В єдності – сила: Роман Шухевич та сьогодення

 Ексклюзив. 5 березня 2025 року– 75-ті роковини від дня героїчної загибелі Головнокомандувача Української Повстанської Армії генерала-хорунжого Романа Шухевича («Тараса Чупринки»; 1907 – 1950). Саме стільки часу минуло після останнього бою нескореного провідника озброєної нації, «нації без держави».На четвертому десятиріччі новітньої української незалежності видано достатньо літератури про славного українського воєначальника – як наукової, так і популярної. Чимало інформації про Романа Шухевича є і в Інтернеті. Тому немає потреби знову докладно переповідати життєвий шлях і повстанську дорогу видатного українця; натомість, варто звернути особливу увагу на кілька моментів.

По-перше, Роман Шухевич не з’явився нізвідки – він є представником славної родини українських патріотів, до якої належали, зокрема, відомий адвокат Степан Шухевич – дід героя – та вчений-етнограф Володимир Шухевич – його дядько. Отже, родина Шухевичів явила собою приклад нової української аристократії, що будувала життя на засадах честі й гідності та мала всі підстави до провідництва у відновленій Українській державі. Зрештою, син повстанського генерала – Юрій Шухевич – багаторічний політв’язень совєтських концтаборів – також був гідним послідовником славного батька. Тому, напевно, плекання аристократії є важливим завданням для суспільства й держави також і в наш час.

Отже, Шухевичі — це не просто родина, а символ певної моральної та інтелектуальної еліти, котра своєю діяльністю та життєвими принципами зробила внесок в історію української боротьби за незалежність.

Завжди важливо пам’ятати, що аристократія не обов’язково повинна мати виключно монархічне або аристократичне походження в класичному розумінні. Вона може бути аристократією духу, інтелектуальною та моральною елітою, що ґрунтується на принципах гідності, честі та служіння народу. Родина Шухевичів стала живим прикладом такої еліти, адже представники цієї родини, попри свою соціальну і політичну приналежність, ніколи не зраджували ідеї незалежної України і завжди ставили служіння ідеалам національної гідності вище за свої особисті інтереси.

Що ж до історичної значущості аристократії, то важливо зазначити, що її роль у відновленні української державності є неоціненною. У часи боротьби за незалежність, зокрема під час визвольних змагань 1917–1921 років і в період Другої світової війни, Україна потребувала від своїх провідників не лише фізичної мужності, а й високої моральної сили, здатності до самопожертви, патріотизму та інтелектуальної глибини. І саме родина Шухевичів втілювала ці риси, надаючи своєю діяльністю чітке спрямування для всіх тих, хто прагнув незалежності України. Можна сказати, що родина Шухевичів уособлює тип аристократії, яку можна назвати «національною аристократією». Це люди, котрі не мають розкішних маєтків чи красивих титулів, але володіють великою внутрішньою силою, що виражається у відданості справі та здатності до самопожертви. Вони розуміли свою відповідальність перед нацією і світом, виступаючи як моральні орієнтири для поколінь.

По-друге, Головнокомандувач УПА був одним із тих провідних діячів українського національно-визвольного руху, які докладали найбільше зусиль до його консолідації без спровокованого ворогами поділу на бандерівців і мельниківців. Шухевич постійно наголошував, що він військовий, очільник визвольної армії, в лавах якої воюють українці різних політичних переконань (а також бійці інших національностей), а тому він мусить перебувати понад будь-якими партійними чварами.

Саме тому Роман Шухевич ініціював створення Української Головної Визвольної Ради – національного передпарламенту за участю діячів різних політичних організацій. Чи це не приклад деяким сьогоднішнім «керманичам», що замість єднання народу й формування уряду національної єдності – в умовах жорстокої війни та необхідності негайного підсилення української дипломатії – сіють розбрат, переслідуючи опонентів?!

Роман Шухевич був не тільки великим військовим стратегом, але й видатним політичним діячем, який розумів важливість єдності в умовах боротьби за національну незалежність. Його діяльність на посаді Головнокомандувача УПА відзначалася прагненням до об’єднання всіх українських сил, незалежно від їхніх політичних переконань. Шухевич усвідомлював, що успіх визвольної боротьби неможливий без згуртованості і спільної мети, тому він постійно акцентував на необхідності подолання поділів між різними течіями національного руху, зокрема між бандерівцями і мельниківцями.

Одним із найважливіших кроків на шляху до цієї єдності було ініціювання створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), що мала стати політичним органом, здатним об’єднати представників різних політичних сил. Шухевич бачив у цьому крок до формування спільного фронту, котрий міг би координувати дії різних українських організацій у боротьбі за незалежність. Його стратегія не лише допомогла об’єднати різноманітні політичні течії, але й дозволила створити єдину, чітко визначену платформу для політичного та військового протистояння.

Цей підхід вартий уваги й у наш час, коли, незважаючи на зовнішню загрозу, в українському суспільстві іноді виникають внутрішні конфлікти, що ослаблюють національну єдність. Позиція Шухевича — це урок для нинішніх політичних керівників: у часи війни й національної кризи найважливіше — це згуртувати націю, а не розпалювати внутрішні суперечки. Немає жодних сумнівів, що кожен керівник поважатиме своїх опонентів, якщо дійсно прагне до формування уряду національної єдності, здатного вести країну до перемоги.

Сьогодні, коли український народ бореться за своє виживання на фронті, в тилу та на дипломатичному полі, важливо пам’ятати про приклад Романа Шухевича. Створення єдиного фронту, здатного протистояти агресору, не повинно передбачати усунення або переслідування політичних опонентів, але має стати основою для зміцнення державної єдності. Національна ідея, якою керувався Шухевич, це насамперед єднання заради спільної мети, а не ворожнеча і боротьба за особисті інтереси. Тому так важливо, аби сьогоднішні «керманичі» усвідомлювали свою відповідальність і діяли на користь країни, а не на шкоду їй, адже внутрішній розбрат може бути не менш небезпечним, ніж зовнішня агресія.

По-третє, боротьба керованої Романом Шухевичем УПА є яскравим прикладом орієнтації на власні сили. Коли виявилася вся марність сподівань окремих українських діячів спочатку на німців, а згодом – на американців, українські повстанці ще довго воювали, спираючись виключно на сили свого народу. Адже на заході України – в реґіоні, найкраще придатному для партизанської війни – кожне село й майже кожна оселя становили тилову базу для збройного опору. І тепер наша держава перебуває в ситуації, коли на повен зріст постала необхідність виробництва власної різноманітної зброї, а надії на зовнішню допомогу мають – ні, звичайно, не згаснути, але не бути безумовним пріоритетом.

В умовах, коли сподівання на допомогу з боку зовнішніх сил — спочатку німців, а згодом американців — не виправдалися, українські повстанці змогли зберегти свою боротьбу, покладаючись лише на ресурси, які мали у своєму розпорядженні. Це була боротьба на вищому рівні внутрішньої стійкості та самопожертви. У реґіоні Західної України, який був ідеальним для ведення партизанської війни, кожне село, кожна хата ставали своєрідною фортецею, тиловою базою для військових дій. Завдяки такій взаємодії з народом і мобілізації всіх можливих ресурсів, УПА змогла тримати оборону навіть у найскладніших умовах, коли на допомогу сподіватися не було кому.

Цей досвід, хоч і належить до минулого століття, є надзвичайно актуальним для сучасної України. Сьогодні країна знову опинилася в умовах війни, що ставить під загрозу її незалежність. Але, як і в часи УПА, виникає нагальна необхідність спиратися на власні сили, на свої ресурси. Ресурси людські, моральні, матеріальні — все це має стати основою для нашої боротьби. Збройна боротьба, яка вимагає розвитку власної промисловості та виробництва різноманітної зброї, повинна стати стратегічним пріоритетом. Не можна ставити на перше місце сподівання на зовнішню допомогу, хоч вона і є важливою. Проте для досягнення стійкості та перемоги країна повинна мати здатність забезпечити себе всім необхідним.

Саме тому виробництво власної зброї, модернізація військових технологій, розвиток науково-технічного потенціалу є стратегічним завданням для сучасної України. Незалежність від зовнішніх постачань, посилення внутрішнього виробництва — це не лише питання безпеки, а й питання національної гідності та економічної самодостатності. УПА в свої часи підтвердила, що навіть в умовах бездержавності та війни з могутніми противниками можна вести боротьбу, спираючись на власні ресурси. Сьогодні Україна також повинна навчитися жити і діяти, спираючись на власні сили, щоб не бути залежною від волі чи бажання інших країн.

Приклад УПА є важливим моральним орієнтиром для нинішнього покоління, яке стоїть перед подібними викликами. Як і в минулі часи, ми повинні бути готові брати на себе відповідальність за власну долю, без очікувань, що хтось інший вирішить наші проблеми. Українці, маючи свої ресурси, підтримку одне одного та готовність до самопожертви, зможуть протистояти будь-яким викликам. Це не тільки питання військової справи, а й питання національної стійкості в цілому.

По-четверте, ім’я Романа Шухевича для сучасної України є однією з «червоних ліній». Коли деякі політики однієї із сусідніх держав – направду, в міжнародних відносинах можуть бути не друзі, а лише партнери – наполягають на припиненні шанування українцями героїв УПА, то нам треба чітко стояти на своїх національних позиціях і відстоювати свою правоту так само, як поляки утверджують свою Армію Крайову, що також вела збройну боротьбу проти гітлерівських окупантів.

В умовах сучасної політичної ситуації, коли деякі політики сусідніх держав намагаються впливати на українську історичну свідомість і зокрема на ставлення до героїв УПА, важливо, щоб Україна чітко стояла на своїх національних позиціях. Історія кожного народу є невід’ємною частиною його ідентичності, і намагання змінити або знецінити ці історичні постаті є спробою впливу на саму суть національної гідності.

Шухевич і його соратники, як і багато інших борців за незалежність, вели боротьбу за свободу своєї землі, і це не підлягає сумніву. Зараз, коли на міжнародній арені все частіше звучать заклики щодо припинення шанування цих героїв, важливо згадати, що кожна країна має право на власний погляд на історію. У випадку з Україною, як і з іншими державами, що пережили боротьбу за свою незалежність, така боротьба є частиною національної гідності і національної пам’яті.

Аналогічно, поляки з гордістю утверджують свою Армію Крайову, яка вела боротьбу проти нацистських окупантів, незважаючи на те, що її методи та цілі могли бути неприязними до деяких інших державних утворень того часу. Це свідчить про принципову важливість визнання власних героїв і вшанування їхнього внеску в боротьбу за свободу, без огляду на політичну ситуацію або інші фактори. Українці також мають право на свою національну пам’ять, свою історію, своїх героїв.

Кожен народ має право самостійно визначати, хто є його героями і що вважається його національним надбанням. Сучасна Україна, намагаючись відстояти свою незалежність і суверенітет, повинна робити це не лише на політичному та військовому фронті, але й на рівні національної свідомості та історичної пам’яті. Ім’я Романа Шухевича та його боротьба за Україну — це частина цієї свідомості, і намагання підірвати їх значення є не тільки зовнішнім тиском, а й спробою змінити хід історії.

Ставши на захист своїх історичних героїв, Україна не лише відстоює свою незалежність, а й зміцнює свою національну ідентичність, вчить своїх громадян, що їхня історія не може бути переписана за чиїмось бажанням. Це червона лінія, яку потрібно оберігати від будь-якого зовнішнього втручання, адже вона є основою для майбутнього нації, її єдності та сили.

Ось кілька тез, які свідчать про безсумнівну актуальність постаті Романа Шухевича для сучасної України. Його вроджений аристократизм, незаперечний пріоритет духу над матерією, акцентування на єдності, непохитна віра в силу нації й сьогодні мусять бути неодмінними чеснотами для всіх українців – не лише тих, хто на фронті, але й працівників тилу. В єдності народу – запорука нашої Перемоги.

Ім’я Романа Шухевича, як і спадщина УПА, є не просто частиною історії, а фундаментом національної гідності і незалежності України. У боротьбі за свою свободу Шухевич і його побратими не лише воювали з ворогом, а й формували нову націю, яка зберігатиме свою честь та пам’ять попри будь-які зовнішні виклики. Сьогодні, як ніколи, ми повинні твердо стояти на своїх позиціях, відстоюючи своє право на національну пам’ять та історичну правду. Вшановуючи таких героїв, як Роман Шухевич, ми не тільки вшановуємо минуле, але й зміцнюємо основу для нашого майбутнього — майбутнього, яке залежить від нашої єдності, гідності та здатності відстояти свою правду перед світом.

 Андрій Курбський, аналітик для Newssky.