Валентин Ткач: «Стан щастя здобувається в момент щирої подяки»

25.07.2022 0 By NS.Writer

ткачЧи може життєвий досвід впливати на успішність індивідуума? Як минуле може змінити напрям руху людини в житті? Звідки беруться певні людські страхи та застереження? Чи може бути культура інструментом здобуття успіху для індивідуума? Про це та багато про що інше — у розмові Newssky з відомим українським філософом та публіцистом Валентином Ткачем.

 

Як людина формує свої уявлення про успіх? Чи може життєвий досвід впливати на успішність індивідуума?

Супероснови «хочу» – «можу» – «маю» визначають уявлення людини про успіх. Їх координація становить його сенс і визначає алгоритм поведінки людини.

Нинішня технологія мислення, в основі якої лежить аналіз, призводить до того, що ці супероснови розщепляються, а зв’язки між ними втрачаються. Наслідком цього стає одномірність успіху.

Пов’язаний з суперосновою «маю» сенс успіху буде стосуватися грошей та майна.

Якщо уявлення про успіх буде зосереджене навколо «можу», то змістом його стане кар’єра або влада.

Коли сенсом успіху стане «хочу», то очікування та дії людини будуть спрямовані виключно на споживання.

Такі збочені уявлення про успіх визначаються як гріх марнотратства, марнославства та марновірства відповідно.

Причиною цього є аналіз як технологія мислення. Аналіз є надзвичайно корисним для побудови моделей. Але при створенні моделі втрачається незліченна кількість зв’язків, якими ми нехтуємо з мотивів доцільності. А це є неприпустимим. Особливо в детерміновано-хаотичних системах, якими є суспільство та Світ. Бо як зазначав Едвард Лоренц в своїй теорії Хаосу, помах крилець метелика в штаті Айова може викликати тайфун в Індонезії. Ця втрата зв’язків призводить до руйнування координації людини в оточуючому суспільстві та Світі й, як наслідок, до втрати міри буття.

Вихід з такої ситуації можливий лише через зміну технології мислення.

«Всяке мистецтво має на меті привести до порядку певну розхристану в житті людину», — зазначав Лесь Курбас.

На зміну аналізу має прийти синтез, мистецтво. Тільки синтез зможе повернути втрачені зв’язки між суперосновами «хочу» – «можу» – «маю». Їх симфонія допоможе створити нове уявлення про успіх людини, поверне людству міру буття.

Тоді ж зміниться і зміст доцільності. З доктрини моменту вона перетвориться на суть, що поєднує часи: минуле і майбутнє вона інтегруватиме в дійсне.

Переосмислене минуле формує досвід людини. Досвід є інструментом, за допомогою якого і здійснюється поєднання супероснов у симфонію. Тому минуле безумовно є визначальним у формуванні людини уявлення про успіх.

І ще.

Пошук симфонії супероснов важливий не лише для повноцінного уявлення про успіх. «Успіх – це жити і не думати про успіх» – так говорив вуйко Дезьо і додавав: «Успіх – це, коли можеш мати те, що хочеш». Ця заключна настанова має надзвичайно важливе продовження. Вона вказує шлях до здобуття щастя. Далай-лама зазначав, що людина може бути щасливою щомиті. Якщо це абсолютний успіх, тобто, ти можеш мати те, що захочеш, то зрозумілим стає і «механізм» здобуття щастя. Це – щира подяка. Коли ти щиро дякуєш, то автоматично у тебе вимикаються опції «хочу», «можу» і «маю». Відтак, ти потрапляєш в ситуацію, коли можеш мати все, що захочеш. Тобто, стан щастя здобувається в момент щирої подяки.

У чому феномен грошей з огляду на визначення рівня довіри між людьми?

Гроші – це універсальне мірило обміну між людьми. Самі по собі вони нічого не означають, на що вказував ще Адам Сміт. Але гроші є прекрасним інструментом економічної формули. Вони забезпечують необхідні кількісні оцінки при порівнянні різних товарів та послуг.

Якщо економіку визначити як сукупність мети, засобів та способів її досягнення, то гроші тут виконують лише другорядну функцію. Мету визначає моральний закон (це в ідеалі сублімації неврозу), засоби визначає об’єктивна реальність, а способи ми встановлюємо, послуговуючись економічною формулою (ось тут «виникають» гроші).

Власне, мета завжди повинна слугувати подоланню страхів і сублімації неврозу, але ми про це надійно забули чи навіть не уявляємо.

Колись, щоб здолати страхи довколишнього Світу, людина будувала певні моделі зовнішнього оточення. Цьому служила наука і решта інструментів матриці Культури. Мистецтво забезпечувало координацію людини в таких моделях, її співжиття з ними і в них.

Нинішні моделі Світу, створені людиною, вже такі, що самі породжують страхи. Але замість змінити моделі людина вигадує додаткові інструкції щодо виживання в цих моделях.

Походження цього абсурду легко прослідкувати на прикладі зміни функції грошей.

Класичне, органічне місце грошей в економіці зазначене вище.

Якщо мистецтво успіху людини діє у відповідності до Світу (уявлення про Світ не конфліктне), тобто є баланс його супероснов «хочу» – «можу» – «маю», то мету економіки встановлює моральний закон. При цьому засоби враховані у відповідності до способів, що встановила економічна формула.

Але якщо уявлення про успіх людини стає спотвореним, то мета економіки починає спотворюватися спокусами гріха. Узагальнено це можна сформулювати наступним чином: гроші, замість інструменту досягнення мети, самі стають метою.

Що забезпечує такий перехід?

Як уже відзначалось, кореневим завданням мети є сублімація неврозу. Власне, це її завдання і є визначальним. Цьому сприяли настанови морального закону. Коли ж у виконання настанов Віри і моралі почало впроваджуватися лукавство, то мета почала визначатись неправильно, вона втратила своє людське призначення. Спотворена мета перестала сублімувати неврози людини.

Такі стани призводять до агресії та самознищення, якщо не будуть знайдені нові додаткові механізми сублімації. Таким компенсаторним механізмом і стали гроші. Спотворені лукавством моральні закони доповнила настанова, що гроші компенсують усі страхи. Це саме по собі глибоко помилково: так, гроші забезпечують універсальну безпеку від різноманітних страхів, але натомість приходить інтегральний страх відсутності грошей.

Фактично коло замкнулось. Гроші, які наділили не притаманною їм якістю компенсатора страхів, самі стали породжувати страх. Принизивши моральний закон, людство, замість механізму сублімації неврозу, породженого страхами, саме створило механізм самовідтворення страху.

Гроші, які були універсальним інструментом обміну, які виявляли свій феномен в економічній формулі, а відтак служили запобіганню формуванню фізіологічних страхів голоду, спраги, холоду, самі стали інструментом невротизації людей.

Доки нашу мету буде встановлювати економічна формула, а не моральний закон, доти людство буде все глибше і глибше провалюватись у невротизацію, його буде охоплювати агресія, яка вестиме до самознищення.

Перебуваючи у полоні дії економічної формули, нам важко уявити собі підпорядковане позиціонування грошей, але воно є природним.

Щастя людини часто ототожнюють зі щедрістю, віддачею.

Як це зробити, підказує ще одна настанова: «Щедрий не той, хто дає багато, а той, хто дає своєчасно». В цій настанові, яка зрозуміла і близька всім, акцентом є «своєчасно». І найцікавішим є те, що цей стан не визначається жодною з наукових чи економічних формул, його підказує людині моральний закон.

Онтологія грошей проста, але забута: гроші – це довіра. Вони виникли і завжди були своєрідним сертифікатом того, що їх власник зробив певну корисну для інших людей роботу, отже, йому можна довірити, обміняти, продати плоди своєї праці.

Як минуле може змінити напрям руху людини в житті? Звідки беруться певні людські страхи та застереження?

Минуле й майбутнє координуються через досвід як переосмислену історію. Якщо досвід формується на основі аналізу минулого, то ми неминуче прийдемо до розпаду часів – «кінця Історії», тому що такий досвід завжди буде ситуативним. Аналіз, який завжди деформується встановленою доцільністю, дасть такий самий досвід, що буде лише доктриною моменту. Зрозуміло, що такий досвід приведе лише в таке майбутнє, яке визначатиметься кон’юнктурою модифікованого аналізом минулого. До того ж, вибіркового минулого. А це шлях до відтворення пережитих криз, які є суть прояв втрачених при застосуванні аналізу зв’язків.

Ми отримуємо замкнене самоузгоджене коло: аналіз, розриваючи зв’язки між суперосновами, формує збочене уявлення про успіх. Це, в свою чергу, визначає збочені сенси доцільності, а вона формує припущення, в яких ведеться аналіз.

Виходу з цього замкненого кола має сприяти зміна технології мислення. Синтез допоможе врахувати втрачені зв’язки, а відтак, запобігти прояву криз.

Коли ми світ почнемо уявляти не як сукупність моделей, а як симфонію потенціалів, то зміниться наша координація в ньому, іншим стане уявлення про успіх, а новий досвід як переосмислене минуле забезпечить неперервність і стійкість смислів існування, що визначатимуться новою мірою буття.

Аналіз завжди проводиться в певних припущеннях: якісь фактори враховуються як впливові, а якимись нехтується. Прояв факторів, якими було знехтувано, викликає страхи, дезорієнтацію. Це причина багатьох криз. Найгірше, що ми не можемо в принципі перелічити те, чим нехтуємо, бо світ нерозривний і неперервний. В аналізі як технології мислення ми приречені до криз.

Як минуле може змінити напрям руху людини в житті? Звідки беруться певні людські страхи та застереження?

Між Світом і уявленням людини про Світ завжди існують та існуватимуть невідповідності. Вони в різних інтерпретаціях набувають різної гостроти.

Такі невідповідності, що визначаються вадами людської уяви, завжди викликають у людини невроз.

Якщо невроз не сублімується, то він призводить до накопичення агресії, яка починає становити загрозу виживанню людини.

Таким чином, виживання людини пов’язане з двома механізмами: створення адекватного уявлення про Світ (матриця Культури) і сублімація неврозу, викликаного невідповідністю між уявленням про Світ і самим Світом. В ідеалі ці механізми мають бути нероздільними. Це – найвище мистецтво. Такий стан досягається абсолютною довірою до Світу. Довіра є найкращим і найповнішим інструментом створення уявлення про Світ і найкращим механізмом сублімації неврозу (він просто не виникає).

Інструментами матриці Культури є віра, традиції, робота, наука, забобони, казки, пісні, художні твори і т. д.

Створене уявлення про Світ повинно позбавляти людину від страхів, які виникають у неї при обміні інформацією з довколишнім середовищем.

Наука забезпечує світоглядне пояснення незвіданого і причини явищ. Традиції та робота формують і зберігають продуктивний досвід, який убезпечує від повторення помилок. Казки, пісні, балади, картини, скульптури й інші «мистецькі» твори, крім акумуляції досвіду, забезпечують позитивне наповнення часу, що теж сублімує невроз.

Некомпенсовані зазначеними інструментами страхи людини сублімуються вірою, віруваннями, забобонами. У свою чергу вони активно впливають і на науку, і на традиції, і на «мистецькі» твори.

Успіх людини формується у трикутнику супероснов «хочу» – «можу» – «маю». Гармонійний баланс цих складових є мистецтвом успіху. Якщо такий баланс порушується, то людина отримує одномірний спотворений успіх. Його небезпечність сформульована у когнітивних мемах гріха.

Одномірний успіх пов’язаний з «маю» (статки) при його реалізації провокує гріх «жадоби», а при його недосягненні – гріх «заздрості». У випадку з «можу» (влада) ми отримуємо відповідно гріхи «гордині» та «гніву». Коли спотворений успіх пов’язаний винятково з «хочу», то людина потрапляє у полон або «обжерливості та хтивості», або «зневіри».

Поняття гріха, яке було включене у моральний закон, служило інструментом, що застерігав від майбутніх помилок.

Віра, моральний закон, робота, традиції, наука і т. д., усе разом – Культура, доповнюючи одне одного, забезпечували створення уявлення людини про Світ і сублімацію неврозу, що виникав при невідповідності такого уявлення Світові.

Як самоосвіта може позначитися на всебічному розвитку людини? Чи спроможна особа вдосконалити себе самотужки і які інструменти варто обрати для цього? Як людина може знайти себе у світі, не втративши індивідуальності й свободи особистості? Якою має бути нинішня освіта, зокрема школа, аби відповідати усім потребам сьогодення?

Щоб відповісти на ці питання потрібно домовитися про те, що є людина, і вже далі будувати відповідні висновки, зазначивши перші принципи.

Будемо вважати людиною постійну відповідь на сім запитань: «Що хочу?», «Що можу?», «Що маю?», «Звідки?», «Куди?», «Що є Світ?» і «Що є Я?». Останнє запитання робить модель відкритою, бо містить постійну загадку.

Перші три питання складають супероснови, що визначають сенс успіху. «Звідки?» стосується її минулого, яке переосмислюється в досвід. На основі нього формуються плани щодо майбутнього – «Куди?» Питання «Що є Світ?» містить в собі науковий та світоглядний пошук. Заключне питання завжди відкрите.

Про успіх, минуле і майбутнє ми говорили раніше. Тож торкнемося питання «Що є Світ?»

Моделі, які продукує наука і якими вона послуговується, є результатом складання – суми – атомарних істин та моделей нижчих рівнів. Формулою такого процесу є логіка, погоджена вченими, і формально ними визнана. Наука завжди є доктриною моменту, так як є результатом домовленості вчених. Для науки важливою є відповідність існуючим законам, вона формальна, а тому – етично нейтральна.

Світогляд також є сумою істин. Але формулою їх додавання є естетика, яка допускає індивідуальні інтерпретації і не заперечує певну сваволю тлумачень. Якщо інтерпретації та сваволя тлумачення фактів, об’єднані в світогляд, забезпечують його стійкість в часі, то це і буде мистецтвом світогляду. Ця стійкість є результатом довіри людей. Світогляд допускає етичні, оціночні характеристики і є пластичний.

Головне завдання-призначення світогляду полягає не в тому, щоб пояснювати дійсність, а в тому, щоб сублімувати невроз, що виникає при зіткненні людини з дійсністю. Тобто, світогляд, поряд з вірою, традиціями, забобонами, роботою, є лише одним з інструментів матриці Культури, яка координує наше уявлення про дійсність до дійсності, об’єднуючи їх в мистецтві.

Тому, світогляду на відміну від науки не обов’язково точно описувати природні явища. Головне його завдання полягає в тому, щоб люди не нервувалися від незвіданого. Адже, коли людям, вихованим у знанні, що Сонце рухається навколо Землі, розказали дійсний стан речей, то від не сублімованої агресії, породженої правдивими знаннями, вони спалили Джордано Бруно.

Наука спростовує казки, а світогляд має бути продовженням казки. Тому що саме казка в первісних спільнотах виконувала роль амортизатора страхів, не даючи їм розвинутись у агресію. Ті спільноти, де не було винайдено казок, самознищились.

І не слід наполягати на правдивості й точності світогляду, тому що й сама наука, її нинішній метод аналізу, є брутальною наругою над нерозривним і неперервним енергетичним універсумом дійсності.

Сучасна наука усі свої висновки робить на основі рішень канонічних рівнянь і похідних від них. Канонічні ж рівняння сформульовані для вигаданої химери – матеріальної точки, якої в природі не існує. Її не просто не існує, її визначення суперечить фундаментальній природі енергетичного універсуму, однією з форм якого кожен з нас і ми всі є. Тобто вся сучасна наука побудована на вірі, але вірі в удаване, вигадане людиною.

Наука наближено, шляхом побудови моделі, описує частину дійсного і доповнює завжди наше, існуюче в цей момент, уявлення про дійсне. Тому наука завжди буде лише доктриною моменту.

Якщо наука ситуативно допомагає відповісти на питання «Як?», то мистецтво світогляду завжди допомагає відповісти на питання «Навіщо?».

Наука будує моделі, в них виникає поняття «раціональне». Але, як і все модельне, це поняття справедливе лише в припущеннях, на яких побудована модель. Тому в житті немає раціональної версії поведінки, кожна версія – унікальна!

Саме це і вдається об’єднати в мистецтві світогляду, формулою якого є естетика. Світогляд – це прихильна казка про раціональні версії життя, яких, на справді, немає.

Розрізняють «західний» та «східний» підходи до оцінки ефективності дій.

У «західному» підході нерозривний та неперервний універсум дійсності кришиться й представляється у вигляді дискретних моделей з фіксованою кількістю факторів, що вважаються суттєвими (аналіз і синтез). І вже модель оцінюється кількісно з певних кон’юнктурних міркувань доцільності. Але навіть збільшення кількості факторів ніколи не компенсує втрату цілісності.

«Східний підхід» універсум представляє у вигляді цілісної сукупності потенціалів. З неї, знову ж таки, на основі кон’юнктурних міркувань (нехай і на тривалих горизонтах часу), вибираються ті потенціали, які сприяють росту потенціалу власного.

Різниця в підходах є, і вона фундаментальна. Але, як в одному, так і в другому випадках, об’єктом оцінки є уявлення про дійсність, а не сама дійсність.

З приводу цих підходів можна сперечатись, і це може бути цікаво для сучасної науки. Але це завжди буде безглуздо, бо успіх людини, ефективність досягнення якого і визначається в підходах, перебуває не у вигаданому людьми, а у подарованому людям, яке найкраще виявляє мистецтво світогляду.

Захопившись моделюванням Світу, людство забуло про основне призначення науки як частини матриці Культури – сублімація страхів. І тепер вже сучасна наука набула такого вигляду, що сама починає невротизувати людство.

Людина завжди формувала певне уявлення про Світ. Воно було обмеженим і фрагментарним. Але самі фрагменти зберігали цілісність завдяки мистецтву світогляду і були своєрідною калькою частини світу.

Сучасна «квазілюдина» вже не формує фрагменти, а будує дискретні моделі Світу. Відтак, до втрати зв’язків між фрагментами додається втрата зв’язків в самому фрагменті. Він вже не є навіть калькою. Таке уявлення про Світ стає не просто неадекватним, воно стає чужим. Виникає фатальний розрив між Світом і уявленням людини про Світ. Формується парадоксальна ситуація: «квазілюдина», та, якій нав’язують відповіді на зазначені сім питань, стає прибульцем стосовно Ноосфери і вступає з нею в конфлікт. Вона намагається, можливо і без злого умислу, дезорієнтувати Ноосферу, «підігнати» її під свої наукові моделі. І це не гіпербола. Знищення лісів Амазонії, з їх фантастичним видовим розмаїттям, для вирощування генномодифікованої сої, тому що це ситуативно (модельно) вигідно, ефективно, раціонально(!) і є прикладом такої дезорієнтації природи.

Знання, здобуті на основі наукових досліджень, є цікавими, як основа евристичних інтерпретацій. Але, як доказ, вони продуктивні лише в куцих моделях, яких виникли, і в тих припущеннях, які були обумовлені.

Нам усім потрібна «нова» наука, що не суперечить мистецтву світогляду як спорідненості зі Світом.

Але, як здобути знання у цивілізації нав’язаного попиту та успіху?

Очевидно, що самоосвіта може стати засторогою від перетворення людини на «квазілюдину», яка втрачає суверенітет над пошуком відповідей на зазначені сім питань, що в наших припущеннях визначають суть людини.

Варто пригадати застереження Карла Юнга: «… Серед так званих невротиків є багато людей, які, якби народилися раніше, не були б невротиками, тобто не відчували внутрішню роздвоєність. Якби вони жили тоді, коли людина була пов’язана з природою і світом своїх предків за допомогою міфу, коли природа була для неї джерелом духовного досвіду, а не лише навколишнім середовищем, ці люди не мали б внутрішніх розладів. Я кажу про тих, для кого втрата міфу стала важким випробуванням, і хто не може знайти свій шлях у цьому світі, задовольняючись природничими уявленнями про нього, химерними словесними спекуляціями, які не мають нічого спільного з мудрістю».

Це повинно лягти в основу нової концепції школи.

Визначення концепції сучасної школи варто було б починати зі встановлення пріоритетів між двома керівними настановами: «Учень здобуває знання у школі» і «Учень отримує знання у школі».

Ми користуємося здобутками цивілізації, що постала з роботи і творчості людей, які у школі знання «здобували». Про сучасну ж цивілізацію можна говорити, що учні в ній знання «отримують», і навіть поверхові експрес-оцінки та передбачення оптимізму не вселяють.

Школа майбутнього має формувати, виховувати в учня відповідальність людини за кооперативне виживання Світу. Розкриття смислу кооперативного виживання – це і є та сума знань, які учень має здобути і отримати в школі додатково як основу відповідальної поведінки.

«Ковальчук»Спілкувалися Марина Ковальчук і Максим Михайленко, для Newssky

 

 

 


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: