Велика субота: між тишею гробу Христа й гамором базару

Ексклюзив. Є день у році, коли біля храму — не просто людно, а буквально тісно. Ідуть, несуть, чекають, перемовляються, оглядаються. Здається, вся округа збирається біля церковної огорожі. Ідуть не на службу Божу, не на читання пророків, не на споглядання Плащаниці. Йдуть — з кошиком. Це Велика Субота, день мовчання Гробу Господнього, день духовної зупинки, скорботи та очікування. День, коли Церква стоїть перед тайною смерті і готується з трепетом прийняти світло Воскресіння.

І саме в цей день більшість людей згадують не Христа, а… ковбасу. Ідуть не до Плащаниці, а до столу з вишитим рушником. І замість покаянного зітхання — дзвін кошиків, сміх дітей, фото на телефон і галас невпинного базару. Ніхто не згадує про смерть Христа. Мало хто взагалі розуміє, навіщо прийшов. Люди роблять це «бо так прийнято». Бо бабця так робила, бо «без посвяченого не можна їсти». І в той же час — не чути ні слова про Хрест, ні розмови про Гроб, ні роздумів про воскреслого Спасителя. Все відбувається механічно, майже автоматично.

І це вже не просто народна традиція. Це — традиція без пам’яті, без молитви, без змісту.

Колись, у суворіші часи, якби хтось прийшов до храму з кошиком, але без уваги до розп’ятого Господа — мав би шанс почути докір від якогось прямодушного юродивого чи праведного старця. Хтось би підказав: «Не ковбасу ти тут приніс, брате, а серце своє — і воно має бути не жирне, а смиренне». Але нині — юродиві замовкли, а мовчання їх замінив… галас із базару.

Церква у Велику Суботу звершує Божественну літургію, одна з найдраматичніших у році. Це служба з пророчим світлом Пасхи, але ще в тіні Гробу. Це богослужіння перемоги, що розгортається серед скорботи. Але скільки людей на ній? Лічені. Зате на освяченні їжі — черги, фото, знімання відео для соцмереж.

І де ж Христос? А Він тут й близько не гуляв?

Його не згадують. Не усвідомлюють. Не чекають. І це, пробачте, — не благочестя, а зовнішність без глибини, обряд без покаяння, «ритуал» без віри.
Так, освячення їжі — добра і стара звичка. Але за своїм змістом вона належить до Пасхи, до дня Воскресіння, а не до суботи перед ним. Освячення — це передпасхальна радість, що має проявитися після того, як пролунає: «Христос воскрес із мертвих…»
Але нині маємо дивну ситуацію. Пасха — вночі. А освячення їжі — вранці до неї. Церковна логіка розірвана, внутрішній зміст — загублений.

І якщо вже говорити чесно, то що за радість — їсти ковбасу до Воскресіння Христа? Який сенс святкового сніданку до пасхального богослужіння? Це ніби прийти на весілля — до вінчання, сісти до столу — до молитви.

І тут саме час згадати: освячення їжі не вимагає присутності священика. Це не таїнство, це не служба. Благословити трапезу — справа кожного християнина. Чому б не зробити це вдома, зібравшись усією родиною в ніч на неділю, коли світло Воскресіння вже наповнило душу? Помолитися, подякувати Богові, благословити хліб і яйце — і розділити пасхальну радість у родинному колі.
Бо пасхальний сніданок — це не «з’їсти те, що не можна було в піст», а втілити радість перемоги над смертю.

А нині… маємо парад помилок. Служба Пасхи — змістилася на ніч, а освячення їжі — лишилося на суботу. Піст нібито закінчився, але Христос ще лежить у Гробі. Віруючі — в храмі, але не на молитві. Світ — в очікуванні воскресіння, а ми вже з фотографією ковбаси в Instagram.

Висновок? Простий:якщо можете — прийдіть на літургію Великої Суботи.Якщо маєте силу — дочекайтесь пасхального богослужіння.Якщо не маєте змоги — благословіть їжу вдома, після півночі, молитвою з вірою. — І завжди — пам’ятайте, що головне в Пасхальному святі — не кошик, а Христос. Не яйце і ковбаса — а перемога життя над смертю, воскресіння душі, сила любові Божої, що перемогла пекло.

Що ж нам чинити?

По-перше — повернімо сенс Великій Суботі.Це день, коли Христос тілом перебуває в гробі, а душею сходить до аду, щоби визволити полонених. Це не день свята, не день галасу, не день веселощів. Це день великої тиші, коли мовчить навіть небо. І ми, як Церква, повинні вчитися мовчанню. Це не просто пауза між Страстями і Воскресінням — це простір богословської глибини, в якому серце зупиняється в очікуванні Божої перемоги.

По-друге — не цураймося богослужінь Великої Суботи.Свята Літургія цього дня — одна з найсильніших у році. Її тексти, її пророчі читання, її молитовне напруження — це міст між смертю й воскресінням. Чому ж ми, православні, дозволяємо, аби цей день минув без нашої участі в молитві, а нею замінюємо його обрядом освячення їжі?

По-третє — переосмислімо освячення їжі.Нехай воно не буде механічним, бездушним, поверховим. Нехай це буде акт подяки, а не фольклорна вистава. А ще краще — благословімо святкову їжу вдома, у молитві родинного єднання, після нічної Пасхальної служби. Бо саме після Воскресіння Христового варто сідати до святкового столу, а не до нього.

По-четверте — не втрачаймо головного: воскреслого Христа. Бо не ковбаса дає життя, а Христос. Не хрін і яйце — а Його перемога над смертю. Якщо цього не розуміємо — святкуємо не Пасху, а просто «весну». А ми — не язичники. Ми — православні християни, і Воскресіння Господа для нас — не символ, а реальність, не обряд, а основа життя.

По-п’яте — передавайте це розуміння іншим. Особливо дітям. Бо якщо ми, дорослі, не передамо віру в сенс свята, то вони знатимуть лише обгортку. Не соромтесь говорити вголос про глибину Великодня. Не бійтеся пастирського слова навіть у черзі з кошиками. Говоріть про смерть і воскресіння, про перемогу життя, про силу Христа, Який змінив усе.

Нарешті — відновімо образ православної Пасхи, в якій головне — не традиція заради звичаю, а Христос ради життя. Не боротьба з кимось, а відновлення внутрішньої правди. Без галасу, без показухи, без нарікань — але з гідністю, з ясністю, з любов’ю і твердою вірою у Того, Хто сказав: «Я є воскресіння і життя; хто вірує в Мене — хоч і помре, буде жити» (Ін. 11:25). Христос воскрес! — воістину воскрес!

І, нарешті, з сумом визнаймо: зараз немає юродивих заради Христа, які б безкомпромісно, без страху перед людськими осудами чи сміхом, розбили б ці кошики, щоби повернути серця до гробу Господнього і до Воскресіння, щоб нагадати людям не про обряд, а про Спасителя. Немає тих, хто з безумством любові Христової викрив би абсурдність того, як ми часто святкуємо головне свято нашої віри — без самої віри.

Нам же — не йти шляхом руйнування, а шляхом просвітлення.Не боротися з людьми, а повертати їм Христа.Не глузувати з натовпу, а сіяти слово істини — лагідно, але ясно.Бо тільки у світлі Воскресіння має сенс кожна крапля освяченої води, кожна молитва, кожне дихання.

Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав — і тим, що в гробах, життя дарував.Це і є суть. Це і є істина. Це — наше життя.

У цей святковий час, коли ми приносимо до храму великодні кошики, я звертаюся до кожного з Вас із щирим пастирським словом. Моє звернення не є осудом, не є запереченням традицій — але лагідним проханням: святкуймо Пасху свідомо.

Пасха — це не лише свято весни, не лише час родинного зібрання, і вже точно не тільки кошик. Пасха — це Христос. Це Його Воскресіння. Це Його перемога над смертю, яка є джерелом нашої надії, нашого вічного життя.

Головне — пережити і свідомо прийняти Воскресіння Христове.Це не просто згадка, не історична подія. Це — Життя, яке перемогло смерть. Якщо ми цього не відчули — ми не святкуємо Пасху, ми лише присутні при її зовнішніх ознаках.

Свідомо подивімося і на великодній кошик.Якщо ця традиція допомагає Вам глибше зрозуміти й пережити Пасху — зберігайте її з вдячністю. Якщо ж кошик стає лише формальністю, приводом до метушні, способом «відмітити обряд» — можливо, варто переглянути свою участь у ньому. Нехай форма не заслонює суть.

Як чернець, я сам не освячую кошиків і не приношу їх. Не тому, що зневажаю традицію, а тому що в ці дні вся моя внутрішня увага зосереджена на величній таємниці Воскресіння Христового. Вона поглинає все інше. Я не хочу, щоб нічого відволікало мене від головного — від Христа.

Христос — у центрі, а не звичай, не обряд, не традиція.Звичаї мають сенс лише тоді, коли ведуть до Нього. Ми не спасаємося через паску, яйце чи ковбасу. Ми спасаємося через віру, через благодать, через участь у смерті й воскресінні Господа нашого Ісуса Христа.Тому, дорогі мої, не викидаймо суть заради форми.

Нехай усе, що ми робимо — і освячення, і святкування, і споживання їжі — буде проникнуте свідомим і глибоким спогадом про те, що звершив для нас Христос.

Тоді й кошик буде не формальністю, а радісним свідченням.Тоді й Пасха буде не на столі, а в серці.І Христос — не символом, а Спасителем.

Христос воскрес! Воістину воскрес!

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов).