Умань Гайдамацька: 257 років по тому

Ексклюзив. 10 червня 2025 року, виповнилося 257 років від часу взяття українськими повстанцями-гайдамаками Умані. Ця подія є настільки значущою для всієї нації, що кожного року – не лише у «круглі» річниці – вона ніби сама нагадує українцям про себе. Водночас важко знайти іншу настільки неоднозначну – з погляду самих українців, без огляду на будь-які чужинські міфи та наративи – подію, як Гайдамацьке повстання (Коліївщина), яка б вимагала настільки зваженого підходу до її сприйняття та осмислення.

Як відомо, передумовою повстання було утворення польськими шляхтичами так званої конфедерації (от де прозорі паралелі із сьогоденням!) у відповідь на виданий під тиском російської імперії указ короля Станіслава Понятовського про зрівняння в правах католиків і православних.

Тоді на українських теренах (де влада польського короля була суто номінальною) посилилися переслідування православного населення, що не могло не викликати опору українців. Чи не вирішальним чинником, що зумовив масштаб повстання, стала наявність потужного провідника – запорозького козака, що віднедавна став послушником Мотронинського монастиря на Черкащині, Максима Залізняка. Саме він, бувши талановитим організатором і вправним воїном, зумів згуртувати кілька тисяч осіб, незадоволених утисками Православ’я. І буквально за кілька тижнів військо М. Залізняка взяло під контроль майже всю територію сучасної Черкаської області.

І тут варто зупинитися на неоднозначному трактуванні самої суті Гайдамацького повстання, визначеної метою його керівників і учасників. Зокрема, за царату панувала офіційна думка про гайдамаків, що то ніби були «разбойники, воры, пятно в нашей истории»; за совєтів так само офіційно утвердилося бачення Гайдамаччини як руху бідноти, що захищала класові інтереси – при цьому значення релігійних ідеологічних мотивів повстанців усіляко применшувалося. Лише діячі українського національно-визвольного руху – як під час революції 1917 – 1922 рр. включно з Холодноярським опором, так і за доби боротьби ОУН і УПА, й за сучасної незалежної України – наголошували на поєднанні завдань національного та релігійного визволення як фактично двоєдиної мети Коліївщини. То де ж правда?

Щоб відповісти на це питання, треба взяти до уваги достатньо відомі, але зрідка наголошувані обставини діяльності керівників повстання після взяття Умані. Важливо відзначити, що наслідки оволодіння Уманню гайдамаками були криваві – як і в ході практично кожного масового збройного руху, жертвами повстанців часто ставали не лише польська шляхта, їхня обслуга та лихварі, а й ні в чому не винні поляки, євреї й, що найприкріше, свої ж українці уніатського віросповідання (термін «греко-католики» з’явився дещо пізніше, після приєднання Галичини до Австрійської імперії). Як би провідники Гайдамаччини (на той момент до Максима Залізняка приєднався уманський сотник Іван Ґонта) не намагалися зупинити безглузде насильство (що виявилося, зокрема, у плюндруванні Уманського василіанського монастиря разом із навчальним закладом при ньому), досягти цього їм, на жаль, не вдалося.

Проте, як справедливо зазначали ідеологи українського націоналізму, ґенерують і реалізують ідеї не маси, а ініціативна меншість. І бачення подальшого ходу повстання М. Залізняком та І. Ґонтою полягало в розбудові українських державницьких структур. Подією виняткової ваги, що засвідчувала конструктивне бачення лідерами гайдамацького руху перспектив його розвитку, було проголошення Максима Залізняка гетьманом України. З одного боку, цей акт утверджував державницькі намагання провідників Гайдамаччини. З іншого боку, звернення М. Залізняка та І. Ґонти до звичаєвої козацької форми державного устрою України – гетьманату – означало продовження ними української аристократичної традиції (селянське походження самого Залізняка не має значення, своїм життям і діяльністю він виявив належність до військового стану, тобто шляхти – від німецького Schlacht– битва, бій). Якби провідники гайдамаків позиціонували себе як «ватажки бідних», вони навряд чи вдалися б до відновлення Гетьманщини, адже понад сторіччя – від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського – гетьманами ставали вельми заможні особи.

Подальший хід подій загальновідомий – зрада керівників і учасників повстання московським воєнним злочинцем Гур’євим, жорстока страта поляками Івана Ґонти, довічна каторга в Сибіру для Максима Залізняка, звідки він, за деякими відомостями, втік – хоча достеменно подальша доля його невідома.

Можливо, після руйнації новітньої російської псевдо імперії, українці з бездонних московсько-петербурзьких архівів дізнаються про життя Максима Залізняка на засланні та після втечі з нього? Питання поки що риторичне. І чи коректно М. Залізняка під час заслання називати «гетьманом України в екзилі»? А це – питання до істориків українського козацького права.

Та головне – що пам’ять про гайдамаків і їхніх провідників український народ зберіг крізь сторіччя. А поки житиме історична пам’ять – доти існуватиме нація.

Андрій Курбський, оглядач Newssky