Від проголошення незалежності – до її утвердження

Ексклюзив. У тридцять третій раз Український народ відзначив своє головне державне свято – День незалежності України. Сьогодні це свято – зі сльозами на очах, коли практично щодня співвітчизники з різних країв нашої Батьківщини проводжають в останню дорогу своїх захисників – славних воїнів-героїв. І все ж свято залишається святом, яке самою історією своєї появи дає сподівання на кращі часи для української нації та держави.

33 роки – це досить великий шлях (для порівняння – це більше, ніж минуло від початку Першої до кінця Другої світової війни). Тож як ми його пройшли, й чому в державному будівництві так відстаємо від країн Балтії, які відновили незалежність майже тоді само?

Чинників багато, й на більшості з них – вони загальновідомі – навряд чи слід зупинятися. Варто звернути увагу на те, що саме на практиці дав нації Акт проголошення незалежності України, і якими були найближчі його наслідки?

Навіть якщо маються на увазі економічна криза, гіперінфляція, різке падіння життєвого рівня людей та інші негативні соціально-економічні явища, то чому саме в Україні – на відміну від тих же балтійських держав – вони виявилися настільки болючими? Відповідь доволі проста – якщо в Литві, Латвії, Естонії до влади одразу прийшли національно-патріотичні сили, то в Україні біля керма лишилася компартійна номенклатура, яка, відчувши запах паленого після провалу московського путчу ҐКЧП, поспішила ізолювати себе від бурхливих подій у тодішній Росії, захищаючи своє благополуччя. Природно, що національно-патріотична опозиція у Верховній Раді – «Народна рада» – негайно скористалася з розгубленості комуністів та ініціювала Акт проголошення незалежності, прийнятий майже одностайно. Та що ж було потім, по завершенні переможного 1991 року, увінчаного тріумфальним Всеукраїнським референдумом, який 90,32% голосів українців підтвердив державну незалежність?

Компартійна й господарська номенклатура, прагнучи посилити свої позиції, вже під синьо-жовтими прапорами зміцнювали старі порядки із властивими їм кумівством, корупцією, злодійством, яке набувало дедалі більшого розмаху. Замість утвердження сильної влади, як у тих же країнах Балтії, Польщі, Хорватії, Україна зазнала кризи державного управління. Через це вже незабаром після відновлення незалежності леґалізувалися політичні структури, які відверто заперечували українську державність і закликали до відновлення СРСР (заново відтворена й перереєстрована комуністична партія та її спільники).

По суті, після проголошення незалежності люди в Україні стали жити ніби в різних реаліях: одні були будівничими незалежної держави, інші сприймали факт її проголошення як непорозуміння, яке начебто треба усунути, повернувши совєтський союз або приєднавши Україну до росії. Тому можна сказати, що Акт 24 Серпня леґалізував ідею незалежності, але де-факто її не зреалізував. На відміну від країн Балтії, Україна невдовзі увійшла до СНҐ, проголосила «стратегічне партнерство» з Росією – своїм одвічним ворогом – та понад двадцять років не могла визначитися щодо ставлення до НАТО. Зрозуміло, таке оглядання назад послаблювало нашу державу, даючи ненажерливому сусідові сподівання її поглинути.

І нарешті, як казав відомий диктатор минулого, – «кадри вирішують усе». Якщо в Литві першим головою відновленої держави став недавній дисидент, націоналіст Вітаутас Ландсберґіс, то в Україні першим президентом було обрано донедавна секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Та чи міг у ті часи народ на загальних виборах обрати В’ячеслава Чорновола або Левка Лук’яненка? Напевно, ні, бо більшість населення України, за винятком переважно західних областей, не була морально цілком готова прийняти незалежність, подумки надалі перебувала в совєтських реаліях, навіть у ХХІ сторіччі ще називаючи гривню «рублем», а сучасні сільськогосподарські підприємства – «колгоспами».

Ментальний дисонанс між Заходом (українське державницьке мислення), Центром (українське радянське) та Сходом (проросійське) і став одним з основних чинників дуже повільного ходу державотворчих процесів. Лише після 2014, а особливо – 2022 р., намітилася тенденція до поступового стирання реґіональних протиріч по осі «Схід – Захід».

І ще одна обставина звертає на себе увагу. На відміну від інших країн – колишніх «союзних» республік СРСР, які в офіційних повних назвах визнали себе республіками, – Україна, згідно з Актом 24 Серпня та Конституцією 1996 р., називається просто – УКРАЇНА. Ніби на перехідний період, по завершенні якого й мало бути визначено з формою правління. Так цей перехідний період триває четверте десятиріччя… Може, це й на добре – після нашої Перемоги всім здатним творчо діяти верствам суспільства ретельно обдумати оптимальний устрій держави, а назвати її якось універсально – наприклад, так, як вона звалася за гетьмана Павла Скоропадського, – Українська Держава. Та й ідея Гетьманату як традиційно властивої українцям форми державного правління не втратила актуальності, хоч досі й не була реалізована через загарбання України більшовицькою Москвою. Принаймні, тут є поле для дискусій – фахових, конструктивних, спрямованих на пошуки стратегічного бачення майбутнього.

Головне на сьогодні – зберегти Україну. Відновити її територіальну цілісність і утвердити незалежність. А утвердити її можна, лише перемігши лютого кремлівського ворога. Так неодмінно колись і станеться – завдяки доблесті наших воїнів та вірності кращим традиціям українського державотворення.

Михайло Горбенко, оглядач