни режимів за останні десятиліття.³

На цьому тлі слова Гілл сприймаються як попередження: NYT звертає увагу, що реакція Росії на удар по Венесуелі залишається стриманою й ритуальною — гучні заяви МЗС про «грубе порушення міжнародного права» не підкріплені серйозними кроками для реальної підтримки Каракаса.¹ Це породжує запитання, чи не сприймає Кремль втрату впливу у Венесуелі як прийнятну ціну, якщо натомість зможе розширити маневровий простір в Україні й Європі.

Сучасний погляд Москви на Венесуелу

Kyiv Independent, аналізуючи цю історію, цитує експертів, які припускають: для Кремля Венесуела нині — радше ресурс для пропаганди й торгу, ніж справжній стратегічний пріоритет.⁴ Показово, що Володимир Путін особисто утримується від розгорнутих коментарів щодо штурму Венесуели, тоді як російські медіа й офіційні спікери активно використовують приклад американської операції, аби розмити моральну різницю між діями США та агресією РФ проти України.^{1 3}

Reuters із посиланням на свої джерела зазначає: Москва розглядає американські дії у Венесуелі передусім як спробу отримати прямий вплив на нафтові ресурси країни, а не як фронтальний удар по російських інтересах у Латинській Америці.³ У цьому контексті давні слова Гілл про готовність Кремля «торгувати» венесуельським напрямком заради вільніших рук в Україні виглядають не випадковою ремаркою, а проявом цілісного підходу до великих торгів із Заходом.⁴

Доктрина Монро по-російськи

У своїх інтерв’ю Гілл окремо наголошує: посилання на доктрину Монро було для російських еліт не просто аргументом, а концептуальною рамкою, у якій вони бачать світовий порядок.^{1 2} Якщо США вважають нормою заявляти про недопустимість зовнішнього втручання в Західну півкулю, Москва вимагає аналогічного права на власний «пояс контролю» у Східній Європі, включно з Україною, Білоруссю та частиною пострадянського простору.

У цьому сенсі «угода Венесуела–Україна» була спробою нав’язати Вашингтону мініатюрну «Ялту XXI століття»: неформально визнати розподіл світу на сфери впливу сильних держав, де воля менших країн підпорядковується геополітичним розрахункам.^{1 4} Гілл у Москві цю логіку відкинула, але сам факт її озвучення свідчить: для Кремля Україна — не рівноправний суб’єкт міжнародних відносин, а змінна у великому рівнянні стосунків із США.

Уроки для України

Для України цей сюжет — не просто історична деталь, а чергове підтвердження того, що навіть у відносинах між демократичними державами можливі спроби «обміну» цілими регіонами, якщо хтось сприймає їх як об’єкт, а не суб’єкт політики.⁴ Те, що у 2019 році у Вашингтоні не знайшлося бажаючих «врівноважувати» Венесуелою українське питання, важливо, але не скасовує головного: Росія була готова запропонувати таку формулу й, очевидно, залишається вірною логіці торгу сферами впливу.

Ця історія робить особливо актуальними два пріоритети для української дипломатії. Перший — постійно наголошувати, що Україна не є «буферною зоною» чи «чужим заднім двором», а суверенною державою з міжнародно визнаними кордонами та правом самостійно обирати союзників.⁴ Другий — уважно відстежувати не лише офіційні документи, а й «сіру зону» політики: сигнали в колонках, інтерв’ю, закулісних контактів, у яких можуть випробовуватися нові варіанти «великої угоди» за рахунок України.

Медіарезонанс і оцінки експертів

Публікація NYT викликала хвилю реакцій: NDTV, ABC News, Kyiv Independent, аналітичні програми на кшталт Firstpost детально розібрали, як могла виглядати російська «пропозиція» та в якій формі вона доводилася до відома американських посадовців.^{1 2 4} Більшість оглядачів погоджується: це був не жарт і не внутрішня риторика для пропаганди, а цілеспрямована спроба перевірити, чи готові США закріпити Україну за Росією на рівні неформальної домовленості.

Чимало коментарів наголошують: навіть відкинувши конкретну схему «Венесуела за Україну», Вашингтон не завжди послідовний у відмові від логіки сфер впливу, що формує в Кремлі переконання: доктрина Монро й досі залишається легітимним аргументом для великих гравців.^{1 4} Саме тому російська пропаганда нині так охоче говорить: «Вашингтон нічим не кращий — він теж втручається й змінює режими», намагаючись поставити знак рівності між агресією проти України та операцією проти режиму Мадуро.

Чи існувала реальна домовленість

Попри драматичність теми, ані NYT, ані Kyiv Independent, ані інші авторитетні видання не стверджують, що між США та Росією справді був підписаний або усно погоджений «великий бартер» Венесуели на Україну.^{1 4} Йдеться саме про односторонні пропозиції та «зондаж», які російська сторона проводила через різні канали у 2019 році й на які у Вашингтоні відповіли відмовою.²

Однак важливим залишається сам спосіб мислення Кремля: якщо в політичному уявленні Москва готова обговорювати обмін однієї суверенної держави на іншу, це означає, що для неї кордони й права народів — матеріал для торгу, а не непорушний принцип.⁴ Саме тому для Києва критично важливо закріплювати свою безпеку не лише в двосторонньому вимірі з Вашингтоном, а й через ширші формати — НАТО, ЄС, G7, «коаліцію охочих», де одна держава не може одноосібно «розміняти» Україну на інший регіон.

Коли чужі торги стосуються нашого дому

Сюжет про «обмін Венесуела–Україна» — це попередження про те, що навіть у XXI столітті великі гравці можуть думати не категоріями міжнародного права, а картами сфер впливу, де країни на кшталт України чи Венесуели стають фішками у грі сильних.^{1 4} Для України це ще один аргумент не покладатися на «великі угоди» за зачиненими дверима, а наполягати на прозорій, багаторівневій системі гарантій, яку складно буде перекреслити однією неформальною домовленістю.

Поки світ стежить, наскільки далеко готові зайти США у Венесуелі та Росія в Україні, українське суспільство має пам’ятати: будь-яка спроба «розміняти» нашу державу можлива лише там, де бракує чіткої, сильної й послідовної позиції самої України та її союзників.⁴ Те, що у 2019 році в Білому домі знайшлася людина, яка поїхала до Москви сказати «ні» такій «угоді», — важливий епізод, але не гарантія на майбутнє; реальним запобіжником стане лише система, у якій сама ідея торгу країнами сприйматиметься як політичне самознищення для будь-якого лідера.

Джерела

1. The New York Times: матеріал про неформальну пропозицію Кремля «Венесуела в обмін на Україну» та її контекст.
2. ABC News / Associated Press: інтерв’ю та матеріали зі свідченнями Фіони Гілл щодо російських сигналів 2019 року та її поїздки до Москви.
3. Reuters: репортажі про реакцію Росії на силову операцію США у Венесуелі та оцінку Кремлем її наслідків.
4. Kyiv Independent: аналітична публікація про пропозицію Кремля «обміняти» Венесуелу на Україну та реакції експертів.
5. UNN: новинні матеріали про заяви Гілл щодо російської пропозиції «обміну» і загострення відносин між Вашингтоном і Каракасом.
6. Firstpost та інші міжнародні аналітичні програми: сюжети про зв’язок доктрини Монро з російським баченням «зони впливу» в Україні та канали донесення пропозиції до США.