Від Афону до Кремля – батьківщина не моя. Афонський проект в Україні у боротьбі з УПЦ-КП та УПЦ-МП. Ексклюзив

08.07.2021 0 Редакция NS.Writer

Паралельно з написанням пропагандистських статей у газетах РПЦЗ та ІПЦ, у 2002-2005 роках Сергій Шуміло був активним учасником «Українського патрологічного товариства» під егідою УАПЦ, яке очолювали в Києві єпископ Ігор (Ісіченко) та мирянин, письменник Євген Сверстюк. У редагованому останнім виданні УАПЦ — газеті «Наша віра» Шуміло регулярно публікував свої історико-публіцистичні статті, уже не проросійського, а ніби проукраїнського напрямку — про давнє коріння християнства в Україні, про українську православну традицію чернецтва.

На початку 2005 р. Шуміло та його тогочасний начальник, банкір Олександр Сугоняко, були задіяні у конфлікті за офіс при Михайлівському Золотоверхому монастирі, що виник у Сверстюка з предстоятелем УАПЦ Мефодієм (Кудряковим). Редакцію газети «Наша віра» на чолі зі Сверстюком тоді було вигнано з приміщення, яке формально належало таки Мефодію, і Шуміло, крім моральної підтримки, нічим реально Сверстюку так і не допоміг. Звідки у Сугоняко та Шуміло такий «бубновий інтерес» до цієї теми? Насправді, з їхнього боку тоді була спроба «переманити» Сверстюка та Ісіченка з УАПЦ до ІПЦ, але це теж не принесло успіху.

Ось що писав потім Шуміло з цього приводу:

«Нагадаю, було це у лютому 2005 року, буквально одразу після „помаранчевої революції“. Мені тоді довелося чимало допомагати пану Євгену з цього приводу, зокрема організовувати в УНІАН прес-конференцію щодо рейдерського нападу на редакцію. І навіть власним тілом перекривати прохід до зали УНІАНу „бугаям“ Мефодія Кудрякова, які намагалися прорватись у приміщення і зірвати прес-конференцію Євгена Сверстюка. Благо, я тоді був депутатом міськради і мій депутатський значок зупинив їх від більш нахабних дій та застосування сили. Але відновлення законності та порушених прав тоді так і не вдалося домогтися».

У 2002 р. Сергій Шуміло влаштувався на посаду голови прес-служби Асоціації українських банків, президент якої Олександр Сугоняко став одним зі спонсорів Лазаря Журбенка та його катакомбної громади. Саме Сугоняко ініціював звернення групи депутатів Верховної Ради на підтримку передачі у приватну власніть для Руської ІПЦ Лазаря Журбенка одеського Іоаннівського храму, ще й називав потім у коментарях для преси Журбенка великим старцем-прозорливцем (публікація 2012 р. на сайті Сергія Штейнікова «Релігія в Україні»). Ну а Шуміло у 2002-2013 рр., працюючи директором PR-Агенції при Асоціації банків України, скуповував нерухомість по Києву. Як піаршик, допомагав у 2003-2004 року Сугоняко створити свою політичну структуру — нібито як «третю силу», «силу єднання України» на противагу «біло-синім» та «помаранчевим», від його імені розсилав програмні матеріали, пропагандистські листи дисидентам та політвязням різного роду (з подачі Сверстюка), але нічого з цієї ідеї не вийшло. Очевидно, просто грошей не вистачило.

Цікаво, що 15 грудня 2004 року, як депутат Чернігівської міськради, Сергій Шуміло зумів пропіаритися під час «помаранчевої» революції, зокрема — за фінансової підтримки Сугоняко провів у офісі агентства УНІАН прес-конференцію, на якій засудив тиск єпископа УПЦ-МП на священика УПЦ-МП Сергія Іваненка-Коленду. Він говорив у той день журналісту радіо «Свобода» про присутність російського фактору під час президентських виборів в Україні, зокрема, в церковній сфері:

«Я можу сказати, що багато хто із віруючих і священиків навіть Московського патріархату розуміє і відчув зараз, що відбувається дуже сильне втручання ФСБ Росії через церкву у політичні процеси в Україні. І це помітно дуже чітко. Багато хто починає розуміти це, навіть попри той створений міф, нібито полковник КГБ Путін є православним президентом, як вони кажуть. Насправді він не є православним президентом. І багато віруючих і священиків Московського патріархату, навіть в Росії його таким не вважають, оскільки діяльність колишньої структури каральної, яку він зараз реанімував і навіть посилив, спрямована проти російського народу».

Більше того, Шуміло навіть виступив з вимогою примусової ліквідації УПЦ-МП за порушення виборчого законодавства, та пряму агітацію на виборах за Януковича.

Ось як про це говорить у своєму репортажі кореспондентка:

«Після того, як священник (Іваненко-Коленда) відмовився покинути Чернігів, єпископ Чернігівський Амвросій (Поликопа) видав наказ від 3 грудня 2004 року про заборону його в священнослужінні. Такі дії можна розцінювати як політичні репресії проти нього, за те, що він виступив на боці закону, та проти втягнення церкви у політичну боротьбу», — заявив Сергій Шумило. Він порівняв сучасну ситуацію з добою сталінізму, коли правлячий режим також примушував офіційну Церкву виконувати будь-які його розпорядження, в тому числі заперечувати факт проведення репресій проти духовенства та віруючих. Також, Сергій Шуміло виступив з досить радикальною пропозицією, щоб згідно частини 3 статті 16 Закона «Про свободу совісті і релігійні організації», за порушення вимог статті 5 УПЦ (МП) була примусово ліквідована у судовому порядку.

Досить сміливою була ідея Шуміла, як для тих часів, коли президентом України залишався Л. Кучма.

В наступні роки Сергій Шуміло продовжував активно боротися проти експансії МП в Україні, зокрема — проти поглинання парафій РПЦЗ. Зокрема, завдяки певній підтримці з боку Шуміло утрималися від переходу в МП ієромонах Філарет (Лєщьов), який обслуговував парафії ІПЦ у м. Брянськ, у м. Мглин та у м. Воскресенськ Московської області. Також Шуміло зумів переконати у «істинності» своєї конфесії колишнього насельника Мюнхенського монастиря РПЦЗ, знайомого йому ще по Москві та по Мюнхенському філіалу Джорданвільській семінарії — ієромонаха Євфімія (Трофімова), уродженця Москви. Як результат, уже 2 травня 2007 р. отець Євфімій (Трофімов) та монахині Провемонського (Ново-Леснінського) жіночого монастиря у Франції заявили про відхід від юрисдикції РПЦЗ (Лавра), та перехід у Руську ІПЦ, під омофор архієпископа Омсько-Сибірського Тихона (Пасєчніка).

В київському тижневику «Зеркало недели» (№ 19 (648) за 19-25 травня 2007 р.) Сергій Шуміло, коментуючи приєднання митрополита РПЦЗ Лавра (Шкурли) до МП, підкреслював наступне:

«Процесс советизации Церкви и превращения ее в инструмент тоталитарного государства (своего рода „религиозный придаток“ такого государства) с внешним падением коммунизма в современной „Эрефии“ (так называют в русской белой эмиграции путинскую РФ) не только не ослаб, но в последнее время заметно возрос. Особенно сильно этот процесс активизировался с приходом к власти в России полковника КГБ В. Путина, поведшего курс на неосоветскую реставрацию. 2007 год в этом отношении, судя по всему, будет знаковым. В этом году запланирована одна из главных побед советских спецслужб над русской белой эмиграцией и неприступной некогда твердыней антикоммунизма — Русской Зарубежной Церковью, ее окончательное поглощение Московской патриархией и КГБ-ФСБ. Процесс поглощения РПЦЗ Московской патриархией инициирован и блестяще осуществлен самим Путиным, лично ездившим в США на переговоры с иерархами РПЦЗ и убедившим их отречься от своих традиционных исповеднических принципов и пойти на присоединение к МП».

Не відставав від Сергія і його брат Віталій Шуміло. Останній зумів організувати приїзд в Україну архімандрита РПЦЗ Стефана (Сабельника) з м. Трентон (США), якого 17 грудня 2007 року фактичний ставленик Шуміла — Гермоген (Дуніков) та Тихон (Пасєчнік) рукоположили у сан єпископа Трентонського для парафій Руської ІПЦ у США.

Також Віталій Шуміло став секретарем так званої Воронезької наради духовенства РІПЦ, що пройшла 22 грудня 2007 р. у м. Воронеж. В тексті резолюції, який підготував Шуміло, містяться критичні випади на адресу їхнього конкурента Агафангела (Пашковського), а також і на адресу влади України, з явними українофобськими нотками:

«Еп. Агафангел (Пашковский) воссоздает не Русскую Зарубежную Церковь, а под её именем, используя авторитет РПЦЗ, создает совершенно новую организацию, находящуюся под влиянием украинских политических сил. (…) „Зарубежная епархия“ в сердце России — противоестественно по определению, ибо не ясно, по отношению к какой стране она „зарубежная“ — российской, или, украйнской? (…) Что же касается отношения к сергианству, то, осуждая на словах внешнеполитическую его форму в СССР и РФ, по своим внутренним убеждениям и деяниям он (Агафангел) остается сергианином (но не российским, а украинским), выстраивающим свою церковную деятельность при поддержке и влиянии определенных государственно-политических сил на Украйне. Этим объясняется и то, почему он ввел обязательное поминовение во время богослужений безбожных властей Украйны. Поминовение властей за богослужением является согласием Церкви с деятельностью этих властей. Потому Православная Церковь до революции и поминала Православного Государя. Поминовение же постсоветских властей, ведущих свою преемственность от свергнувших в 1917 году Православную Монархию, является предательством Святых Царственных Мучеников и сонма Новомучеников Российских. Желая иметь поддержку политических сил на Украине, еп. Агафангел открыто покровительствует нео-нацистской тоталитарной партии-секте полуоккультного толка „Братство“ Д. Корчинского, вхожей в определенные влиятельные политические круги» (Газета РПЦЗ «Наша страна». Буэнос Айрес, 29 декабря 2007 г. № 2834).

Отже, простежується явне чорносотенство: Україна — це не «зарубіжжя», а серце Росії, за логікою Шуміла, а молитися за уряд України — неприпустимо, бо ІПЦ вважає українську владу «безбожною». Принаймі, так вирішив заздалегідь сам Шуміло, який ще й умисно спотворює назву своєї держави: замість Україна говорить на польський лад «Украйна».

А може, це насправді — не його держава?

Свій протест проти фактичного поглинання РПЦЗ Московською патріархією Сергій Шуміло з братом Віталієм відобразив у ряді статей, у книгах, де відстоювалася «катакомбна ідея». Вони прагнули консолідувати ті громади колишньої РПЦЗ в Україні та Росії, які відмовилися приєднуватися до МП, утримати їх від «апостасії в сергіанство», тому намагалися проводити серед них певну просвітницьку діяльність, в чому вкрай необхідними були історико-апологетичні праці, що розвінчували прокомуністичну діяльність ієрархії РПЦ у радянський період. Наведемо лише короткий їх перелік:

Шумило В. В. Апостасия в Русской Зарубежной Церкви. Хронология основных событий 2000–2003 гг. Омск, 2005.

Шумило С. В. Советский режим и советская церковь. Спб., 2006

Шумило В. В. Глобализация, как инструмент построения новой вавилонской башни. Чернигов, 2008

Шумило В. В. Почему необходимо покаяние в грехе сергианства // Вера и Жизнь. 2008. № 1 (12). С. 44-60.

Шумило В. В. Схиархимандрит Лаврентий и его время: Очерк церковной истории Черниговщины (1868–1950 гг.) // Православная жизнь (Джорданвиллъ, США). 2008. № 2 (670). Февраль. С. 1–40.

Краткая история Русской Истинно-Православной Церкви. 1927-2007 гг. / ред. В. В. Шумило, С. В. Шумило. — К. : Вера и жизнь ; Чернигов : ЧГИЭиУ, 2008.

Шумило С.В. Антикатакомбная идеология. Отзыв на книгу А.Л. Беглова «В поисках „безгрешных катакомб“» // Портал-Credo: cетевой журнал. 2009

Шумило С. В. В катакомбах: Православное подполье в СССР. Конспект по истории Истинно-Православной Церкви в СССР. [под ред. д.и.н., проф. В. В. Ткаченко]. Луцк: Терен, 2011.

Шумило В., Шумило С. Русская Истинно-Православная Церковь: Происхождение, история. Чернигов, 2012

Шумило С. В. Місія Кирила і Мефодія і християнізація Русі в IX ст. // Слово Просвіти. — 2012. — 31 травня-6 червня (№ 22). — С. 10-11.

Шумило В. В. Схиархимандрит Лаврентий и его время: очерк Церков. истории Черниговщины (1868- 1950 гг.). Изд. 3-е, испр. и доп. Чернигов: Вера и жизнь, 2012

Шумило В. В. Автобиография схиепископа Петра (Ладыгина) как источник по истории Русской Православной Церкви ХХ века // Схиепископ Петр (Ладыгин): Непоколебимый столп Церкви Катакомбной (1866—1957 годы) / Публ., подг. текста, вступ. ст., сост., коммент. В.В. Шумило, С.В. Шумило.Глазов, 2013. С. 5–19.

Шумило В. В. Автобиография схиепископа Петра (Ладыгина) как источник по истории Пантелеимонова монастыря и Андреевского скита на Афоне // Афон и славянский мир: Материалы международной научной конференции, Белград, 16–18 мая 2013 г. Святая Гора Афон, 2014. С. 143–153..

Правда, був у цей період і щонайменше один негативний (принаймі, з точки зору національних інтересів України) момент.

Віталій Шуміло, старший брат Сергія, переїхавши у 2005 р. на запрошення нового глави Руської ІПЦ архієпископа Тихона (Пасєчніка) до Омська, працював кілька років секретарем та референтом Синоду ІПЦ, а також редактором та автором матеріалів для церковного сайту.

У цей період у Омській та Новосибірській областях вже існували громади УПЦ-КП, якими керував проживаючий у м. Курган вихідець з катакомбного руху, архієпископ Варух (Тіщенков), який паралельно очолював у Курганській області кілька українських національно-культурних товариств, був відомий своїм прихильним ставленням до України, до «помаранчевої» влади. Координував діяльність катакомбних громад Курганської та Тюменської областей, де проживало чимало українців.

Так от, Шуміло чомусь надто вже активно боровся саме проти сибірських громад УПЦ-КП, звинувачував Варуха і в неканонічності (хоча «шумілівська» ІПЦ була такою ж неканонічною), і в аморальності, і в окультизмі та «незаконних заняттях цілительством».

Така пропагандистська кампанія була свого роду прелюдією до першої кримінальної справи, заведеної проти Варуха в 2009 р., невдовзі після його поїздки до Чернігова. Не знаємо, правда, якими мотивами тоді керувався Шуміло: чи то просто намагався знищити впливового конкурента у боротьбі за «катакомбний електорат», з меркантильних міркувань, чи може, виконував певні завдання російських спецслужб з дискредитації та нейтралізації українських релігійних громад, громадських товариств української діаспори. Недарма ж саме у цей період Шуміло отримав дозвіл на тимчасове проживання у Росії. Але уже з приходом до влади Януковича Віталій з дружиною Світланою повернувся до України. Кажуть, причиною став той факт, що Тихон відмовив Віталію у висвяті на священика.

Неприязнь до УПЦ-КП не заважала братам Шумілам «брататися» з іншими неканонічними юрисдикціями тих же таки «катакомбних християн», наприклад — з їх московським єпископом Ігором Ільїчовим (офіційно — працівник московського «Меморіалу»), парафіями «Російської православної автономної церкви» (РПАЦ; для громад цієї конфесії у м. Донецьк та Горлівка, після їх переходу в ІПЦ, брати Шуміли не пізніше 2013 року створили сайт «Православний Донбас»), або ж «Білоруської автокефальної церкви», громаду якої в Чернігові очолив їхній чернігівський друг Вячеслав Логін.

Дане та інші обставини цього сімейно-дружнього підряду викликають підозри про приховано-явну руку Московського Кремля.

ВерстянюкІван Верстянюк,
оглядач

Редакція не завжди поділяє позицію дописувачів, але вітає відкриту дискусію з усіх соціально важливих питань


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: