Від Афону до Кремля – батьківщина не моя. Геополітичні «оборудки» в рамках реалізації антифанарського проєкту. Ексклюзив

Можливо одним з напрямків роботи Інституту афонської спадщини Сергія Шумило, який йому небажано афішувати, є взаємодія з певними анархічними та опозиційними групами на території Афону та на найближчих підступах до нього, а також з «зилотами» (ревнителями, фанатиками), частина яких уже ввійшла в Руську ІПЦ.

Наприклад, відомі дані про те, що Шумилу у встановленні контактів з «зилотами» та «старостильниками» Греції допомагав монах одного з афонських монастирів Ніл, в миру — Решетников Петро Михайлович, 1954 року народження, мешканець м. Донецька, раніше близький до не зовсім православного Рената Ахметова, з 1999 року до 2003 року був директором комерційного банку «Донеччина» (у 2003 р. перейменованого в «Укрбізнесбанк», новим директором якого став наближений до Януковича Сергій Арбузов, хранитель так званого «сімейного общака», як останнього та його отриманий у спадок від Решетникова банк характеризувала Тетяна Чорновол). А у 2003 році, переїхавши в Київ, став головою Управління банківських та інформаційних технологій при «Асоціації українських банків» уже відомого нам Олександра Сугоняко, яке очолював до 2006 року, коли його замінив Степаненко Валерій Феодосійович.

Приблизно 2006 року Решетников, переїхавши на постійне проживання до Греції, став монахом Російського Пантелеймонівського монастиря на Афоні з іменем Ніл.Перед тим при загадкових обставинах мало не загинув його друг — Антон Бутейко, з яким стався інфаркт та інсульт. Офіційна версія приходу Решетникова на Афон звучить надто вже просто і наївно, як у майже всіх представників чернецтва з числа неофітів: сталося раптове «просвітлення», несподівано відчув потяг до духовності, до аскетизму, до «богоугодного життя». Але неофіційні причини можуть бути абсолютно різними — можливо, потрапив на Афон за якимись особливими завданнями певних кураторів, наприклад.

Той же згаданий у попередньому нарисі донецький монах Сергій, що представлявся у відеоролику як знайомий «Юри Єнакіївського» — не вигадана особа. Його духівниками, яких він згадує у своєму наступному відеоролику з пробаченнями за «блатний жаргон», були уродженці колишнього СРСР: отець Феодох з Андріївського скиту, отець Памва з Іпатіївської каливи, та ігумен Антипа — настоятель Свято-Аннинської келії Іверського монастиря. Прізвища їх нам невідомі, але дуже часто серед прибулих сюди трапляються напівкримінальники чи напівбізнесмени з середовища 1990-их рр.: той же Феодох, кажуть, був вихідцем з грузинської мафії Одеси. Багато російських бандюків, кажуть, стали насельниками Афонського Пантелеймонівського монастиря, з його жорсткими порядками та майже казарменим устроєм, за дуже простою логікою: поміняли одну «зону» на іншу.

За гроші можна було прийняти постриг і в інших монастирях. Так, судимий за торгівлю краденими автомобілями житель м. Владивосток Приморського краю Євгеній Усенко прийняв на Афоні постриг з іменем Афанасій не раніше 2003 року (хоча сам стверджує, що прийшов на Афон ще у кінці 1990-их рр.). Нині він відомий, як старець Афанасій Карульський.

Ще станом на 19 серпня 2003 року пан Усенко жив у м. Владивосток, саме тоді Совєтський райвідділ міліції Владивостока видав йому новий паспорт громадянина РФ.

Тоді ж, у 2003 р. ігумен Єфрем (Виноградов) вперше згадав про нього в виданій у видавництві Даниловського монастиря книзі «Сокровенний Афон» — як про колишнього хіппі, який поселився в найнебезпечнішій частині Карула, та одержимий гордощами, нікого не хоче приймати, ізолювався від усіх, живе у великих труднощах. Може, це була певного роду реклама, адже навіть «чорний піар» може бути корисним, приносить певну скандальну славу? Також Михайло Талалай у виданій того ж таки 2003 року книзі написав наступне:

«В Салониках с 1996 года существует консульство Российской Федерации, взявшее под опеку афонитов-соотечественников. Русские монахи стали пополнять Святую Гору нетрадиционными путями: один инок, например, попал в Грецию туристом и принял постриг уже на самом Афоне. Другой русак, пешком придя из Владивостока, долгое время нелегально жил среди отшельников Карули, самой дикой части Афона, а пойманный полицией, получил неожиданное покровительство (и постриг) у игумена Великой Лавры (речь идёт про Афанасия Карульского). Известны ранее небывалые случаи, когда греческие общины принимали в свой состав славян».

Про ще один «нетрадиційний шлях» автор забув згадати: про постриг за гроші, або ще за якісь послуги — кому «нал», а кому і «анал»… Але найчастіше, випадкові постриги здійснюються шляхом рекомендацій від «потрібних осіб», при посередництві або «опосередкованій участі» російського консульства в Салоніках.

27 лютого 2012 року ієромонах Афанасій (Усенко) несподівано заявив від імені свого Карульського скита про анафему Путіну, звинувачуючи його в узурпації влади. Але тут же зробив ремарку:

«Когда Путин „победит“ на этих выборах, — а в его „победе“ мало кто сомневается, — не следует поддаваться на провокации „оранжевых“, которые будут увлекать людей в уличные беспорядки. В любом случае это приведет к иностранной интервенции и оккупации России». Типовий виверт російської політичної поліції.

Далі, 23 вересня 2014 року Афанасій (Усенко) звернувся до Путіна з відкритим листом з вимогою припинити війну на Донбасі, але не тому, що це — агресія проти України, а лише тому, що це розколює «єдиний руський народ». Як бачим, заяви нібито й добрі, але певні ремарки всю їх позитивність «затушовують».

Крім того, у 2015 р. на просторах інтернету заявив про себе ще один інок, теж нібито афоніт — відеоблогер під ніком «старец Моисей Некропольський», який, за його словами, раніше був монахом «некропольського» (кладовищенського) скиту на Афоні. Як виявилося, в миру інока Мойсея звуть Валерій Галабурда, і він раніше був судимий за контрабанду в Санкт-Петербурзі.

Втім, не будемо осуджувати таких, адже і в давнину розбійники йшли у монастирі, щоб спокутувати свої гріхи. Головне, щоб монастирі Афону, та близькі до останніх церковні та напівцерковні структури (фонди, інститути, спільноти) не використовувалися ними для відмивання кримінальних грошей.

Про таких осіб з багатими біографіями Шумило, ясна річ, не буде робити репортажів…

Але повернемось до старостильників. У травні 2013 року брати Шумили, за неофіційними даними, таємно зустрічалися у передмісті Бєлграду не тільки з представниками «Російського Афону», але і з керівництвом т. зв. «Сербської істинно-православної церкви». Зустріч була не випадкова: робилося все можливе для того, щоб не допустити контактів місцевих «катакомбників» з непідконтрольною Кремлю та керованою зі США «Болгарською істинно-православною церквою», гонимою в Болгарії. Тоді ж було домовлено і про обрання та наступне висвячення для Сербської істинно-православної церкви другого єпископа — Нектарія (Іванковича), а саме урочисте висвячення відбулося 28 жовтня 2013 року в Ново-Лесненському монастирі у Франції. Цей монастир не возз’єднався в РПЦ МП та залишився «у розколі». Зараз ця обитель стала своєрідною базою для міжнародних вояжів братів Шумилів, «перевалочним пунктом», і ніхто Сергію не дорікає, що той запрошує розкольників на конференції у КДА по темі «афонського насліддя» — наприклад, ту ж таки ігуменю Євфросинію (Молчанову), яку друкують у виданих за кошти УПЦ-МП виданнях Інститут афонської спадщини. Або ж, наприклад, у лютому 2020 року заочною учасницею проведеної за участю Шумило та КДА конференції по новомученикам 20 століття була названа монахиня Ново-Лесненського монастиря Олександра, в миру Тетяна Спектор (правда, згадку про неї згодом було видалено з сайту Шумила та сайту КДА, але ж у друкованих програмах конференції ці дані залишилися). І знову — жодної негативної реакції з боку Московської Патріархії, хоча Молчанова і Спектор завжди дуже гостро засуджують «єресь сергіанства» та «апостасію РПЦ», постійно говорять про «безблагодатну Московську патріархію». Напевно, відомі органи дають Шумилу «відмашку» на такі «вольності».

Останньою була заснована у 2019 році в канонічній єдності з Руською ІПЦ так звана «Русинська катакомбна православна церква Угорщини», центр якої розмістився при храмі св. Апостола Фоми у прикордонному з Україною місті Шарошпатак. Настоятелем громади став священик Іштван Немеш, клірик заснованої 2018 року Західноєвропейської єпархії Руської ІПЦ, яку очолив проживаючий у Німеччині єпископ Філарет (Клімакітіс). Цю громаду відвідували Віталій Шумило, Сергій Шумило, а також деякі афільовані з УПЦ-МП церковні історики з Закарпаття, повязані з «Міжнародним інститутом афонської спадщини» (адже з 2014 року в Ужгороді при місцевому університеті неформально існує фактичний філіал цього Шумилівського інституту). Ясно, що і в цьому випадку всі ниточки та сліди ведуть до Кремля та Луб’янки. Адже Угорщина залишається одним зі стратегічних партнерів Росії, при цьому досить прохолодно ставиться до України.

З цією ж громадою пов’язаний і «істинно-православний» катакомбний єпископ Серафим (Бонь), який проживає у приватному котеджі, названому ним «катакомбним монастирем», в околицях м. Хуст, та очолює екзархат України від ще одної греко-старостильної юрисдикції — синоду так званих «матфеітів».

Руська ІПЦ, поступово інтегруючи до свого складу громади греко-старостильних юрисдикцій, загалом дуже близька до Московського Патріархату, та завжди була готова до діалогу та єднання з ним.

Наприклад, багатолітній клірик ІПЦ архимандрит Силуан (Бояров) з Удмуртії після кількох років перебування у греко-старостильній юрисдикції приєднався до РПЦ 2014 року, і ніхто його в МП не понизив у статусі, не відправив на покуту.

Аналогічно — і клірик Бєлгородської єпархії, архімандрит Стратонік (Свіщов), також у 2010-2012 роках мав досвід перебування у Руській ІПЦ, але у 2012 р. його без особливих проблем прийняли до РПЦ.

Той же Сергій Шумило з 2015 року став одним з піар-менеджерів Київської митрополії УПЦ-МП, і його теж ніхто не засуджував, не намагався дорікати його «розкольницьким минулим».

Про що це може свідчити? Тільки про те, що конкретно «Руська ІПЦ» Тихона (Пасєчніка) — це не опозиція Московському Патріархатові, а фактично — досить дружня йому структура, яка тільки на словах декларує своє «антисергіанство» і «антиглобалізм», але не на ділі.

Іван Верстянюк,
оглядач

Редакція не завжди поділяє позицію дописувачів, але вітає відкриту дискусію з усіх соціально важливих питань