Утьосов Леонід Йосипович (Лазар Вайсбейн) (1895–1982)

Радянський артист естради, співак та диригент, актор театру та кіно, народний артист СРСР (1965).

Народився 21 березня (за новим стилем) 1895 року в родині дрібного одеського комерсанта Осипа Калмановича Вайсбейна та Малки Мойсіївни (дівоче прізвище — Гранік).

У визначений термін вступив до приватного комерційного училища Генріха Файга. Воно славилося тим, що звідти нікого ніколи не виключали за неуспішність. Крім того, в училищі Файга єврейських хлопців приймали п’ятдесят відсотків від загальної кількості учнів, тобто кожен єврей підшукував для свого сина росіянина або українця і платив за двох.

Училище юнак закінчив у 1912 році. А перед публікою почав з’являтися за рік до того, і не лише на вуличних перехрестях. Для участі у виступах його запрошували різноманітні музичні колективи. У 1912–1913 роках він працює в Одеському театрі мініатюр. Потім — у театрах Кременчука, Херсона та Запоріжжя. Саме в цей період, коли набирала обертів його професійна акторська діяльність, він узяв собі сценічне псевдо Леонід Утьосов.

Одночасно почав виступати на естраді, головним чином як читець. Потім став артистом московського Теревсату (Театр революційної сатири), Вільного театру та ін.

1917-го року, Утьосов посів перше місце в конкурсі куплетистів у Гомелі. Це окрилило його. А за два роки відбувся його кінематографічний дебют: він зіграв адвоката Зарудного у фільмі «Лейтенант Шмідт — борець за свободу».

З 1929-го керує організованим ним естрадним оркестром. Має голос м’якого тембру, його виконанню притаманні проникливий ліризм, чарівність.

Один із перших виконавців творів І. О. Дунаєвського, М. І. Блантера, К. Л. Листова, В. П. Соловйова-Сивого, Л. К. Кніппера, М. Є. Табачникова, Т. М. Хреннікова.

Ввів у репертуар старовинні пісні («Розкинулося море широко» та ін.). Участь Утьосова та його оркестру у зйомках фільму Г. Александрова «Веселі хлоп’ята» 1934-го остаточно змінила його ставлення до пісні. З цієї кінострічки починається становлення та розвиток нового створеного ним жанру — «пісенний джаз», як визначили його критики того часу. Він являв собою гармонійний синтез пісні та джазу.

З 1937-го починається регулярний випуск платівок з піснями у виконанні Держджазу. Більшість з них наспівано донькою Утьосова — актрисою московського драматичного театру ім. Вахтангова Едітою Леонідівною Утьосовою, яка виступала з колективом батька ще 1934 року.

У роки війни колектив Утьосова, готує програму «Бий ворога!» та дає концерти на фронті. У репертуарі — нові пісні на військову тематику, написані тоді молодими композиторами Микитою Богословським, Аркадієм Островським, Марком Фрадкіним та іншими. Тепер мало хто пам’ятає, що досі популярні пісні того часу — «Темна ніч», «Бомбардувальники» тощо — вперше були виконані колективом Утьосова.

Закінчення Другої світової оркестр Утьосова зустрів концертом у Москві, на площі свердлова, який відбувся 9 травня 1945 року.

У березні 1945 р. Утьосов отримав листа від солдата. На конверті замість адреси стояв напис — «Народному артисту СРСР Леоніду Утьосову». Це звання артист отримає лише за двадцять років, навесні 1965-го.

Остання джазова платівка записана Утьосовим у 1947 році.

Життя невблаганне. Прийшла старість, яка принесла і хвороби, і гіркі роздуми. «Яким я був, таким я не залишився», — з нотками смутку в голосі говорив він.

Леонід Утьосов помер 9 березня 1982 року у віці 87 років і похований у Москві.

Він прожив щасливе життя з коханою дружиною Оленою Йосипівною Голдіною з Нікополя. Мав багато друзів. Але найголовніше — він отримав визнання та любов народу, для якого співав і творив.

Нагороджений орденом жовтневої революції, орденом трудового червоного прапора та медалями.

Нікополь вважався курортним містом, серед 20 найвідоміших пляжів імперії був нікопольський пляж на острові Орлова. Поряд з міським пляжем купця Ігнатія Єрлашова, він був включений як південна пам’ятка в багато туристичних путівників. Тому всі артисти, які вирушали у гастрольні турне півднем імперії, починали з Нікополя і далі курсували до Чорного моря.

Утьосов прибув у Нікополь, дав концерт на літній сцені в міському саду купця Єрлашова (так тоді називався парк) і наступного дня мав виїхати до Олександрівська (зараз місто Запоріжжя). Артист зупинився в готелі купця Мілкова, що входив до четвірки найбільших готелів Нікополя. Згідно зі статистичними даними 1913 року, готелів разом із заїжджими дворами в Нікополі налічувалося понад 20.

«Переїзд із Херсона до Олександрівська (Запоріжжя) — приємна подорож. Ви сідаєте на пароплав, трохи схожий на той, який описав Марк Твен, — діловитий, неквапливий, з колесами обабіч, і береги Дніпра повільно пропливають перед вами, наповнюючи душу заспокоєнням і тихою радістю.

У Нікополі — пересадка. Звідти до Олександрівська (Запоріжжя) ви їдете потягом, по землі.

Я ступив на борт пароплава солідно та незалежно. Мені було все ще вісімнадцять. Для солідності я додавав собі (дивак!) років п’ять-шість, а для доказу, що мені ніяк не менше двадцяти чотирьох, відростив бачки і, розмовляючи з кимось, зневажливо опускав куточки рота для отримання предмета моєї постійної турботи — зморшок. Але душу не загримуєш, вона була в мене вісімнадцятирічною і з усією безпосередністю стискалася і розширювалася від вражень. Ця приємна, некваплива подорож зовсім розчулила її. У мене був блаженний настрій. Я був готовий, як каже поет, «для життя, добра».

Нікополь тепер місто. А тоді це було містечко.

Одесити людей із Нікополя зневажливо називали «нікополітанці». Я мав пробути там лише один вечір. Але він виявився вирішальним у моєму житті.

Цього єдиного вечора я пішов у популярне місце розваги «нікополітанців» — кафе. Тут зазвичай збирався місцевий бомонд. Я був одесит і тому з презирливою міною сидів за столиком і дивився на провінціалів.

У кафе увійшли двоє — невисока дівчина та чоловік. Чоловіка я упізнав — ми разом пливли пароплавом із Херсона. Ми не були знайомі, але йому було відомо, хто я і куди їду. А їхав я до трупи Азамата Рудзевича. Чоловік очима вказав на мене своїй дамі і щось прошепотів. Вона зверхньо глянула на мене мигцем і зробила зневажливу гримасу.

Ось і всі події цього вечора. А чого ще можна було чекати від якогось містечка?

Вранці я поїхав до Олександрівська (Запоріжжя).

І раптом через день після мого приїзду, під час репетиції на сцену увійшла нова актриса… та сама, яка так презирливо пирхнула в Нікополі. Нас представили одне одному. Це була двадцятиоднорічна Оленка Ленська (Голдіна).

Коли скінчилася репетиція, я запитав її якомога галантніше:

— Що ви збираєтесь зараз робити?

— Спершу пообідати, а потім шукати кімнату.

Щоб помститися їй за недавнє «фу», я вирішив бути галантним до кінця і запросив її обідати в ресторан.

Але під час обіду, у розмовах і жартах, на які ми обоє не скупилися, вона, їй-богу, починала мені подобатися по-справжньому. Я помітив, що і з її боку не було більше ні «фу», ні зневажливих гримас.

Будь-які добрі справи починаються в дощ, а коли ми вийшли з ресторану, він уже йшов.

Кімната, яку я винайняв, була неподалік. Я сказав:

— Може, моя пропозиція здасться вам безглуздою, але давайте зайдемо до мене і перечекаємо негоду. А потім я допоможу вам знайти кімнату.

Шукати кімнату Оленці Ленській не знадобилося — вона увійшла до моєї і більше з неї не вийшла. Наче дощ йшов сорок дев’ять років. Вона стала моєю дружиною».

Література:

1. Утесов. Л. Соч.: Записки актера, М. – Л.,1939.
2. Утесов Л. Спасибо,серце. – Издательство ВАГРИУС. 1999.
3. Савошкин В. Леонид Утесов. – Издательство Эксмо. 2005.
4. Щербова О. Никопольская любов Леонида Утесова [Електронний ресурс] / Олена Щербова – Режим доступу до ресурсу: https://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=1583.

Текст Павла Макарова («Исторические личности на Никопольщине»)

Переклад Тетяни Макарової