Вічність борщу, вічність піци і невічність вірусів

01.04.2020 0 By NS.Writer

Українці з італійцями – справжні брати. Що є наш борщ: здорова суміш зварених на поросячих реберцях найяскравіших представників нашого городу, від звабливої чистотілої господині-картопельки до червонопикого, того, що хоч прикурюй, господаря-бурячка. Що є італійська піца: пахуча середземна мозаїка на білому мольберті хлібного пляцка, викладена з піренейської городини, – перців, томатів, салямі та пармезанів.

Наші з італійськими пісні – наче одними авторами написані, що їхня «о соле міо», що наша «я ж тебе, милая, аж до хатиноньки»… Що тут додаси? Нічого тут додавати, тут слухати треба. Вслухатися і плакати – слізьми щастя української та італійської душі, зворушеної любов’ю до життя.

Ох, це життя… Ох, ці сльози…

По браттях-італійцях вірус вдарив настільки безжально, беземоційно і навіть якось дивовижно цілеспрямовано, що першою була думка: наче у лабораторії «новичка» – саме під геронтовразливих італійців – і писалося…

Сотні небіжчиків щодня – таке бувало.

Але сотні – щодня, чиї тіла вивозять колони камуфльованих машин на очах приголомшених мільярдів приголомшеної планети, – якийсь концентрований парад жаху, і підсвідомо виникає майже дике бажання відгородитися, відсахнутися і прокинутися врешті-решт від найгіршого зі снів… Чи не на це розраховано, коли дійство, й справді, за сценарієм? Адже елементарна статистика криком кричить: смертей – не набагато більше, ніж минулоріч…

Коли хтось розраховував перелякати італійців, то він катастрофічно помилився у своїх сатанинських планах. Бо численні приватні та офіційні відео свідчать не лише про колони вантажівок до крематоріїв, але й, у першу чергу, – про незламність народу, який сьогодні весь на війні з вірусом. Італійська душа співає та пританцьовує і бере найвищі ноти людяності, непоборності, життєлюбності і життєздатності.

Італійці співають славень своїм лікарям-камікадзе. Італійці співають славу собі, як нації, що сміється в обличчя невидимій, безжальній, але нікчемній за своїми нелюдськими намірами смерті. Італійці на очах світу і Всесвіту виспівують з балконів право на життя . Слава Італії, що співає! Героям, що співають, – слава!

Українцям дістанеться третя – після першої китайської та другої італоєвропейської – хвиля антивірусної війни.

Можливо, тому вона і стане найважчою.

Швидше за все, тому вона вже і є найважчою.

Бо Україні і українцям доводиться битися на чотири сторони антисвіту.

По-перше, власне проти вірусу, за умов, коли свої ж горе-керОвніки уже розпродали і вивезли за межі нашої, воюючої проти смертельної небезпеки, країни мільйони, нехай і не досконалих, але все ж таки – медичних масок, примітивних ганчірочок на мотузочках. Це не удар у спину – це постріл у потилицю своєму народові а-ля спеціалістів з енкаведе, які виростили гідних своїм «подвигам» онуків і правнуків. З тих, що серед чуми купують собі мерседеси за ціною десяти апаратів штучного дихання . А прості україночки шиють маски і безкоштовно людям роздають … А прості україночки випікають хлібини і безкоштовно людям роздають …

По-друге, війну на Сході ніхто не відміняв. Там з боку ворога теж достатньо правнуків майстрів стріляти в українські потилиці.

По-третє, проти українців війну на Сході доволі успішно підтримують у владних коридорах, за українських прізвищ чи й без таких, вороженьки, чиї підписи на папірцях зрадницьких домовленостей, – гірше «брацьких» снайперів і уханських вірусів.

По-четверте, український телепростір топче гібридний інформаційний чобіт вітчизняних яничарів. Брехня, наклепи, істерика, доноси, проноси, паніка – не існує такого жанру у сучасній журналістиці, який би не розбестили, не використали проти України медіа-потвори із палаючими од люті до українців очима.

Італійці співають і продовжують готувати та вживати вічну свою піцу.
Українці слухають італійців і продовжують готувати та вживати вічний наш борщ.

Італійці та піца – вічні, як вічними є українці і борщ.

А віруси завжди зійдуть нанівець. Такі закони піци, борщу і вірусів.

Усіх вірусів, не залежно від того, чи засіли вони в українських легенях, чи засіли вони в українських владних кабінетах і кріслах…

…Є такий відомий, аж пригадувати соромно, анекдот, герой якого, українець, їсть вищезгаданий борщ, і відволікти українця від цього життєдайного священнодійства не здатний навіть улюблений кум, що торохтить недобрими новинами. Урешті-решт українець озирається на голос і промовляє сакраментальне: «Куме, ось я зараз наллю собі другу мисочку борщу, доїм, і ось тоді ви побачите, яка зі мною може бути істерика…».
Гарний анекдот, але я його відкоригую – істерики не буде і не має бути.

Українець просто наллє собі борщу іще. Бо істерика, паніка – явище тимчасове, а борщ – явище вічне. І безпосередньо позитивно пов’язане із духовним і фізичним здоров’ям українця.
– Налий-но, кохана, третю… І увімкни голосніше – послухаємо, як там ті наші брати-італійці співають. Ось де щирий, величний народ…

ЩеневсеСергійко Щеневсе
для Newssky


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: