Вибори: стратегія і три аксіоми

Якщо парламентські партії (наявні і колишні) вже засвідчили відданість олігархічній системі, то другий ешелон теоретично ще може розраховувати на довіру виборців. Вибери мене! — і ми зробимо вам красиво. До цього зводиться весь політичний передвиборний маркетинг протягом останніх тридцяти років.

Вибори 19 року виявилися гіршими за змагання 90-го року за двома ознаками. По-перше, всі кандидати 19 року представляли ОДНУ олігархічну систему, яка власне і є універсальною ВЛАДОЮ під змінними партійними прапорами.

Дійсна опозиція (добровольчий і волонтерський рух 14-15 років) була нейтралізована задовго до виборів. Передвиборчі змагання пройшли лише позірно, а фактично, під килимом, билися олігархи: як українські, так й іноземні. Аналогічна ілюзія була відтворена і в найбільших мас-медіа, які належать тим же гравцям.

Нас знову змусили обирати не кращих, а лише менш поганих. Так ми регулярно обираємо з двох зол менше. Хоч і менше, але ж ЗЛО. Історичним результатом цього процесу стала ВІД’ЄМНА СЕЛЕКЦІЯ політикуму: за тридцять років формальної незалежності країна не зростила політичної еліти.

Партії другого ешелона, на жаль, сприймають цей антидемократичний процес як погоду, яка не залежить від громадян: ніби так і має бути. Навчені книжками, які написані для інших умов, їх лідери прагнуть влади такої же, якою володіють «старші товариші». Хоча упаковка і обіцянки кращі, більшість не задумуються над СУТТЮ, ідейно-соціальним джерелом партійного будівництва. Ось типовний діалог:

— Що ви зможете зробити в раді, якщо там панує більшість депутатів від олігархату?

— Будемо подавати законопроекти.

— Хто за них проголосує?

— Ми.

— І що потім?

— Будемо виступати.

— А результат?

— Мммм…

— Чому не об’єднатися в одну потужну модерну партію, оскільки програми не мають принципових розбіжностей?

— Ммммм…

Навіть потенційно найкращі, невеликі партії (по факту — гуртки) працюють в інтересах олігархів НЕЗАЛЕЖНО від змісту і результатів своєї діяльності. Бо виконують функцію розпорошувачів громадянського ресурсу.

Наприклад, електорат чотирьох з п‘яти парламентських партій має спільні (на 60-70%) погляди. Але партій чотири, і вони конкурують між собою. За що? Чи не за гроші від олігархів?

Наявна партійно-політична структура олігархічної системи вкорінилася завдяки впровадженню відомого принципу «розділяй і володарюй». Допомагають олігархату (свідомо чи несвідомо) ВСІ наші партії: і великі, і малі. Вірогідно, члени партій просто не знають, що ефективно ПОЄДНАТИ сучасну націю здатен ЛИШЕ спільний проект майбутнього, який не спущений ЗГОРИ, а вистражданий і усвідомлений усіма активними громадянами (Ортега-і-Гассет).

Наразі зафіксуємо три давно відомі (але призабуті) аксіоми, які варто пригадати і кандидатам, і виборцям:

— Без деолігархізації Україна НЕ МАЄ майбутнього (за академіком Володимиром Горбуліним).

— Відкрити вільний розвиток нації здатен лише СПІЛЬНИЙ проект майбутнього (за Ортега-і-Гассет), який має передбачати подолання спротиву Системи.

— За чинної системи ВСІ партії працюють на інтереси олігархату. Тому, що найбільші з них створені і функціонують на гроші спонсорів, які й замовляють «музику». Навіть нові партії із шляхетними намірами також (опосередковано) працюють на розпорошення соціального капіталу нації, що ГАЛЬМУЄ спільний проект майбутнього.

Олександр ТЕРТИЧНИЙ,

консультант з питань публічної соціології,

координатор групи незалежних дослідників Спільний Проект